Він — січневий. І слово його, як січнева заметіль, колюче, пекуче, до кісток проймає. Чого варта одна його і сповідь, і молитва «До Батька», написана уже далекого 1991-го. Лише кілька рядочків: «Отче наш праведний, Тарасе! Наша славо і совісте наша!.. Молюся, Батьку, до Тебе, молюся до Господа всемогутнього. Молюся до всіх природних і надприродних сил: дайте нашому народові гордості і самоповаги! Бо поважати інших ми вміємо. Так ревно і так запопадливо, що в тій запопадливості топимо свою честь і своє достоїнство. Дайте кебети люду нашому відчути себе господарем у домі своєму. Бо отой вічний наймит, що причаївся у ньому, ще гірше споганить долю і навіки погубить волю! Пошліть якогось убивчого фунгіциду на всяку погань, що обсіла нашу землю. На шашелів чиновних і причиновних, які сидять в адміністративних норах і точать усе, що потрапляє під їхні ненажерливі зуби. На чужинецьку саранчу, яка сидить на нашому древі, об’їдає його і його ж поганить. На отих «повзучих», які слюнявлять: «Пущай собі Галіція йде до Румунії чи до Польщі, а ми рачки поповзем на схід, до Росії…»
Хоч і стверджує творець цих рядків, що його величина 168 сантиметрів (босим), в українській літературі, особливо у своєму жанрі, він великий та високий, такий собі недосяжний літературний Еверест. А тому й одинокий. Бо чи багато в нас нині сатириків його рівня, які не вислужуються, не злорадствують, відробляючи Іудині срібняки, здебільшого чужинські, а твердо стоять на позиціях державницьких, українських, в обороні того, що є сутністю нашого народу? Я принаймні таких не знаю.
Як нагадує автор програмного вірша «До українців» Віктор Баранов, його слово «одних захоплює, других стимулює до творчого змагання, третіх змушує заздрісно шкребти потилицю, а в декого викликає чорне роздратування… Проте нікого не залишає байдужим… (Він) збагатив вітчизняну сатиру яскравими спалахами своєї «вольтової дуги», в якій спопеліла велетенська копа лиха на людські голови — і водночас нею ж стягувалася, злютовувалася крихка ще й сьогодні споруда української державної соборності. В обстоюванні українства письменник лишається запеклим і несамовитим (вкладаю у ці слова якнайбільше позитивного змісту)… Подякуймо долі, що живемо з ним в один час, на одній землі, в одній країні. І якщо вона гордо називається незалежною Україною — пам’ятаймо: є в тому чимала заслуга видатного сатирика і гумориста Євгена Дударя».
Нещодавно він відзначив свій поважний ювілей. Після урочистостей я зателефонувала нашому землякові й поцікавилась:
— Які думки навіюють літа: 85 — це вже серйозно.
— Я чомусь про них не думаю. У запрошенні на свій творчий вечір написав, що він відбудеться з нагоди мого «солідного ювілею».
— Де і як це відбулося?
— Там, де і два попередні ювілеї — в будинку художників. І пройшов він дуже гарно. Зала була повна, атмосфера щира й тепла. Три години бути на сцені непросто, але вони промайнули дуже швидко, я навіть не втомився.
— Щось новеньке видали до ювілею?
— «Перець» готує «перчанську» книжечку. Ти ж знаєш, я там п’ятнадцять років відсидів — від дзвінка до дзвінка. І у видавництві лежить книжка. Обіцяють, що невдовзі побачить світ.
— Ви вже видали до тридцяти книжок. Чи вистачає «навару» з них, щоб хоч комунальні послуги оплатити?
— Так у мене субсидія!
— Як ставитесь до слави?
— Славу, як і жінку, треба любити в міру своїх парубоцьких можливостей і природних даних. Інакше вона піднесе гарбуза.
— А до хули?
— Брехні не сприймаю, маю до неї огиду. Наклепи вважаю злочином: притомні люди не повинні до них опускатися. До критики, якщо вона не фальшива, ставлюся нормально. А з дурнями намагаюся не дискутувати.
— Що найбільше дратує в нинішній Україні?
— Холуї.
— Розшифруйте.
— А що тут розшифровувати? Погань, пристосуванці, користолюбці, вороги України… Холуй — це той, що свої утробні інтереси ставить вище державних, хто прислужує загарбнику, Іуда продажний…
— А що обнадіює?
— Віра в те, що ми вистоїмо. Упродовж кількох століть ми були гнані, мордовані, нашу землю плюндрували, наш народ винищували — і світові було байдуже. Тепер, слава Богу, світ з нами і за нами. А ще обнадіює віра в молоде покоління, яке вже відчуває себе українцями.
— Коли навідаєтесь у рідні краї?
— Не раніше Великодня. Уже зіскучився за всіма вами, за нашою вольницею.
— На завершення: подаруйте нашим читачам парочку нових «дударизмів».
— Якраз є під руками. «Вчені довели: козенята здатні засвоювати «діалекти» блеяння, щоб спілкуватися зі своїми одноплемінниками. А чиновні козли у парламенті та уряді України не здатні засвоїти кілька слів державної мови, аби соціалізуватися з українським народом».
«Що таке в Україні «население»? «Население» — це ті, якими свого часу заселяли виморені голодом українські села… «Население» — це ті, які займали садиби вивезених до Сибіру… «Население» — це ті, які займали квартири розстріляних по застінках НКВД. І це «население» ніколи не стане народом України».
— Дякую за відповіді.
— І тобі, серденько, дякую, що обізвалася.
Розмову вела Галина САДОВСЬКА.
На фото: Євген ДУДАР на зустрічі з читачами у Тернополі.