ОЛЕНА МАЙЖЕ ЩОНОЧІ ПРОКИДА ЄТЬСЯ ВІД АРОМАТУ СВІЖОЇ ЗДОБИ З КОРИЧНО-ЯБЛУЧНИМИ, ВАНІЛЬНИМИ, КАРАМЕЛЬНИМИ НОТКАМИ… ІНКОЛИ ЇЇ БУДИТЬ ЗАПАХ ШОКОЛАДУ. ТАКИЙ ГУСТИЙ, ЩО ХОЧЕТЬСЯ ОБЛИЗАТИ ГУБИ. ТОДІ ЖІНКА ПОЧИНАЄ МАЙЖЕ БЕЗЗВУЧНО, ЩОБ НІКОГО НЕ РОЗБУДИТИ, ПЛАКАТИ В ПОДУШКУ. БО ТЕПЕР НА МІСЦ І ЇЇ ОШАТНОЇ ПЕКАРЕНЬКИ — РУЇНИ. НЕ ВЦІЛІЛИ НІ СТІНИ, НІ ОБЛАДНАННЯ. У ТИХ РУЇНАХ ДОЩ І «МІСЯТЬ» ІЗ БОРОШНА, РОЗМІ- ШАНОГО ЗІ СПЕЦІЯМИ, ПИЛОМ, САЖЕЮ І ПОПЕЛОМ, ГІРКЕ ТІСТО, ЩО ПОТІМ ВИСИХАЄ ПРОСТО НЕБА. НІКУДИШНІЙ РЕЦЕПТ…

 Нині Олена мешкає в безпечному містечку на заході України. В гуртожитку одного із закладів освіти разом з іншими втікачами від війни. Наче в гурті, але самотня. Чоловік помер кілька років тому, а двоє доньок давно за кордоном. Одна — стюардеса, друга — вебдизайнерка, заміжня, має сина.

 Коли путін, як каже Олена, злетів із котушок, їхати до дітей вона не захотіла. Не змогла знайти в собі сили покинути рідне місто, дім, справу свого життя. Попри відсутність дітей поруч, вона не почувалася самотньою, бо мала пекарню. Затишну, з відкритим процесом виготовлення хліба й солодкої випічки. Її гості могли тут не тільки купити щось додому, а й посидіти за горнятком чаю і щойно спеченим, іще теплим пиріжком чи рогаликом. Та ще й спостерігати, як жінки у формі «трьох шоколадів» чаклують над тістом. Для багатьох це було шоу, яке тепер рідко побачиш на сучасних кухнях, а особливо в молодих господинь.

 Олена колись працювала на кондитерській фабриці. Коли там справи пішли не дуже, донька, котра тоді вже добре заробляла, запропонувала мамі започаткувати свій бізнес. Олена порадилася з двома колежанками і ризикнула. Вони теж розрахувалися з роботи й узялися розкручувати з нуля справу, на якій добре розумілися і яку дуже любили. За рік-другий Олена вже могла похвалитися постійними покупцями. З часом розширила приміщення й облаштувала невеличкий простір на чотири столики. Ще пізніше оновила обладнання. Дочки старалися допомогти матері, наче компенсовували їй таким чином свою відсутність.

 Але пекарня й справді допомагала Олені легше переживати самотність. Жінка забувалася за роботою. Поверталася додому пізно, виходила рано. Завжди сама ставила тісто, щоби до приходу колежанок підросло — і вони відразу мали роботу. Не квартира — пекарня була домом Олени, а дівчата — її сім’єю.

І одного дня вона втратила все. Уранці пішла до чоловікової сестри, котра мешкала за два квартали, допомогти зібратися — та їхала за кордон до сина. Почалося бомбардування. Жінки спустилися в укриття і застрягли там на три доби. Коли Олена вийшла, то спершу побігла не додому, а до своєї пекареньки. Уже на підходах ноги почали підкошуватися. Побачивши згарище з купою металобрухту посередині, зрозуміла, що в цьому місті її більше нічого не тримає.

 Не плакала. Нікому не телефонувала. Пішла додому, щоби взяти найнеобхідніше. Дорогою, аби не бачити, що твориться довкола, в умі складала список: білизна, зарядний пристрій до мобільного, гроші (документи мала із собою), прикраси… Та коли відчинила двері до під’їзду — відразу й не зрозуміла, що діється. Сходових маршів, що вели на її четвертий поверх, не було. Снаряд влучив у стіну напроти входу в дім і розніс його половину. В іншій половині «висіла» разом з іншими квартира Олени. Дістатися до неї було неможливо.

 «Так я й поїхала, — пригадує жінка. — В зимових черевиках, зимовій куртці. У сумочці — мобільний, документи і картка з трьома тисячами гривень… Але дітям я категорично сказала, що залишаюся в Україні. Щоб відразу, коли це все закінчиться, повернутися додому і щось робити. Я не хочу втікати зі своєї землі — хай окупанти втікають. Маю велику надію повернутися — і повернуся».

 Олена каже, що її колежанки з пекарні живі та в безпеці — це головне. А все решту можна відбудувати, надолужити, виправити. Поки ж вона пече для тимчасових мешканців гуртожитку й хлопців із тероборони духмяні булочки, пиріжки й рогалики. Сама напросилася, бо аромат випічки постійно будить її і нагадує про втрату. Тепер пекарня сниться рідше, але однаково не відпускає.

 Щодня жінка згадує своїх гостей. Інтелігентного чоловіка, котрий щодня після роботи заходив по хліб із насінням. Юну маму з двома маленькими хлопчиками. Одному вона брала рогалик із заварним кремом, іншому — з шоколадом. Молодого хлопця, котрий недавно одружився й часто прибігав ще до відкриття, стукав у скляні двері й виманював господиню чарівною усмішкою. Олена не могла йому відмовити. Знала: Дмитро готує сніданок- сюрприз для коханої, і без нагадування клала в паперову торбинку два пиріжки із сиром та шпинатом і два — з вишнями. Згадує Тамару Йосипівну — літню жінку, яка подарувала пекарні родинний рецепт гарбузового хліба. Де тепер ці люди? Що з ними, з їхніми рідними? Чи вціліли їхні будинки?

 Жінка згадує майстер-класи з розпису пряників, які вони влаштовували для дітей до свят; безсонні передвеликодні ночі, коли доводилося пекти й прикрашати сотні пасочок; ящики здоби для мешканців геріатричного і реабілітаційного центрів напередодні Миколая… Ці спогади не викликають у жінки ні жалю, ні образи, ні відчаю. Натомість у її серці закипає здорова лють і пробуджує бажання якнайшвидше вигнати ворога й узятися за відбудову міста і пекарні.

Нині Олена пече свою фірмову здобу в чужому місті на другому кінці країни. Пече від світання до смеркання, якщо є з чого. Не відчуваючи втоми. Коли доводиться взяти паузу — мучиться, день їй стає роком, голова важніє від думок. «Печу з усього, що є, — розповідає Олена. — Є молоко чи сироватка — добре, немає — замішую тісто на водичці. Воно однаково смачне, пухке. Головне — начинки не шкодувати. Всі продукти нам привозять підприємці, люди приносять: яблучка, що якимось дивом збереглися, вишні у власному соку, повидло, сушню… Одна бабуся, яка живе через дорогу, принесла баночку трояндового варення. Я його потрошечки додаю до сушні й роблю рогалики, малечу балую. Тісто готую нейтральне, тож щодня маємо пиріжки із солоними та солодкими начинками. Діти мене вже впізнають. «О, — кричать, — ми вас знаємо, ви — пиріжкова фея!»

 І справді — фея, бо пиріжки неймовірно смачні, а ще різних форм. На їхніх глянцевих боках відпочивають сонячні зайчики. Й кожен пиріжок — з усмішкою чарівно ї пекарки. Дивлячись на цю жінку, милуючись тим, як вправно вона працює, і не скажеш, що її серце розпікає біль.

 І що цієї ночі вона знову не виспалася, рятуючи в сні від пожежі свою пекареньку, в якій насправді вже нічого рятувати. Тривожними ночами, що досі здригаються від вибухів, поміж її руїнами витають хіба привиди аромат ів, які колись приваблювали сюди гостей. Шугають наввипередки з вітром, здіймаючи куряву з попелу, борошна і спецій. «Я вже уявляю, як там знову з’явиться наша пекарня, — мріє Олена.

— І знову її аромати заповнять весь квартал. А часом спохоплюсяі думаю: чи вдасться мені, я вже немолода, щоб починати спочатку…» «Вдасться, — підбадьорюю. — Ви ж — пиріжкова фея».

Ліля КОСТИШИН.