Василина вийшла заміж, коли їй ледве-ледве виповнилося вісімнадцять. Тепер, озираючись назад, думає: «Молоде-зелене», а тоді здавалося, що такої любові, як у неї з Борисом, на світі не бува є. Помилялася. Їхні стосунки вперше дали тріщину, коли у спільній компанії Василину їдко вкололи, мовляв, хотіла заміж, тому знайшла спосіб прив’язати до себе хлопця, а він молодий, йому ще б гуляти й гуляти. Від несподіваної образи вона аж поблідла й схопилася за вже кругленький живіт, глянула на Бориса, очікуючи реакції, але її тоді ще коханий ніби води в рот набрав: не відповів нічого, лише опустив очі.

 А потім було весілля. Не дуже пишне й зовсім не таке, про яке вона мріяла. Як-то кажуть, хто платить — той замовляє музику. Платила не Василина, а Борисові батьки, тому все: від музикантів до серветок на столі, вибирала її майбутня свекруха. Сім’я Василини жила досить бідно. Крім неї, під батьківським дахом підростало ще двоє сестер і брат, тому грошей було катма. Єдине, що купили їй батьки — весільний наряд. Біла сукня, вкрита дрібненькими блискітками, мов бризками шампанського, сяяла на всю залу. Того дня вона почувалася найщасливішою, якби лише не свекрушин і шпильки та косі погляди деяких гостей з боку молодого.

 Але справжні «веселощі» розпочалися після. Василина пішла жити до чоловіка, бо в рідній хаті місця для ще однієї сім’ї не було. Одного разу, після чергових нарікань Борисової мами, бо, мовляв, і борщ пересолила, і в хаті погано підлогу помила, мов ляпас, їй в обличчя прилетіло: «Ще не знати, чия то дитина». Тоді вона проплакала всю ніч, але Борис навіть не спитав її, в чому причина.

 На світ з’явився Дмитрик, а в неї — новий сенс життя. Усю свою любов вона віддавала синові, а тим часом Борис усе частіше приходив додому за північ і приносив за собою шлейф дешевого алкоголю. День за днем. Василина робила вигляд, ніби вона спить, тільки-но чула скрип хвіртки, утикалася носом у подушку, щоб не чути смороду.

Дмитрик ріс розумним та допитливим хлопчиком, тягнувся до тата і бабусі з дідусем. Але Борис у лічені дні тверезості лише відганяв малого, коли той просив погратися з ним машинками. Одного разу, то було якраз перед Святим вечором, Дмитрик грався і ненароком розбив стару глиняну макітру, в якій подають кутю. Свекруха, здавалося, ще ніколи не була такою злою. Вона схопила малого, добряче ним тріпнула і дала кілька сильних ляпасів по обличчю. Василина ледве відтягнула сина від оскаженілої жінки: «Що ви робите, мамо? Він не хотів, він лише дитина». Свекруха глянула з-під лоба: «Лише дитина, але не Борисова. Забирайся з хати зі своїм байстрюченям».

 Куди їй дітися? Той Святвечір вона запам’ятала надовго. Наступного ранку свекор тихо шепнув їй, щоб ніхто не чув: «Краще їдь, дитино. Тут тобі життя ніхто не дасть. В мене є знайомий, який набирає жінок на роботу за кордон, от його номер. Скажеш, що від мене, від допоможе». І простягнув шматок старої газети, на якому були написані цифри.

На саме Різдво вона з кількома торбами і з сином пішла крізь сніги в сусіднє село. Автобуси не їздили, а просити, аби хтось підвіз, було соромно. Спитаєте, де ж був Борис? А його не було, він не прийшов ні на Святий вечір, ні на Різдво.

Три дні свят вона пробула в батьківському домі, розмірковуючи, що робити далі. В глибині душі все ж надіялася, що от-от і Борис зателефонує, прийде. Але цього не сталося. «Ти їдь, доню, якщо хочеш. Я Дмитрика догляну», — сказала їй мама. І Василина поїхала.

Автобус завіз її до невеликого чеського міста. Вона почувала себе як квітка, яку вирвали з рідного саду, посадили в пісок і наказали рости. Але вона буде, вона мусить рости, бо має для кого. Щовечора, після важкої робочої зміни на завод і, Василина телефонувала додому і розповідала Дмитрикові казку. Знала, що її батьки важко працюють, тому він не отримує багато уваги й любові.

 Так минали дні, тижні, місяці. На заводі працювало багато українців, між собою вони спілкувалися, разом легше в чужій країні. Так вона і познайомилася з Олегом. Спочатку він видався їй мовчазним і відлюдькуватим, але з часом вона почала помічати його добре серце — чоловік завжди поспішав на допомогу, а головне — не пив. Щодня вони все більше часу проводили разом, а коли після кількох тижнів без вихідних Василина захворіла, Олег приніс їй ліки і цілу торбу фруктів. Від неочікуваного прояву уваги жінка розплакалася, а він стояв з пакетами в руках і не міг второпати, у чому справа. Коли Василина передавала додому чергову посилку, Олег купив великого літака: «Передай синові, у мене племінники такого ж віку, вони були у захваті. Сподіваюся, Дмитрику теж сподобається».

 В Україну вони поверталися вже разом: мали спільні плани. У Василини була мрія — стати кравчинею. У Чехії вона придбала дорогу швейну машинку, а після повернення додому хотіла пройти курси і працювати в ательє. Олег на зароблені гроші планував закінчити будівництво хати, в якій вони житимуть усі разом. Утрьох.

З огляду на попередній досвід, хвилюючим для Василини було знайомство з майбутньою свекрухою. Галина Петрівна була стриманою жінкою, тож якихось емоцій, позитивних чи негативних, Василина не помітила. Зауважила лише, що Дмитрик дуже тягнувся до неї, але та холодно ставилася до його проявів любові. Разючу різницю було добре видно на сімейних вечерях, коли дітям Олегової сестри діставалися всі цукерки й обійми. Діти усе відчувають, тому Дмитрик, бувало, тихо плакав від образи. Василина розуміла, що ніхто не зобов’язаний любити її дитину, це нормально. Якщо рідна бабуся до внука не признається, що хотіти від чужої?

 Поки тривало закінчення будівництва житла, пара вирішила пожити на орендованій квартирі. Жінка не хотіла знову куштувати невістчиного хліба, та й для Дмитрика так буде краще. Одного разу Василина помітила, як малий уважно переглядає документи на оренду. Він саме вчився писати й читати, але чому б це дитину зацікавили не яскраві книжки, а якісь дорослі папірці. «Це моя особиста справа », — поважно відповів Дмитро.

 Наступного дня на сімейному свят і, коли за столом зібралася вся родина, Дмитрик вручив Галині Петр івні папір із акуратно виведеними буквами: «Беру в оренду бабусю, щоб мене любила».

Романна БРЕЗДЕНЬ.