Знаний на Тернопіллі поет і краєзнавець, мій багаторічний колега по «Вільному життю», заслужений журналіст України Михайло Ониськів прийшов до читача зі своєю новою книжкою, на перший погляд, із дивною назвою — «ЕЄЖ». Але це тільки для тих, хто не бачив його попередньої книжки «АБВГД». У такий цікавий спосіб, йдучи за українською абеткою, Михайло Михайлович впорядковує весь той огром написаного і надрукованого в періодичних виданнях за багато років творчої праці. Форма оригінальна, загадкова, заманлива. Це той випадок, коли саме вона передусім впадає в око і спонукає взяти до рук книжку та перегорнути її сторінки. А коли книжка вже в руках, то лише побіжним її оглядом не обійдешся: то одне хочеться прочитати, то інше. Тим більше, що вже на титульній сторінці два інтригуючих посили: «Друзям моїм — згаданим і не згаданим у цій книжці — присвячую» та «Шукайте себе по всій книжці».
«ЕЄЖ», як зазначається в анотації, є логічним продовженням попереднього видання «АБВГД», що розшифровується як «Автобіографія. Бібліографія. Вибране. Галерея. Досил». У новій книжці їх продовжують «Есеї. Євшан-слово. Житіє…» («ЕЄЖ»). Три крапки після «Житія», очевидно, нагадують, що на тому алфавіт не закінчується і, цілком ймовірно, його продовжать наступні книжки. Розкривши таємницю трьох загадкових літер у назві ошатного, понад 400-сторінкового видання, Михайло Ониськів продовжує інтригувати. Так, до розділу «Есеї» увійшли «статті сьогочасні і давніші (найдавніша датована травнем 1971-го. — Г. С.), що не увійшли до «АБВГД»; «бібліографічний реєстр найголовніших публікацій автора: продовжений, уточнений і доповнений» та «листи, що їх ви ще не читали». Тут багато публікацій про відомих людей України і Тернопілля зокрема — Івана Мазепу, Петра Медведика, Миколу Костенка, Василя Сімовича, Богдана Лепкого, Леся Курбаса, Михайла Форгеля, Володимира Лучаківського, Бориса Харчука, Андрія Чайківського, Михайла Паращука… Для кожного Михайло Ониськів знаходить потрібні слова, точні характеристики, повертає людям їхню сутність і ту правду, яка багато років була від нас схована.
Цікаві і листи, яких ми й справді ще не читали. Мій колега листувався з багатьма відомими людьми (імена говорять самі за себе: Михайло Івасюк, Андрій М’ястківський, Володимир Здоровега, Роман Андріяшик, Юрій Покальчук, Дмитро Павличко, Олександр Федорук, Роман Лубківський, Петро Перебийніс…) Для багатьох із них Михайло Михайлович був, а для декого залишається й досі «дорогим другом», «лицарем Слова», «дорогим Михайлом» і просто «Михайликом», а то й «Михасем». Як свідчать листи й автографи, це письменницьке побратимство щиро шанувало нашого краянина, ділилося з ним планами, спогадами, просило у чомусь допомоги. Атмосферу цих стосунків точно передав у чотирьох поетичних рядочках Петро Шкраб’юк: «Гарно так, бо друзі близько, // Серед них і пан Ониськів, // Бо Поділля — це колиска, // Де талантів ціла низка».
Другий розділ книжки «Євшан-слово» увібрав поетичний доробок Михайла Ониськова, його присвяти та акровірші, «Слово про його слово його друзів». Тут справді багато тернополян знайдуть себе, як знайшла себе і я. Він складений з великою любов’ю і повагою до тих, кому поет Ониськів адресує свої посвяти. Щоб зробити їм ще більшу приємність, текст ілюструє ще й світлинами друзів. Чимало з тих посвят вражають лаконічністю, точністю, метафоричністю. Як оця, присвячена пам’яті Маргарет Тетчер. Звісно, вона не була другом Михайла Михайловича, але зачепила його поетичну уяву і викликала ось ці афористичні рядки: «Недуги всіх підкошують раптові, // Але своя у кожного зоря, // Вмирають і залізні, і воскові, // Але по-різному горіли і горять».
Та найбільше в новій книжці Михайла Ониськова зацікавило мене його «житіє», яке охоплює 1941—2019 роки і яке автор назвав теж інтригуюче — «Крива, але пряма дорога». Ще коли він працював у «Вільному житті плюс», виникла ця ідея — розповісти, зокрема, про його роки роботи в обкомі партії, про те, які процеси там відбувалися, які люди працювали. Це могло б читатись, як захопливий детектив. Михайло Михайлович погодився не одразу, та все ж узявся за роботу. Не раз казав, що пишеться важко, що доводиться виважувати слова, адже йдеться про живих людей, яких якщо вже й нема, то в них залишилися діти, онуки.
І ось ті спомини побачили світ. Скажу одразу, детективу не вийшло. Є спокійна розповідь про пережите без утаєння якихось небажаних сторінок власного життя. Автор намагається передусім розібратися у своїх пережиттях, трансформаціях, а не критикувати інших. Навпаки, в них відзначає те добре і позитивне, що закарбувалося в пам’яті. Навіть для Михайла Бабія, останнього секретаря Тернопільського обкому партії з ідеології, якого прислали в Тернопіль і який абсолютно не знав специфіки Західної України та намагався організувати «хрестовий похід» проти Руху, над чим відверто підсміювались навіть його обкомівські колеги, Михайло Ониськів знаходить цілком толерантну характеристику: «Назагал непоганий, але дуже тугодумний чоловік. Кандидат філософських наук… Наші погляди на світ і стан речей у ньому були діаметрально протилежні… Подаю фото Михайла Юхимовича з далекого 1984 р., аби він знав, що я його пам’ятаю».
Що вже казати про більш поміркованих персонажів радянського минулого. Для них М. Ониськів знаходить щирі й правдиві слова. Як-от про Степана Нечая («Лицар духу і честі. Красивий поставою та поглядом»), Юрія Мелимуку («Це була непересічна особистість й авторитетна для краю постать величезної працелюбності та наполегливості. Виступав чітко, логічно з конкретними діловими пропозиціями, нерідко наступаючи бездарам на мозолі чи п’яти. А таке прощати не любили») чи Віктора Шемчука («Це був справжній господар… І все, що доброго в ті часи зроблено в місті та області, додаючи й меморіальний комплекс у Молоткові, — це плід розуму і серця цієї благородної людини»).
Думаю, Михайло Ониськів зробив добру справу, залишаючи для наступних поколінь об’єктивні спогади про той час і людей, які його творили й уособлювали. Новітні пошуковці і дослідники, які ще тільки ростуть чи колись з’являться, коли зацікавляться тим періодом нашої історії, матимуть правдиву думку нинішнього її дослідника, людини справді енциклопедичних знань, котра, як твердять, «знає все і про всіх».
Як позаштатний і штатний кореспондент М. Ониськів віддав нашій газеті 60 років (1959—2019) свого життя, пройшов шлях від робсількора до заступника редактора. Його слово завжди мало вагу і зачаровувало точністю, красою, метафоричністю. Михайло Михайлович любить і сам творити нові слова, а також використовувати незбиті, призабуті, як ми називали їх, «барвінкові». Мова його кращих матеріалів багата і впізнавана. Інколи по одному слову ми, не дивлячись на підпис, безпомилково визначали його автора. «ЕЄЖ» — це і гімн українському слову, його красі й багатству в тому річищі, яке прокладає в літературному світі мій давній колега і друг. Свою нову книжку він подарував мені з бентежним автографом: «Дорогій мені вчора і нині Людині!» Дякую, друже, за багаторічну підтримку.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел