«У мене по венах літають вертольоти, це без перебільшення. Я міг би, як наш президент-втікач, уже мати золотий батон і унітаз, бо на наркотики я витратив більше 100 тисяч доларів…»  Так про своє минуле наркозалежне життя згадує тернополянин Олег Коган.

Він не соромиться про це говорити публічно, адже хоче застерегти інших від необдуманих вчинків та своїм прикладом показати, що із ситуації, звідки, здається, немає виходу, можна не лише повернутися до нормального життя, а й створити щасливу сім’ю.

У полоні дурману

Олег почав вживати «легкі» наркотики у п’ятому класі. Пригадує, на той час, у середині 90-х, сірникова коробка «трави» коштувала 20 гривень.

«Сказати, що наркотики я почав вживати тому, що ріс без батька, напевно, не можу. Але через те, що тата не було, я постійно тягнувся до старших, практично всі мої друзі були старшими за мене. На жаль, я не вибрав компанію якихось хороших друзів, а тих, які вже «сиділи» на наркотиках чи відбули термін у тюрмі», — розповідає чоловік.

Один із тодішніх товаришів й запропонував 12-річному Олегу спробувати покурити «траву». «А ми що? Ми, малі, завжди хотіли стати старшими. І перспектива спробувати наркотики видавалася дуже великим кроком, бо це ж круто — потім усім про це  розповісти, — каже Олег. — І так я вперше покурив. Не скажу, що мене воно зачепило, просто тепер я мав історію, якою міг ділитися з іншими. А потім покурив ще раз, мені сподобалося, і я почав робити це регулярно».

Запитую в Олега: де він, 12-річний підліток, брав кошти на таке «задоволення»? Відповідає, що це ще один аспект його неправильного способу життя. «Скажімо так, відбирав гроші в інших дітей чи ще в когось. Одне слово, вів аморальний спосіб життя. І в цьому ми, фактично ще діти, бачили не проблему, а навпаки — якусь крутість, нібито це нормально і так повинно бути. Знаєте, у моєму дитинстві більшість мріяла вирости і стати космонавтами чи поліціянтами, а моєю мрією в дитинстві було… посидіти в тюрмі», — пригадує чоловік.

І життя йшло… Що дорослішим ставав Олег, то серйознішими були його проступки: грабіж, розбій, вживання трамадолу — «законного» наркотику, який продавали практично в кожній аптеці. А наприкінці 1999 року чоловік уперше вколовся.

«На той час серед кола мого спілкування всі вже кололися опіумними наркотиками, у народі «ширкою». Я був єдиним, хто не вживав, і постійно запитував у тодішніх друзів, чому вони не можуть кинути. Тому одного разу я вирішив показати приклад, мовляв, ви всі слабаки, а я вколюся і доведу, що без опіатів можна жити, — розповідає Олег. — Проблема полягала в тому, що тоді вколотися було не так просто: знайти і людину, яка тобі вперше продасть «ширку», і того, хто вперше вколе її. Це тепер школяр може сидіти на уроці і здавати на «відмінно» завдання, у той же час паралельно через інтернет замовляючи наркотики «в закладках».  Раніше були «принципи»: ніхто дитині не продав би наркотики, якщо вона хотіла спробувати вколотися вперше».

В Олега були гроші, а у його друзів — наркотики. І якщо один не погодився би вколоти, то знайшовся б інший, який би це зробив.

«Коли один із моїх друзів довго не міг потрапити у вену, я передумав колотися, проте зізнатися в цьому, скажімо так, не пасувало. Так я вперше у років 14 вколовся і відтоді потрапив у систему вживання наркотиків. Тривало так десь місяці три-чотири. Я коловся щодня, не роблячи перерв, — розповідає Олег. — Але одного разу, як воно завжди буває, грошей на наркотики не мав. У той ранок я відчув усі «принади» «кумару», або ж ломки: мене морозило, мав страшний нежить, ламало кості. І лише коли отримав дозу, всі симптоми як рукою зняло. Після цього життя перетворилося на пекло, бо якщо раніше ти вживав наркотики, щоб кайфувати, то тепер, щоб тобі не було погано. І ти вже розумієш плачевність своєї ситуації…»

Звільнитися від системи

Вирватися з цього пекла Олег Коган пробував не раз. «Та це не так просто, я би сказав, що практично нереально, — додає він. — Чому? Бо проблема не в тому, що ти погано себе почуваєш, а в тому, що ти повністю належиш наркотику, все, про що ти можеш думати — це про наркотики, і весь твій мозок належить наркотикам…»

У 16 років мама привела Олега до наркодиспансеру в Тернополі. Потім був медзаклад на Хмельниччині, де він лікувався за власні кошти, але результату не було. «Приходив, побув на їхній «системі» і потім знову повертався до свого звичного способу життя. Тепер, аналізуючи пройдений шлях до видужання, я думаю, що вся система побудована так, аби ти не міг звільнитися від залежності», — констатує чоловік.

У 2004 році Олег на 4,5 року потрапив за ґрати. Йому було дев’ятнадцять. «Я коловся по два рази на день, був у глухій системі. Скажу більше: дехто пробує наркотики вперше в житті саме в тюрмі. Деякі ув’язнені помирають у тюремних стінах від передозування, проте у медичних записах причиною смерті вказують зовсім не наркотики, а, скажімо, хворобу серця, — говорить Олег. — Для чого я це все розповідаю? Щоб сказати: не знаю, як тепер, але у той час, коли я сидів, в Україні тюрм, які виправляли б, не було. Система побудована так, що людина не перевиховується, а озлоблюється, заводить кримінальні знайомства, і лише одиниці починають нормальне життя після того, як виходять з-за ґрат. Інші через деякий час знову повертаються до стін за колючими дротами».

Олег звільнився у 2009 році. Пригадує, планів кардинально змінювати своє життя у нього не було.

«Коли я вийшов з тюрми, то дуже швидко почав жити своїм «старим» аморальним життям. Окрім того, у мене виявили закриту форму туберкульозу, — розповідає Олег. — Я зрозумів, що остаточно деградую, коли спіймав себе на думці: поки інші мріють про нормальні речі: дім, сім’ю, дітей, кар’єру, я міркую, де посадити макове поле так, щоб його не знайшли наркомани. У той момент я усвідомив, що наркотики заполонили все моє життя. Все, про що я думав — це про наркотики. Я лягав із думкою про них і прокидався з думкою про них. Якщо наркотики були, то коловся, якщо ні — то починалося пекло, бо треба було десь їх дістати».

Дорога до зцілення

А потім у житті Олега Когана трапився християнський реабілітаційний центр. Чоловік каже: дорога до реабілітації була довгою…

Точкою неповернення, коли зрозумів, що потрібно щось робити зі своєю ситуацією, Олег називає день, коли від передозування помер хлопець, із яким він разом вживав.

«Я лежав і думав, як мене все дістало. Міркував, що настала та межа, коли тобі взагалі на все наплювати, тебе нічого не цікавить. Єдине, що є, це наркотики, — зізнається Олег Коган. — Скажу відверто, я завжди вірив в Бога. Тільки в мене було своє бачення. Наприклад, коли мене шукала тоді ще міліція, то я звертався: «Боже, зроби, щоб усе було нормально». Але я думаю, що якби не вірив у Нього, то покінчив би  життя самогубством, бо сенсу жити я взагалі не бачив. У той день я звернувся до Бога зі словами: «Або прибий мене, або зміни моє життя, бо жити так далі я не хочу».

І Бог почув його слова, переконаний Олег. Бо приблизно через тиждень чоловік зустрів знайомих зі свого «старого» життя. Проте тепер вони були «чистими» і не вживали наркотиків. Знайомі запропонували Олегу поїхати у християнський реабілітаційний центр, де їм допомогли позбутися наркотичної залежності.

«Я раніше чув про подібні центри реабілітації, але не ставився до них серйозно. Більше того, вважав їх сектою, де людям промивають мозок і вони стають несповна розуму. Тому, думав, мені цього не треба, — розповідає Олег. — Як сьогодні пам’ятаю, мої знайомі сказали: «поїхали до нас, Бог тобі допоможе». І це мене вразило. Якби вони говорили, мовляв, ми тобі допоможемо, то я не поїхав би. Але вони сказали «Бог допоможе», а я ж лише недавно просив у Нього помочі».

Олегові тоді було 24 роки. Про свій шлях у реабілітаційному центрі він розповідає, не стримуючи сліз.

«Коли мене привезли на реабілітацію, то спершу я взагалі дивився на присутніх, як на хворих. Розумієте, там я потрапив немов у якийсь інший світ. Це був світ у світі, де нікого не цікавлять проблеми, у тому місці вони просто перестали існувати. Там є лише ти, і, якщо хочеш, є Бог, — пригадує Олег. — У перший день я був під наркотиками. Наступного дня присутні молилися, щоб у мене не було ломки. Я ж молився і просив Бога: нехай ломить хоч зі страшною силою, але зроби так, щоб я більше не повертався до старого життя. І, дивно, прокинувшись наступного ранку, я справді не відчув жодних симптомів ломки. Я просто не міг у це повірити».

У реабілітаційному центрі Олег провів вісім місяців. За цей час він не лише позбувся наркотичної залежності, а й, зі слів чоловіка, Бог його зцілив від туберкульозу.

«За час реабілітації у мене жодного дня не було ломки. Але у кожного цей процес відбувається по-різному: є ті, кого «кумарить», дехто не спить місяцями. Так само, як є ті, хто вилікувався, і ті, хто, вийшовши за стіни центру, згодом повертаються до наркотиків. Проте, на мою думку, християнські центри — це найефективніший метод боротьби із залежністю в нашій державі. Людина, яка зустрілася з Христом, отримує свободу і не має нічого спільного із залежністю. Це не наркологія, де ти виходиш, а думки все ті самі — про наркотики, — каже чоловік. — Християнський центр відрізняється тим, що у ньому можна отримати спасіння, допомогу і вихід. Він базується на християнських засадах і створений, щоб надавати допомогу, а не заробляти. Скажу так: ніхто не приходить на реабілітацію, щоб пізнати Бога. Принаймні я таким не був. Сюди приходять, щоб розв’язати якісь проблеми. У мене була проблема з наркотиками, і я прийшов її позбутися».

Олег Коган вживав наркотики 10 років. Нині він уже 12 років живе без залежності. Чоловік одружений, виховує маленьку донечку, має хорошу роботу. Тепер Олег допомагає людям подолати наркозалежність, адже на власному досвіді пережив те, що нині переживають вони.

«Це — вибір кожної людини. Я обрав жити без наркотиків, я тепер вільний від них, — каже Олег. — На місці колись старої, напіврозваленої хатки, де я проходив реабілітацію, тепер за кошти колишніх наркозалежних збудували двоповерховий будинок. Ми також даємо можливість людям, які пройшли реабілітацію, працювати. На перших порах допомагаємо їм чим можемо. Серед моїх друзів — колишніх наркозалежних, які вчора мало не вмирали, нині є успішні бізнесмени, чудові батьки, яким усі навколо говорили, що вони не виживуть. А вони живуть, і байдуже, що казали інші, бо там, де люди поставили крапку, Бог поставив кому».

Світлана ШЕВЧУК.

Фото з особистого архіву Олега КОГАНА.