«Я ніколи не могла подумати, що колись буду давати подібне інтерв’ю, — зітхаючи, каже Олена (ім’я вигадане, героїня побажала не вказувати справжнє ім’я у матеріалі, — авт.) — Пригадую, в підлітковому віці я мріяла стати журналісткою або поліціянткою. А ще уявляла, як у мене самої братимуть інтерв’ю, під час якого я розповідатиму про свої досягнення. Натомість нині ж із вами говоритимемо про те, що я в житті пішла не тією стежкою…»

Олені — 41 рік, і вона наркозалежна. Далі — її відверта історія й досвід подолання залежності.

Заради цікавості

«Напевно, як і більшість пересічних людей, я не думала, що наркотики колись торкнуться мого життя і затримаються в ньому так надовго. Я виросла в достойній сім’ї: батько працював поліціянтом, мама займалася вихованням дітей. Батьки пройшли зі мною всі кола пекла, ніколи не переставали боротися за мене і підтримувати, — розповідає Олена. — Щодо брата, то нині він живе за кордоном. Свого часу мріяв стати поліціянтом, проте через мою наркозалежність та кримінальне минуле втілити своє бажання йому не вдалося. Він мені й досі не пробачив. А я маю на душі такий камінь».

Уперше Олена спробувала наркотики в 16 років. «Зустрічалася з хлопцем і через деякий час зрозуміла, що він вживає заборонені речовини. Якось, відпочиваючи у спільній компанії, помітила, що всі їдять суміш, схожу на подрібнений чай. Це був сухий мак. Просто заради цікавості я також спробувала, і мені не сподобалося: погано себе почувала, нудило. Знаєте, в такому віці ще метелики в голові літають, і не усвідомлюєш, що це таке й до чого воно може призвести, — констатує Олена. — Пригадую, тоді мені дуже болів зуб. Стоматологів я боялася, тому терпіла. Але коли вжила ту суміш — біль мов рукою зняло. І я подумала: нічого собі знеболювальне! Попри це я твердо собі сказала, що більше пробувати наркотики не хочу!»

Через деякий час друзі запропонували спробувати «ширку» (побутова назва ацетильованого опію, — авт.) «Знову ж таки мені просто було цікаво спробувати, що це таке, — каже Олена. — Коли мені вкололи «ширку», відчуття також не сподобалися: нудило, блювала. Але через зубний біль я спробувала наркотики втретє. З того часу все почалося, і в 17 років я стала наркозалежною».

Однак те, що залежна від наркотичних речовин, Олена зрозуміла не відразу. «Я кололася щодня приблизно чотири місяці. А одного ранку, прокинувшись, відчула нездужання із симптомами грипу. Це мене здивувало, адже за вікном був розпал літа. Тим паче, що я завжди мала добре здоров’я і не хворіла, — каже жінка. — Зателефонувавши до свого друга, в якого брала наркотики, і розповівши про своє самопочуття, почула у відповідь: «Це — ломка, а в тебе залежність». Від почутого я немов заново на світ народилася. Ніяк не могла повірити, що я, котра просто заради забави кілька місяців тому спробувала наркотик, тепер наркозалежна. Але процес був запущений: мені це подобалося, я вже хотіла більше і частіше».

Про залежність Олени рідні не знали. Кишенькові гроші, які просила у батьків на свої дівчачі потреби, вона витрачала на наркотики. «Я тоді навчалася в коледжі на товарознавця, — розповідає жінка. — Зрозуміло, що навчання не закінчила. А працювала за все життя лише десь рік. Наркотики не давали можливості мати роботу і вести повноцінне життя».

Замкнене коло

А через деякий час о 5 ранку в квартирі Олениних батьків пролунав дзвінок. На порозі стояли поліціянти, які привели дівчину. Олена прийшла купувати наркотики якраз у той час, коли на квартирі знайомого правоохоронці проводили спецоперацію.

«Поліціянти мене впізнали, я просила їх не казати батькам, не везти мене додому, але марно. Пам’ятаю, тато так сильно мене вдарив, що я перекинулася з диваном, на який впала. А наступного дня батьки відвезли мене у наркодиспансер, — розповідає Олена. — Хоча зізнаюся, я й сама хотіла покинути. Тож деякий час не вживала наркотиків. Відмовлялася навіть, коли погано почувалася. Однак через місяців вісім після лікування знову почала вживати. І це було якесь замкнене коло: пів року — в системі, на пів року кудись їду позбуватися залежності».

У 19 Олена вийшла заміж за старшого від неї на три роки юнака, який не вживав наркотиків.

«Чоловік дуже мені допомагав, — розповідає Олена. — Як тільки я влізу в те болото, він мене витягував. Щоб друзі погано на мене не впливали, ми навіть переїхали до його рідного міста Бурштина. Проте там я знайшла нових товаришів і після кожної сварки бігла колотися. Десь через рік я втекла від чоловіка назад у Тернопіль. Тут познайомилася зі своїм нинішнім чоловіком. Він на п’ять  років старший і теж вживав наркотики».

А потім було ще одне лікування у наркодиспансері, знову безрезультатне, численні спроби покинути наркотики самостійно і три судимості. Дві з них — з реальним терміном відбування покарання.

Життя змінила ЗПТ

«Я не вживала наркотиків найдовше майже п’ять років, коли мене посадили у в’язницю, — продовжує розмову Олена. — Вийшовши з тюрми, я думала, що більше не повернуся до старого життя. Заспокоювала себе: ще один разок вколюся — і все. Проте зрозуміла, що разочком уже не обмежуся, що я погрузла в цій системі остаточно».

На той момент жінка знала про програму замісної і підтримувальної терапії (ЗПТ) для наркозалежних, коли пацієнт отримує в лікарні препарати (синтетичні наркотики), які блокують певні рецептори в нервових клітинах. Завдяки цьому людина може перестати вживати ін’єкційні наркотики.

«Знала, але ставати пацієнткою програми я категорично не хотіла, — каже жінка. — Говорила собі, що ніколи не буду вживати синтетичних наркотиків. Проте, відбувши другий (дворічний) термін у в’язниці, зрозуміла: щоб вживати, потрібні гроші. Красти я не хотіла, як і повертатися в тюрму».

Наразі Олена вже з 2019 року безперервно отримує препарати за програмою ЗПТ. Її чоловік, до речі, є пацієнтом замісної і підтримувальної терапії з 2012 року і, за словами жінки, жодного разу за цей час не «зривався».

«От правду говорять: ніколи не кажи ніколи. Бо я, котра зарікалася бути пацієнткою кабінету ЗПТ, нині тільки завдяки цій програмі повернулася до нормального життя, без крадіжок, виготовлення наркотиків і тюрми, — каже жінка. — Вважаю, що на сьогодні замісна й підтримувальна терапія — це чи не єдина альтернатива для людей, які не можуть покинути наркотиків. Бо зробити це, повірте, дуже важко. Тепер мені не треба думати, де взяти наркотики, прокинувшись зранку, не треба йти грабувати чи іншим чином здобувати гроші на «дозу». Окрім того, радує, що недавно правила перебування на програмі змінили, і тепер мені не потрібно щодня бігти за таблеткою без можливості кудись поїхати чи відлучитися на декілька днів. Тепер у кабінет ЗПТ я приходжу кожних десять днів. Так, у суспільстві спірні думки з приводу такого «лікування» наркозалежних. Проте, вважаю, це краще, ніж відчувати «ломку»,  мучитися від її симптомів чи вчиняти злочини. Тож у мене лише одне побоювання, щоб програму у майбутньому не закрили».

Кабінетів бракує

Наразі у Тернопільській області діють два кабінети замісної підтримувальної терапії: у КНП «Тернопільський обласний медичний центр соціально небезпечних захворювань» (наркодиспансер) та у КНП «Тернопільський регіональний фтизіопульмонологічний медичний центр» (колишній тубдиспансер). Проте цього для нашого регіону замало, каже Мар’ян Володимирович Балтарович, лікар-психіатр, лікар-нарколог КНП «Тернопільський обласний медичний центр соціально небезпечних захворювань».

«Офіційна статистика по Тернополю налічує до 550 наркозалежних. За останні роки в місті спостерігається тенденція до збільшення вживання наркотичних речовин. Програму ЗПТ відвідують 128 осіб, з них 80 відсотків — це чоловіки. Найстаршому пацієнтові — 70 років, а наймолодший — 1993 року народження. Кількість учасників програми у нас зростає. Так, за останні три місяці долучилися ще 10 осіб. Пацієнтів ЗПТ ми тестуємо на ВІЛ-інфекцію і гепатити. Люди з «позитивними» результатами отримують АРТ-терапію. Також беремо аналіз сечі, щоб виявити, чи не вживають пацієнти інших наркотичних речовин. В рамках програми надаємо психосоціальний супровід, проводимо детоксикаційну терапію, фізіотерапевтичні процедури, — розповідає Мар’ян Балтарович. — Кабінети ЗПТ працюють у Тернополі з 2008 року. Проте, вважаю, їх у нашій області недостатня кількість. Річ у тім, що, прийшовши у програму, людина повинна відвідувати кабінет три місяці щодня, аби під наглядом лікаря прийняти таблетку. І лише після того, як за цей період не було порушень дисципліни, пацієнт може отримувати препарати на руки на 10 днів максимум. До речі, таке нововведення запровадили у МОЗ через пандемію коронавірусу. Відповідно наркозалежному, який живе за десятки кілометрів від Тернополя, не дуже зручно та й витратно щодня приїжджати в обласний центр за таблеткою. Тому було би добре, якби в інших містах області також з’явилися кабінети ЗПТ».

Серед учасників програми є наркозалежні, які є її пацієнтами з часу початку роботи, тобто майже 13 років.

«Є ті, хто приймає препарати за програмою роками, — розповідає лікар-нарколог. — Серед них є люди, які ведуть звичайний спосіб життя: працюють, мають сім’ї, виховують дітей. Є такі, побачивши яких, ви ніколи не сказали б, що вони наркозалежні. Окрім того, маємо кількох пацієнтів, які взагалі не вживають наркотиків близько 10 років. Загалом програма ЗПТ була створена, щоб зменшити розповсюдження ВІЛ-інфекції, гепатитів, а також вживання психотропних речовин. Чи можна завдяки програмі відмовитися від наркотиків? Тут питання насправді складне, бо в цьому процесі, вважаю, має бути комплексний підхід: підтримка сім’ї, друзів, держави, та й власне тверде рішення. А щодо ефективності такого методу лікування, то скажу, що на сьогодні кращого варіанта не придумали…»

***

…«Якби я могла повернутися на 25 років назад, то ніколи не спробувала б наркотиків. Якби можна було відмотати час, то я би, напевно, була журналісткою, стала б матір’ю, і моє життя склалося б зовсім по-іншому, — міркує Олена. — Маючи такий досвід, нікому не порадила б почати вживати наркотики. Тому застерігаю й інших:  кількахвилинний кайф не вартує того, щоб перекреслити своє життя. Є стільки речей, які можуть принести вам насолоду: подорожуйте, займіться танцями чи малюванням, катайтеся на велосипеді. Цей світ прекрасний і без наркотиків!»

Світлана ШЕВЧУК.

Фото ілюстративне.