І
…Того осіннього дня ніщо не віщувало біди. Батько, запрігши конячину, поїхав до лісу. Там люди рубали дерева. Кльоци вантажили на лісовози, а гілля забирали собі.
Пригнав Роман під вечір корову, а вдома — горе. Із обривків розмов Роман зрозумів, що коли батько нахилився, обрубуючи з поваленого дерева гілля, зрізаного на сусідній ділянці високого дуба скрутило на пні вітром — і він своєю важкою верхівкою накрив батька.
Каліцтво хребта було важким. Покалічило воно й Романову долю. Бо відтоді чепіги плуга, вила, коса та сокира потрапляли хлопцеві до рук частіше, ніж книжка, ручка чи олівець.
Після лікарні батькові не дали групу інвалідності, бо грошей, аби «позолотити» руки членам комісії, родина не мала. І осіла в Павловому домі біда, бо працювати він уже не міг — міг лише повільно ходити.
…Ще десь із восьмого класу Роман ловив себе на тому, що мимоволі задивляється на свою однокласницю — непосидющу вертихвістку Зойку. Дивився на неї, мов на звабну річ на вітрині магазину при порожній кишені. Давила жаба в грудях, що зірки з нею рахує не він.
Прокласти синові шлях до науки батьки були не в змозі, тож Роман став господарювати в селі. Зоя ж після школи закінчила в обласному центрі курси масажистів, їздила на заробітки до Польщі. І коли навідувалася додому, то хвалилася, що не тільки вона там робить масаж, а її також масажують.
Одного липневого вечора Романові пощастило провести Зою додому. Сіли на лавочку за квітником. Якийсь час обоє мовчали, а потім дівчина пригорнулася до хлопця всім тілом:
— Прохолодно трохи. Погріюся біля тебе.
Хлопець невміло обняв її, а вона несподівано його… поцілувала:
— Ну чого ти, Ромчику? Ти що, вперше цілуєш дівчину?
— Милу — вперше, — зізнався щиро.
— Ну ти й дивак. Кажуть, що ти порядний господар, усе в тебе клеїться. Ну, ну, побачимо, на що ти здатний, — і Зоя палко поцілувала Романа, а потім прошепотіла: — Я знаю, що ти мене любиш іще з першого класу. Так, Ромку?
— Ой так, Зойко, так… — і серце Романове закалатало, як у дикої пташки, затиснутої в людській долоні.
Відчув, що пашать щоки і наче туманиться в голові. Зоя звабно лягла плечима йому на коліна й обняла за шию. Романа мовби обдали гарячою (чи холодною?) водою — і він раптом… перегорів од неочікуваної поведінки Зої. Наступило довге й важке мовчання.
Потім Зоя всміхнулася, встала з лавочки і, повільно застебнувши гудзики на блузочці, пішла до хати. Роман же поплентався додому у важкій задумі. Невже це трапилося з ним? Невже насмішки про чоловічу неспроможність, якими обдавали злі язики старих парубків, чекають і його? Невже його чекає доля без радості дитячого сміху в сім’ї?
ІІ
Щодня в сіреньке буденне життя столичні вітри доносили тривожні вісті. Закривавлений Майдан, анексований Крим, страшне пекло Донбасу болем осідало в серцях українців. Приспаний бідністю спокій переростав у тривогу. Рідна земля просила порятунку.
Папірця про інвалідність батька в Романа не було. Та навіть якби був, хлопець однаково подався б до війська. Щоби армійський побут стер його важкі думки про діагноз, який він сам собі поставив. У райвійськкоматі, під дверима комісії, вагався: говорити членам комісії про те, що він — хлоп нікудишній чи ні? Вирішив змовчати. Зброю в руках тримати зможе.
…Пройшов «жовторотик» Ромко навчання на Яворівському полігоні. То нічого, що спершу кулями орав землю довкола мішені — скоро він зробив із неї решето. А вже за рік на Донбасі кулемет для Романових рук став таким же звичним, як ложка за обідом. І хлопець продовжив термін контракту.
Одного вечора Роман і його товариш — одесит Сергій пішли в дозор. Звечора було тихо, а після вечері й, видно, доброї «закусі» ворог почав свою чорну справу. Дозорці точно наносили на планшет точки спалахів пострілів із ворожої позиції.
…Коли розвиднілося — стало ясно: гатили з околиці селища в тил наших позицій, тож хлопці внесли поправки пораження. Раптом огидно завила міна. Позаду Романа спалахнув стовп вогню, і невідома сила водночас із вибухом сильно штовхнула його в спину. У вухах дзвеніло. У правому плечі й спині пекло.
…Роман розплющив очі й побачив над собою великий квадрат стелі палати. Пізніше прийшов молодий, але втомлений хірург.
— Ось, козаче, твої подарунки від «русского міра», — і простягнув на марлевій серветці два осколки. — Усе буде добре. Тіло молоде — скоро одужаєш, — легко доторкнувся до Романового чола й вийшов із палати.
Нудні лікарняні будні однопалатники розбавляли розмовами. Більше про війну, окопний побут. Та розмірковували й над тим, як, скажімо, змиритися і пояснити людям, що багатства країни захопили владні королі, спорудили собі палаци, привласнили квартири, земельні ділянки, лісові масиви, фабрики і заводи, газові й нафтові системи, навіть церкви, обставилися розкішшю, дорогезними машинами, яхтами і літаками?
Як пояснити пекучу правду, що стара жінка в селі, яка від ранку й до ночі все життя пропрацювала на фермі, а холодний і мокрий цемент корівника повикручував їй ноги і руки, одержує нині пенсію, що в триста разів менша від місячної зарплати судді Конституційного суду? Чому ці королі ухвалили собі закони, які захищають їхню недоторканність, а коли запахне смаженим — вільно втікають у різні краї?
…Та не лише думки про тривожне сьогодення України турбували Романа. Навіть у вирі нелегкого фронтового життя молода кров нуртувала в тілі. І він із радістю розумів, що із чоловічим здоров’ям у нього все добре, і поволі зовсім позбувався невеселих думок, які раніше гнітили його.
Через три дні після виписки зі шпиталю і втомливої паперової тяганини Роман покинув свою військову частину і повернувся в рідний Надзбручанський край.
ІІІ
Почувши скрип хвіртки, Шарик спершу голосно загавкав, а потім уважно глянув на свого господаря і товариша, винувато опустив голову й завертів хвостиком. На поріг вийшла мама.
— Синочку, сонечко наше! — вигукнула радісно. – Приїхав, повернувся! Дякую Богові й Матінці Небесній, що почули мою молитву і повернули тебе, — цілуючи й не витираючи сліз радості голубкою воркувала.
— Слава Богу, синочку, що приїхав… — зрадів тато і поцікавився: — Чи надовго?
— Назавжди, — потішив, бо ні словом раніше не обмовився, що був поранений.
…Роман довго не відпочивав. Пересилюючи біль, розробляв у праці поранене плече, повертав молоді сили. Він знову заприятелював зі своїм Хитриком — добрим і працьовитим коником, котрий розумів господаря з півслова і працював майже без батога. Удвох вони знову орали, сіяли, підгортали, косили, звозили урожай із городів, отаву з лугів.
Вечорами Роман інколи приходив до невеличкого сільського клубу на танці. Та, якщо відверто, то вабили Романа не вони, а голубі, як небо, оченята Тетянки — трохи гордовитої, але приємної співрозмовниці із Зарічної вулиці. Вона працювала листоношею в сільському відділенні поштового зв’язку.
Зоя в клубі не бувала. Казали, прилипла в місті до якогось голомозого, бородатого і густо татуйованого боса. Живе з ним, так би мовити, на віру — громадянським шлюбом. Та й добре. Роман давно «перехворів» нею. Його серце тепер гріла блакить Таниного погляду.
…Одного погідного дня хлопець, запрігши свого Хитрика у невеликий віз, поїхав за отавою. При в’їзді до лісу з-за великого куща калини просто перед Романом вигулькнула Таня! Щось солодке й приємне колихнуло серцем:
— Ова! Таню, привіт!
— Привіт.
Хитрик, почувши розмову, зупинився сам.
— Бачу, ти добре пограбувала ліс, — пожартував Роман, кивнувши на велику сумку й пакет, наповнені опеньками, які Таня тримала в руках.
— Залишила ще й для тебе. Їдь на зруб за долиною — там біля старих дубових пеньків повний віз можеш набрати.
— Ні, Танечко, я не по опеньки. Але сідай — підвезу.
— Ти ж не в той бік їдеш…
— Я — в Дякову долину, там дві копички отави накосив і висушив. Швиденько покладу на віз — і поїдемо додому. Бо як ти будеш більше двох кілометрів таку вагу в руках тягти? А ще прошу помогти мені повантажити отаву. Справді, я не жартую.
…Серед лісу Дякова долина нагадувала зелене озерце, на якому плавали дві копички. Роман вилами подавав отаву на віз, а Таня граблями прибирала її. Робота зарум’янила личко дівчини. Голубі очі під широкими, як ластівчині крильця, бровами відтінювали юну вроду. Відкинувшись на перину лісової духмяної трави, дівчина ледь помітно всміхнулася.
— Гарно ж як, Романку… — тихо мовила. — А небо яке чисте.
— А ця краса, — показав рукою на дівчину, — чарівніша від лісової і небесної. Буду щасливий милуватися нею все життя.
…Хитрик поволі пасся. Невелика хмаринка зачепилася за маківку високої берези, що росла на краю галявини, і змовницьки підглядала за щастям молодої пари, обвінчаної любов’ю. А отава пахла м’ятою. Роман пригорнув голову Тані до свого плеча і, напоєний щастям, дякував подумки цій голубоокій лісовій Мавці за величезний дарунок, який скинув із нього тягар гнітючих думок, що переслідували вже стільки літ.
— Романку, коли ми приїдемо під село, зупинися. Я злізу… — попросила Таня.
— То ж чому? – здивувався.
— Бо ми ще не в’їдемо, а язики вже заплещуть про нас по всіх вулицях.
— Та я навмисне проїду всіма вулицями — нехай заплещуть, і всі разом. Ще ні одна дівчина не вийшла заміж і жоден парубок не оженився, не побувавши на людських язиках.
І Роман навмисне повернув у селі коло криниці на Зарічну вулицю й підвіз Таню до її двору. А приїхавши додому, урочисто вручив матері пакет:
— Це вам, мамо, опеньки. Невістка передала…
— Дякую, — приголубила сина усмішкою. — І слава Богу, що буду мати невістку.
…Минуло більше року. Таня одягнула після купелі синочка й подала його Романові. Щасливий тато, заколисуючи первістка, думав, що мине час — і він розкаже йому, за що колись воював. Розкаже, що й краплини його крові скропили рідну землю, яку він так любить і передає цю любов синові. Цілуючи пухкенькі рученята своєї живої любові, Роман зауважив, що вони пахнуть дитячим милом і… м’ятою. Чи, можливо, йому лише так здалося?..
Григорій ШЕГЕРА.
с. Старий Олексинець Кременецького району.
Фото з вільних джерел