Тернополянин Олег Антонюк входить в Асоціацію фортепіанних майстрів-реставраторів України. Понад 10 років він налаштовує музичні інструменти й надає експертні висновки щодо їхнього стану.
Займатися улюбленою справою пан Олег почав завдяки наполегливості свого батька — професійного музиканта, який хотів навчати сина музичному ремеслу. Після закінчення Тернопільського музучилища хлопець спостерігав, як батько налаштовує інструменти й водночас сам
навчався цій справі. Часто тато брав його із собою на майстер-класи професійних настроювачів, показував, що і як робиться.
Після декількох років роботи у цій сфері мій співрозмовник зізнається, що його професія — це не лише сукупність чарівних акордів і звуків, а важка робота, яка вимагає професіоналізму й витримки. Навчаючись у Київському національному університеті будівництва та архітектури, хлопець із першого року навчання почав підпрацьовувати у столичній музичній школі. Налаштовував там піаніно, заробляючи таким чином на життя. Саме тоді зрозумів, що любить те, чим займається, і спробував за будь-що домогтися визнання своєї професії.
«Я не хотів, щоб наука і праця зійшли нанівець, тому вирішив робити все можливе для того, щоб мою професію визнали на державному рівні, — каже Олег Антонюк. — Коли навчався в Києві, якраз почали створювати асоціацію, що домагалася б внесення фаху фортепіанного реставратора у класифікатор. Згодом і я долучився до цієї справи та увійшов в Асоціацію фортепіанних майстрів-реставраторів України».
У Тернополі, каже пан Олег, професійних майстрів-настроювачів дуже мало. Люди не бажають займатися цією справою, адже музична освіта не дає великого заробітку. Та професія настроювача піаніно є рідкісною і дуже затребуваною. Старих інструментів, які потребують ремонту і догляду, дуже багато, а нові в Україні тепер не 
випускають. (Чернігівська фабрика музінструментів після розпаду СРСР збанкрутувала і залишила після себе близько мільйона продукції, яку треба обслуговувати). Окрім цього, є чимало закордонних інструментів, які дирекції музичних навчальних закладів купували у радянський період. Вони теж чекають на руки майстра.
«Кожен інструмент — це окрема епоха, яка несе в собі пам’ять, — зауважує співрозмовник. — Коли реставрую його, то водночас виховую і вкладаю у нього свою душу». Під час роботи майстер вимагає тиші. Він каже, що в цій справі треба об’єднувати фізичні зусилля з великим інтелектуальним і слуховим навантаженням, тож працювати в гамірному середовищі.
Нині Олег Антонюк реставрує інструменти у Тернопільському музучилищі. Зазвичай у державних закладах реставрацію проводять вкрай рідко, адже коштів на це держава не виділяє. В училищі робочі інструменти налаштовують раз-двічі на тиждень. Зазвичай, щоб відрегулювати рояль чи піаніно, потрібно близько дві-три години, та якщо інструмент старий, він потребує більше часу й зусиль. Іноді реставрація може затягнутися на місяці. Олег Антонюк пригадує — найстаріше піаніно, яке він реставрував, було датоване 1800 роком, а виготовлене — на паровій фабриці.
Нині, зауважує мій співрозмовник, музінструменти купують лише одиниці. Багато дітей йдуть навчатися музичному ремеслу здебільшого через бажання батьків. Тож не дивно, що чимало інструментарію перебуває в занедбаному стані. Головне — щоб на ньому грали, а не тримали заради пам’ятки про навчання в музичній школі чи училищі.
Сніжанна БЕЛЯЄВА,
студентка Українського Католицького Університету.
Фото авторки
Прокоментуйте