Через півтора року після закриття він повернувся. «Куферок» — місце затишку й насолоди, етномайстерня у Чорткові, створена руками й душею. Тут відвідувачів тепло зустрічають слова Володимира Сосюри:
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди…
країнська світлиця із зібраними раритетами, виставкові зали, крамничка виробів ручної роботи майстрів України — таким «Куферок» був впродовж двох років, до революційного 2014-го. Через ситуацію в країні його стали відвідувати все менше й менше людей. Тому власниці етномайстерні Ірині Вербіцькій довелося відмовитися від цієї ідеї і закрити чортківський осередок творчості. На жаль, теперішній «Куферок» набагато менший. Нині це крамничка виробів ручної роботи, студія декору та місце проведення майстер-класів. І все це в одному невеличкому приміщенні. Але пані Ірина каже, що обов’язково постарається відновити його в попередньому форматі.
— Коли закривала майстерню в 2014-му, переживала дуже важко, — ділиться болючим Ірина Орестівна. — Йшла зі сльозами. Але я знала, що рано чи пізно я і «Куферок» повернемося. Тому що це частинка мене, моя душа. Шкода, що немає в нас таких ентузіастів при владі, які могли б хоч трохи «захворіти» цим і допомогти. Хоча б приміщення виділити.
Щодо назви для відновленої етномайстерні не було жодних сумнівів. Це мав бути той самий «Куферок». Адже, за словами пані Ірини, це її маленький чортківський бренд, який люди добре знають. І часто в місті можна почути: «О, це з «Куферка», «А це є в «Куферку». До того ж майстриня дуже скрупульозно ставиться до таких речей: «Куферок» — це моє дитятко, сотворене й вимріяне мною. І відмовитися від цієї назви просто неможливо», — стверджує вона.
Раніше в етномайстерні містився один з основних експонатів — дерев’яна дорожня скриня, яку в прадавні часи на Галичині називали «куферком». Від цього й пішла назва культурно-мистецького закладу. Але в новому приміщенні розмістити його ніде, тому сьогодні оберегом служить піч, яка також була частиною «Куферка», а тепер зігріває душу власниці й відвідувачів.
Ірина Вербіцька — художник, дизайнер, майстриня народної творчості, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України та викладач кафедри образотворчого мистецтва, дизайну та методики їх викладання Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Тому чимало речей жінка робить власноруч, багато виробів приносять в етномайстерню її творчі друзі та знайомі. Щодо майстер-класів, то більшість із них проводить самостійно, інколи запрошує «чудотворців» з інших міст.
Пані Ірина розповідає, що кожна річ ручної роботи має символічне значення. Це колосальна енергетика, оскільки майстер віддає тому чи іншому виробу шматочок себе, своєї душі.
— Я, наприклад, коли роблю ляльки-мотанки, то ніколи не повторююсь, — розповідає Ірина Орестівна. — Навіть якщо захочу зробити таку ж, вона все одно вийде іншою. Ці речі неповторні. Кожна має свою особливість, свій характер і родзинку. Окрім того, всі ручні вироби створюються з великим позитивом. Я роблю так завжди. Адже над кожною деталлю майстер роздумує, вимріює у своїй уяві, леліє кожну річ у своїх думках. І, як на мене, люди відчувають цю позитивну енергетику і ту любов, яка вкладена у виріб. До мене часто приходять, розглядають всі ці речі, й усмішка автоматично з’являється на обличчях. Деякі люди просять просто постояти в майстерні, мотивуючи це тим, що тут дуже затишно і по-особливому добре. До того ж і речі ручної роботи виготовлені майже всі з натуральних матеріалів: дерева, глини, льону, мішковини, домотканого полотна, лози, сіна. Все взяте з природи, несе свою енергетику.
Найближчими для серця майстрині, звісно ж, є її ляльки, в які вона вкладає душу. Із надзвичайною любов’ю і захопленням розповідає про своє дітище. Створення однієї ляльки-мотанки займає в пані Ірини близько двох місяців, оскільки жінка зберігає її автентику, досліджує матеріали про крій, шиття, вишивку, техніки.
Наостанок Ірина Вербіцька зауважила, що «Куферок» — не комерція, це її порив, її душа. Вона щиро хоче, аби вироби ручної роботи жили й цінувалися.
Зоряна МУРАШКА
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте