ЩЕ МІСЯЦЬ ТОМУ ВОНА БУЛА У СВОЄМУ ДОМІ. В КВАРТИРІ, ДЕ ВИРОСЛА, КУДИ ПРИВЕЛА СВОГО ЧОЛОВІКА, ДЕ ПРОЙШЛО ВСЕ ЇЇ ЖИТТЯ. АЛЕ НАСПРАВДІ ВОНА НІКОЛИ НЕ БУЛА ТАМ ЩАСЛИВОЮ. ХОЧ ЯК БИ НЕ НАМАГАЛАСЯ. Шкода, що вона, Ольга, зрозуміла це зовсім недавно. А до того старанно намагалася завоювати любов і прихильність. Спочатку таткову й мамину....
Часто наші досягнення й успіхи залежать від моральної підтримки близьких людей. Дуже важливо, щоб у потрібний час вони простягнули нам руку допомоги, надихнули, підштовхнули до важливого кроку, що, можливо, стане першим на шляху до великих звершень… — Мамо, допоможи мені підготуватися до уроку, — просила маленька Настя. — Я не все розумію, а дуже хочу...
Я чекаю дитинку. Це моя перша вагітність, тож ставлюся до свого стану дуже трепетно. Чоловік мене оточує турботою і любов’ю, почуваюся прекрасно. Але моя бабуся, котра востаннє народжувала пів століття тому, вже замучила мене різними забобонами. Через дроти переступати і ходити під дротами мені не можна. Хіба маю перелітати над тролейбусними лініями? В’язати мені теж...
ДО ДЕСЯТИ РОКІВ МАМА РОЗПОВІДАЛА ЛЮДІ, ЩО ЇЇ ТАТО ЖИВЕ І ПРАЦЮЄ ЗА КОРДОНОМ. РОБОТА В НЬОГО, МОВЛЯВ, СЕКРЕТНА, ТОЖ ВІН НЕ МОЖЕ ПРИЇЖДЖАТИ В УКРАЇНУ Й НАВІТЬ ТЕЛЕФОНУВАТИ. КОЛИ ПЕРЕДАВАВ ДАРУНКИ (ТЕПЕР ЛЮДА ЗНАЄ, ЩО ЦЕ РОБИЛА МАМА), ДІВЧИНКА ПОЧУВАЛАСЯ НАЙЩАСЛИВ ІШОЮ В СВІТІ. АЖ ПОКИ СУСІДСЬКИЙ ХЛОПЧИК НЕ ЗЛАМАВ ЇЇ САМОКАТ. «Я ВСЕ...
Варвара З ЧОЛОВІКОМ ЖИЛИ ПОГАНО. ГЕННАДІЯ ВАЖКО БУЛО НАЗВАТИ ХОРОШИМ СІМ’ЯНИНОМ. ВІН НЕ ЛИШЕ ПЕРЕБИВАВСЯ ТИМЧАСОВИМИ ЗАРОБ ІТКАМИ ТА НЕ ПРИДІЛЯВ УВАГИ ДВОМ ДОНЬКАМ, А Й ЗРАДЖУВАВ ДРУЖИНІ З БАГАТЬМА ЖІНКАМИ. Бідолашна Варвара терпіла чоловікові з усіх сил. Прощала загули, те, що з двома дітьми доводилося жити у скруті та економити кожну копійку. Утримувала родину...
ГАННА ПЛАКАЛА. НЕ ХОТІЛА ЦЬОГО, А ПЛАКАЛА. ЧОМУ — САМА НЕ ЗНАЛА. СЛЬОЗИ СТРУМОЧКАМИ СТІКАЛИ ПО СТОМЛЕНОМУ ОБЛИЧЧІ. ТА Й УСЯ ВОНА БУЛА ЗНЕСИЛЕНА, ВИСНАЖЕНА НАДМ ІРНОЮ ПРАЦЕЮ. НЕ МОГЛА, ПРОТЕ МУСИЛА ДАВАТИ ВСЬОМУ ЛАД. ДОПОМОГТИ ЇЙ БУЛО НІКОМУ. ВЖЕ НЕ ЧЕКАЛА ВИХ ІДНИХ, БО ЗНАЛА, ЩО НІХТО ДО НЕЇ НЕ ПРИЇДЕ. Чому ж плачуть...
Є люди-ангели, зіткані з доброти. У їхніх грудях б’ється серце-сонце. Вони покликані Господом на землю, щоби світити ближнім і зігрівати світ своєю любов’ю. Їх, на жаль, дуже мало, але саме така людина мешкає в Семаківцях на Чортківщині. Це Стефанія АТАМАНЧУК, наша великодушна і розумна фельдшерка, наша Войтківна! Якби сходити всі околиці й опитати людей —...
ЯРОСЛАВА ВЕРБIЦЬКА — НАЙСТАРША ЖИТЕЛЬКА СЕЛА РИДОДУБІВ, ЩО НА ЧОРТКІВЩИНІ. 23 СЕРПНЯ ЇЙ ВИПОВНИТЬСЯ 99 РОКІВ! ТА НАЙБIЛЬШЕ Я ПИШАЮСЯ ТИМ, ЩО ВОНА — МОЯ БАБУСЕНЬКА. Бабуся пережила складні часи в історичному й особистому вимірах. Це єдина людина, перед котрою мені реально соромно, якщо не відповідаю її суворим вимогам. Люблю бабусю безмежно і вдячна їй...
ЯКБИ МЕНЕ В ДИТИНСТВІ ЗАПИТАЛИ, ЯКА ДОРОГА НАЙДОВША, Я ВІДПОВІЛА Б, ЩО ВІД НАШОГО ДОМУ ДО ШКОЛИ. ТОД І ЩЕ НЕ ЗНАЛА, ЩО БУВАЮТЬ ДОВШІ ДОРОГИ, БО НА ГЕОГРАФ ІЧНІЙ КАРТІ Й ДОРОГИ, І ЛІ- СИ, І ГОРИ, Й РІКИ, І ВЕЛИКІ МІСТА БУЛИ МАЛЕНЬКИМИ ПОЗНАЧКАМИ. А МОЯ ДОРОГА ДО ШКОЛИ З ОДНОГО КУТКА СЕЛА...
«Рученьки терпнуть, злипаються віченьки… Боже, чи довго тягти? З раннього ранку до пізньої ніченьки Голкою денно верти». Ці слова з вірша Павла Грабовського збуджують у наших серцях жаль до швачок-трудівниць. Пригадую, як на уроці української літератури колись одна з моїх учениць плакала, декламуючи: «Кров висисає оте остогиджене, Прокляте нишком шиття…» Такий сум охопив дівчинку, що...
