Надвечір’я… Сонце золотило осінні дерева, виблискувало своїм сяйвом, ніби прощаючись із днем. Ярослава Михайлівна відчинила вікно, залюбувалася красою надвечірнього неба, та, зітхнувши, сіла за директорський стіл, взялася за папери. Скільки їх тут! Реформа реформою, а папери залишилися. Писалося легко, можливо, тому, що син Сергій подзвонив з АТО, повідомив, що через тиждень буде вдома.
Сутінки припали до вікна своїм прямокутним обличчям. Оксану знову огорнула туга, знову запекла в серці образа — образа на саму себе. Мучить її совість із дня на день. Можливо, тому, що наближається старість. А вона думала, що ніколи з нею не зустрінеться. Що молодість цвістиме вічно, а той цвіт розсипатиметься на всіх, на кого вона […]
Вона ніколи не сподівалася, що може на старість залишитися одинокою і переживати біль самотності. Її життя складалося якось легко і просто, безтурботно і сонячно. Вона була успішною ученицею, згодом студенткою. У неї були чудові батьки, яких вона дуже любила. Під їхньою опікою їй було затишно. Жили вони скромно. Вона ніколи не переймалася тим, що у […]
Зазвичай у зраді та розпаді сімей жінки звинувачують чоловіків, але ті не завжди винні — на широких життєвих просторах часом трапляється з точністю до навпаки. Доказ — ці дві невигадані історії. А схожих до них уже, мабуть, тисячі.
Нарешті минула ця довга страшна ніч. Ярослава насилу підвелася. І навіщо вона випила стільки звечора? Але ж із нею не завжди так. Іноді з’являлося прозріння — вона наводила лад у хаті, сама чепурилась і сідала біля вікна, вдивляючись у далину: чекала дітей. Та, не дочекавшись, знову перехиляла чарку й витирала гіркі сльози.
СИНЬООКА Й ЧОРНОБРОВА ЗОЯ З РОДИМКОЮ НА ЛІВІЙ ЩОЦІ НАРОДИЛАСЯ В БАГАТОДІТНІЙ СІМ’Ї КАРПА Й ОДАРКИ. МАЛИ ВОНИ П’ЯТЕРО ДІТЕЙ (ТРОЄ ХЛОПЦІВ І ДВІ ДІВЧИНКИ) І СТАРЕНЬКИХ БАТЬКІВ.
НА ШУМЩИНІ В ГАРНІЙ ХРИСТИЯНСЬКІЙ РОДИНІ, В ЛЮБОВІ Й ЗЛАГОДІ НАРОДИЛОСЯ ДВІЙКО ДІТОЧОК. З МОЛОКОМ МАТЕРІ ВОНИ УВІБРАЛИ ВАГУ ДОБРОГО СЛОВА, МИЛОСЕРДЯ, ГОТОВНІСТЬ ДОПОМАГАТИ БЛИЖНІМ. А ДУША, КОТРА ДАРУЄ ЛЮДЯМ ДОБРО, НІКОЛИ НЕ ЗБІДНІЄ. БО СТАЄ ТІЛЬКИ БАГАТШОЮ ТИМ, ЩО ВІДДАЄ.
НА ОКОЛИЦІ СЕЛА, НЕПОДАЛІК ОД ШЛЯХУ, В ДОБРОТНОМУ БУДИНКУ МЕШКАЛА СІМ’Я: БАТЬКИ, ТРОЄ ДОЧОК І СИН. УСІ ВРОДЛИВІ, ХОЧ З ЛИЦЯ ВОДУ ПИЙ.
ГАНЮ НІХТО ТАК І НЕ ПОСВАТАВ… УЖЕ Й П’ЯТДЕСЯТКА ЗА ПОРОГОМ, А ВОНА — ВСЕ ДЛЯ БРАТА: ЙОГО ДІТЕЙ ВИБАВИЛА, ВЖЕ Й ЧЕРГА ДО ВНУКІВ ДІЙШЛА. А ЯК ЖЕ ІНАКШЕ — ЖИВУТЬ БО ПІД ОДНИМ ДАХОМ У БАТЬКІВСЬКІЙ ХАТІ. РІЗНЕ ТРАПЛЯЛОСЯ, ІНКОЛИ Й СОЛОНО БУЛО НА ДУШІ ВІД СЛІЗ.
Свого часу, щоби зазирнути в майбутнє, я відвідала монаха-ясновидця з Почаївської лаври. Сивочолий аскет із молитовником у руках справив на мене враження святого. Затамувавши подих, я слухала його розповідь про мою сім’ю, моє майбутнє, всі щасливі й печальні роки мого життя. Виходить, усі випробування для кожної людини запрограмовані…
