Щовечора Зойчина мама повертається з роботи стомлена-стомлена, ведучи за руку маленьку Аліну. Онучка із захватом розповідає бабусі про те, як минув день у дитсадку, ділиться своїми таємницями, розказує вивчені віршики чи скоромовки. І ще не стара жінка, заглиблена в себе, врешті немов оживає від дитячого щебету: голубить дівчинку поглядом, несміливо всміхається, торкається долонею світлого волоссячка.
Ользі Степанівні здавалося, що життя закінчилось. Не уявляла, що вже не поспішатиме вранці на роботу, не плануватиме справ, не зустрічатиметься з клієнтами, не розв’язуватиме нескінченних виробничих проблем. Чим зайнятися? Чим заповнити порожнечу, яку займала робота?
Післязавтра, 24 серпня, у 27-й День Незалежності України, багаторічній ведучій нашої «Калини» Людмилі Овсянній виповнилося б 70. Тільки сімдесят… Ще могла б не тільки жити, а й творити свої нескінченні жіночі історії. Але невблаганний третій інсульт вирвав її з наших лав ще п’ятнадцять літ тому — у розквіті життя і таланту.
Напередодні дня народження багаторічної ведучої «Калини» світлої пам’яті Людмили Овсянної ми традиційно підбиваємо підсумки конкурсу пам’яті цієї журналістки «Жіночі історії».
Ольга працювала в школі прибиральницею. Залицяльників мала багато, проте закохалася в директора школи Сергія Івановича. Не зупиняло її навіть те, що він був одруженим. До того ж дружина Ніна Арсенівна викладала в цій же школі географію.
Віра відчула на собі погляд. Повернулась і побачила щиру усмішку та голубі, як небо, очі. Дівчина з рюкзаком за плечима уважно спостерігала за нею. Вона була у товаристві своїх ровесників, які сміялись, жартували і голосно розмовляли зі східним акцентом. «Студенти, напевно», — подумала Віра, дивлячись на безтурботну юнь. Щиро раділа за них. Дивилася — й...
Літо відцвіло конюшиною, відпахло суничкою, відзвеніло струмочком, відспівало пташечкою. І ось уже золота осінь першовересневим днем радо розкриває нам свої широкі обійми…
Вулички рідного міста снились їй уже довгих двадцять років. Студентські літа залишили приємні спогади та велике розчарування. Справжнє кохання Ярина зустріла саме тоді й не здогадувалася, що життя зіграє з нею злий жарт — розлучить із коханим-красенем. Та Ярина усе витримає. Адже в неї є найдорожчий скарб, найбільше щастя — донечка Женя. Як же вона...
Дуже добре жилося Оленці. Закінчила інститут, працювала в банку. Мешкала у Львові у просторій квартирі. Тепер там поселився її рідний брат із сім’єю, бо батьки після виходу на пенсію переїхали до села.
У лікарняній палаті їх було тільки двоє: Марійка і її добрий та чуйний чоловік Арсен. Жінка лежала у комі, не приходила до тями.
