Сьогодні Спаса, Преображення Господнє. Саме цього дня 1949 року в мальовничому селі Кептинці (нині Голосків) під Кам’янцем-Подільським у родині Броніслави та Антона Хім’яків народився хлопчик, якому судилося своїм щедрим талантом уславити наше місто. Йдеться про актора театру і кіно, народного артиста України, завідувача кафедри театрального мистецтва Тернопільського національного педуніверситету імені В. Гнатюка професора В’ячеслава Хім’яка. Ми дружимо сорок років. На моїх очах розквітав його потужний акторський талант, відтак народжувався театральний педагог, а згодом ціла школа актора Хім’яка, яку закінчили вже близько сотні учнів. Наша газета писала і про знакові роботи уславленого артиста, і про його успішну педагогічну діяльність. Ця ж розповідь про те, які радощі і болі сповнюють нині душу знаного іменинника.
— Літо, серпень, Спаса… Які асоціації викликають вони в народного артиста України В’ячеслава Хім’яка?
— Дуже сентиментальні. Мені здається, що цього святкового дня я одягну білу штапельну сорочку, взую простенькі капці (у нас їх чомусь називали «балєтами») і пожену пасти корову. А дорогою йтимуть у сусіднє село сільські бабусі та вгощатимуть мене яблуками. Коли ж прижену корову додому, мама зробить сюрприз: дістане з льоху кавун і скаже: «У тебе сьогодні день народження. Запроси когось із хлопчиків і посвяткуйте». Як правило, приходив мій найближчий приятель Володька Слободян і ми удвох з’їдали той кавун. Мама любила усіх своїх дітей (нас у неї було четверо), але я відчував якусь особливу її увагу. Може, тому, що був первістком і вона покладала на мене великі надії. На жаль, усього цього вже не повернути, бо мами немає і те свято, що вона мені влаштовувала, залишилося тільки у спогадах.
А ще серпень, Спаса — це скошені поля і ноги, поранені стернею. Вони дуже пекли. Коли бігав за коровою, шкода було вдягати «балєти», а ноги аж бордовими ставали від численних уколів гострих стернин. А якось мої «балєти» приорав трактор. Так шкода було, я ж їх тільки перший раз узув.
У дорослому житті, коли вже працював у театрі, серпень був періодом відпусток. А це — осінні роботи: збирали яблука, копали картоплю. Над нами стояло високе небо, білі хмари і вже прохолодні ранки. За тою роботою не могли дочекатись, коли нарешті повернемося до театру. Жили надіями на новий сезон, на цікаві вистави і ролі. Я і зараз за театром скучаю, хоч у ньому буваю вже менше, ніж в університеті. Він, мабуть, для кожного актора — це все. Хоча тепер молоді часто кажуть, що для них головне — сім’я. Не знаю, наскільки це правда. Я ж не мислив і не мислю себе поза театром. У Тернопільському театрі я вже 42 роки, ще п’ять працював у Хмельницькому. Це 47 років у професійному театрі! Ще два роки були в народному. Ось-ось півстоліття на сцені.
— Мабуть, менш мінорні асоціації викличе інший ряд: дружина, донечка, онука Надійка…
— Вони для мене всі маленькі (принаймні так їх сприймаю): мої діти, мої онуки (їх маю четверо). Я весь час був то в театрі, то на гастролях. Ніколи не готував з ними уроків, не водив їх до школи. Усім цим займалася дружина Валя. Може, тому вона для мене досі молода. Коли ми разом на дачі, я знаю, що це моя половинка, але в моєму сприйнятті вона молода, така, якою була у 27, у 30 років. Таке внутрішнє відчуття. Хоча й своїх літ не особливо відчуваю.
А взагалі мої рідні жінки мене завжди розуміють, підтримують, дивляться всі мої прем’єри. Я ніколи не думав про свій тил, настільки був у ньому впевнений, що все там нормально, що мене там чекають, зрозуміють, розрадять, зігріють. Очевидно, тому в театрі був, як мовиться, з головою, бо за мене горою стояв і стоїть мій тил. Я і нині мало буваю вдома. Маю багато студентів, з ними треба працювати, адже за приручених ми відповідаємо. Це ж чиясь душа, чиясь доля.
— Поїхали далі: син. Для чоловіка це дуже важливо — збереження прізвища, продовження роду. Руслан дуже подібний на вас молодого. Як складаються з ним стосунки?
— Син більше займається собою. Такий час тепер: наші сини кинуті на виживання. У нас залишилась хоч якась стабільність: є робота, зарплата, а їм треба думати, як вижити, утримати сім’ї. Я з розумінням до цього ставлюся. І телефоную йому більше, ніж син мені. Він займався трохи бізнесом, потім працював за кордоном. Мусить крутитися: у нього ж троє дітей. Знаю, що на день народження він до мене не приїде, бо працює в Одеській області. І внук мій там, і невістка. Змушений із цим миритися, хоча й трохи сумно. Коли мені було стільки ж років, як синові нині, дуже дивувався, чому тато з мамою завжди плакали, як я приїжджав, і так просили, щоб частіше до них навідувався. Як тепер я їх розумію…
Назагал у нас є взаєморозуміння. Хоч я не завжди можу збагнути те, що він робить. Зате дуже добре відчуваю, коли йому добре. Коли кепсько, стараюся допомогти. Мав велику втіху, як Руслан назвав свого сина Антоном — на честь діда, а мого батька. Це наш спадкоємець роду. Дуже мудро вчинив син, хоч і не радився зі мною. По суті, поправив те, що мав зробити я.
— Університет, учні, педагогіка… Як вони позначаються на вашому житті, яке місце в ньому займають.
— Це як наркотик… Ти береш дитину і не просто читаєш їй лекції та приймаєш іспити. Театральна педагогіка — це щось значно більше. Бо тобі доводиться не лише давати певні знання, навики, а допомагати дитині розкрити в ній те, про що вона, може, й не здогадується. Інколи трапляються дива: ти відкриваєш самородок, від якого аж дух перехоплює.
Я тішуся своїми учнями. Майже тридцять із них працюють у нашому театрі. Троє уже стали заслуженими артистами України. На них тримається репертуар театру, для них беруть п’єси до постановки. Мої учні працюють у Львові, Чернівцях, Дрогобичі, Коломиї. І в кіно знімаються, навіть у сусідній Польщі. Щоправда, не всі залишилися в професії і за деякими з них дуже шкода, бо мали добрі задатки стати гарними артистами. Але це усе та ж трагедія покоління наших дітей. Вони змушені виживати і заради цього навіть поступатись тим, що для них є покликанням.
— І наостанок: життя артиста й Преображення Господнє…
— Наша професія — це постійне преображення — з кожною виставою і з кожною роллю. Христос зробив це раз, показавши тим самим учням Свою велич і могутність. Він став світлом, відкриваючи внутрішню сутність. Звісно, актори не боги. Хоча є серед них настільки обдаровані, ніби в них німб над головою. Навіть якщо вони десь у куточку сцени стоять, ти за ними заглядаєш, бо і там вони випромінюють талант. Не сприймайте це як святотатство, але акторство — це Божа професія, і я не раз ловлю себе на думці, що виходжу на сцену, як на молитву. Зрештою, всяке мистецтво має утверджувати в людині людське в кращому розумінні цього слова, вивищувати значущість добра. На відміну від зла, добро не агресивне, не нахраписте. В цьому його, можливо, й недолік, і в цьому сила.
Знаєте, коли ми це зрозуміли в театрі? Коли помер Анатолій Бобровський. Він сидів собі тихо в кабінеті, курив і працював. Але ніхто при ньому голосно не говорив, молоді не дозволяли собі вживати міцне слівце. Він ніби собою закривав шлюзи негативу. Я це збагнув і у виставі «Євангеліє від Івана»: якщо ти комусь допоміг, то й тобі допоможуть. Але коли за такими мірками живеш, надовго тебе не вистачить. Тому й добрі люди передчасно відходять.
Не люблю, коли кажуть: «Плюнь на все, бережи здоров’я». А коли не плюється, коли болить несправедливість, непрофесійність, зневага до людини. Вона нині кинута напризволяще. Економимо на науці, на освіті, на охороні здоров’я, на культурі. Куди повертаємося? Знову в печеру?
— Не вийде нам закінчити інтерв’ю на оптимістичній ноті. Та все ж — вітаю з днем народження! І хай буде у вас ще багато теплих серпневих літ.
Галина САДОВСЬКА
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте