Вільне життя

Колишній

Сьогодні ввечері мені зателефонував колишній. Не скажу — чоловік. Бо справжні чоловіки утримують свої сім’ї, а в нашій усе робила я. А він… Мабуть, у попередньому житті Олег був королем, тому в цьому всім серцем прагнув знайти собі гарну й покірну рабиню. Мої довірливість і дитяча наївність зіграли злий жарт – і я, наче метелик, полетіла на спопеляюче полум’я його дивного кохання.

Я завжди мріяла про романтичні, красиві, щирі почуття. Про чоловіка, котрий заради нашої любові віддав би все на світі. А отримала останнього егоїста, який думає, що всі повинні танцювати під його дудку. Мої намагання переконати його в протилежному не дали бажаного результату. Той, хто звик любити себе і ставити на перше місце власну персону, ніколи не зміниться. Одне слово, наша сім’я — це моя ілюзія. Він жив своїм «я». Якщо його щось не влаштовувало, тікав до мами, потім повертався і… ображався. Це, мовляв, я його довела.

Життя повільно перетворювалося на театр абсурду. Добре пам’ятаю, як ледь не на колінах благала його не їхати на заробітки до Росії, адже роботу можна знайти і в Україні. Ми сиділи в парку на лавочці, я плакала… Бачила як незнайомець, котрий сидів навпроти нас, зі співчуттям дивився на мене. «Невже тобі мене зовсім не шкода?» — запитала, ковтаючи сльози. «Мені неприємно, що ти плачеш», — почула у відповідь.

Повернувшись додому, я твердо вирішила, що більше жодному чоловікові не дозволю так із себе знущатися.

Через кілька днів зателефонував Олег  і повідомив, що в поті чола трудиться на будові. Я знову повірила. Справжня дурепа. А через тиждень на зупинці зустріла його — свого законного чоловіка, який, виявляється, жив у тітки. Сказати, що я була вражена, — не сказати нічого. Не хотіла більше з’ясовувати стосунки. Лише сказала, що подаю на розлучення.

Спочатку він слав мені огидні есемески, потім просив пробачення, а згодом говорив про своє кохання. Та весь цей фарс не викликав у мене жодних почуттів. А розлучення стало цирком, який мимоволі довелося побачити судді та його помічниці. Квіти, подарунки, сльози, високі слова… Який жах! Отримавши таке бажане рішення суду, я чимдуж вибігла із зали й, навіть не поставивши печатки й не озираючись, втікала від старого життя, від безсердечного чоловіка, із жахливого рабства. Все закінчено!

…Та минув час — і колишній телефоном повідомив мені, що знову збирається на заробітки, а грошей нема. Я погодилася дати йому гроші на поїздку. Скажеш, щоденнику, що нерозумна? Сама знаю. Але що поробиш — така вже я є. Повернувшись, Олег дуже хотів зустрітися. Я віднікувалася, як могла, проте…

Ми зустрілися в кафе, порозмовляли трохи. Прощаючись, він подарував мені ноутбук. Я навідріз відмовилася приймати такий дорогий подарунок. Але він переконував мене в тому, що це — його вдячність за мою доброту. Бо коли ми вже не жили разом, Олег зламав ногу — і найближчою людиною, до якої він міг звернутися по допомогу, виявилась я. Незважаючи на образи, довелося возити його в лікарню, лікувати, бігати за милицями, годувати. Одне слово, турбуватися про хвору людину.

Я виходила його. На жаль, тоді Олег не оцінив моїх жертв. А тепер, виявляється, зрозумів? Чесно кажучи, я не горіла бажанням брати подарунок. Та коли, попрощавшись, уже сіла в маршрутку, він увійшов за мною, поставив сумку з ноутбуком біля ніг і швидко вийшов.

Відтоді минуло багато часу. Я не цікавилася його життям, він — моїм. А сьогодні несподівано зателефонував. Сказав, що йому потрібні гроші. Всі документи на колись подарований ноутбук у нього, тож, якщо ця техніка мені потрібна, я повинна заплатити.

Чому люди такі жорстокі? Спочатку дають, потім забирають, люблять і ненавидять одночасно, жаліють і боляче б’ють… Що далі? Як вирватися із загратованого кола людської підлості? Хочеться кричати від власного безсилля. Та хто почує?

2 серпня 2018 року.

Ліна МИЛУШ.

м. Тернопіль.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини