СОФІЇ МИХАЙЛІВНІ БОБУЛЯК ІЗ ЛЬВІВЩИНИ — 76. ПОПРИ ВСІ НЕГАРАЗДИ, ЯКІ ВИПАЛИ НА ЇЇ ДОЛЮ, ЖІНКА КАЖЕ, ЩО ЩАСЛИВА, ДЯКУ Є БОГУ ЗА КОЖЕН ДЕНЬ І ПРОСИТЬ, ЩОБ ІЩЕ ТРОХИ ПОТРИМАВ ЇЇ НА ЦЬОМУ СВІТІ, АБИ ВОНА МОГЛА ЩЕ ПОТІШИТИСЯ ДІТЬМИ, ВНУКАМИ ТА ПРАВНУКАМИ.
Будуть віра, надія та любов!
— Дивлюся на нинішню молодь — і дивуюся, — розпочинає свою гірку розповідь пані Софія. — Невже їм не шкода часу, що так швидко минає? Я виросла у звичайній сільській сім’ї, то ми цілий день були на роботі — то колгосп, то своє господарство. До вечора ноги гудуть, руки болять, така замучена, що, здавалося, до ліжка не дійду. Та як тільки зачую музику в клубі — бігом до танцю. Втому ніби рукою знімало! Саме там, у клубі на танцях, я і зустріла свою долю — Михайла. Він також був парубком із нашого села. Тільки після армії залишився працювати у Львові на заводі, жив там у гуртожитку, а на вихідні приїздив до села, батькам допомагав. Їх у сім’ї було троє синів — найстарший не повернувся з війни, середній якимось чином опинився аж у Чехословаччині, а мій Михайло був наймолодшим.
Їхні сім’ї жили в різних кінцях села. То Зоська, як її кликали, пам’ятала хлопчиська Михайла. А от він на неї уваги ніколи не звертав — замала ще була. Та коли побачив її вже юнкою у клубі — закохався до нестями і вже за місяць заслав сватів. Весілля гуляли на все село!
— О, це було не те, що нинішнє весілля, — каже Софія Михайлівна. — Пригадую, що батьків брат приніс три літри самогонки. То мати аж перелякалися, мовляв, нащо так багато?! А гостей було чимало — їли, співали, танцювали, пили — і ніхто не напився.
Та перший час після весілля чоловік і жінка жили окремо: він — у гуртожитку, а вона в селі. Нечасті зустрічі лише додавали стосункам пристрасті та романтики. Пані Софія донині згадує ті дні як найщасливіші. Лише за деякий час Михайло зміг влаштувати жінку на роботу на завод, де сам працював. І їм виділили кімнату в сімейному гуртожитку. Незадовго в Михайла та Софії народилася донька Любонька. Така ж гарна, як мама, і така ж уперта, як батько.
— Я народила доньку в досить поважному віці — у 26. Багато моїх подруг дітей до школи посилали, а я тільки-тільки готувалася до прання пелюшок! — розповідає жінка. — Можливо, саме тому в нас до доньки було ставлення гіперопіки, гіпертурботи. З народження Любця мала нестримний темперамент і впертість: як вона щось собі задумала, то неодмінно мала цього досягти. Це стосувалося всього — і навчання, і сім’ї, і повсякденного життя. Ще в училищі вона познайомилася із хлопцем, і як ми її не вмовляли, що рано, що треба спершу довчитися, влаштуватися на роботу, а вже тоді сім’ю заводити, вона стояла на своєму: люблю, виходжу зам іж і крапка. А що перечити їй була марна справа, то ми й здалися. У шістнадцять наша донька вийшла заміж. За рік народила сина, якого назвала, як і батька, Михайлом. Тоді ж зрозуміла, що її чоловік — невизнаний математичний геній, не пристосований до сімейного життя. І з полегшенням розлучилася. А ще за три роки я зрозуміла, що й у мене буде дитина. Ви й не уявляєте, що я тоді відчула!
Софії Михайлівні тоді було 46 років. Її підтримкою стали старша донька і чоловік, який радів, наче хлопчисько. Дуже чекав народження сина, хотів назвати його Іваном, аби вшанувати батька, якого на той час уже не було на світі. Та народилася ще одна донька, яку назвали Надією. Чоловік жартував, що якщо ще через десять років його жінка задумає народжувати, то вже точно знає, що це буде донька Віра. І в його житті будуть Віра, Надія та Любов.
Мрія, що принесла горе
— Та життя внесло свої корективи, — каже пані Софія. — Середульший брат Михайла, котрий жив у Чехословаччині, вислав запрошення. Коли внукові було сім, а моїй молодшій доньці Надійці чотири, Михайло з Любцею поїхали до нього в гості. Як вона чекала тої поїздки, як готувалася, подарунки приготувала. Хоча які могли бути подарунки при совєтській владі — горілка та цукерки. Понад усе Люба хотіла привезти звідти машину. Тут її купити було неможливо. Вона день і ніч просила тата, щоб допоміг їй у цьому. Таке враження було, що від тої машини залежить її життя.
1986 рік. Жінка за кермом авто почувалася королевою. І хоч особливо на ньому вона нікуди не їздила, але мрію здійснила. Для машини тато допоміг їй збудувати гараж, вона там проводила майже всі вихідні — щось розглядала, підкручувала, сама намагалася розібратися у механізмі.
— Любця завжди була дуже наполегливою, і за рік-два вона вже добре водила, — пригадує матір. — Ми часто їздили машиною на село, я ніколи не боялася з нею кудись їхати — так вона впевнено трималася за кермом. Тому того, що потім сталося, я і досі, за стільки років, не можу зрозуміти.
Повертаючись зі села, Люба і ще двоє її подруг потрапили в жахливу ДТП. Усі загинули одразу ж на місці трагедії, авто з такою силою влетіло у дерево, що ніби огорнуло його. — Михайлик саме навчався у третьому класі, — каже пані Софія. — І я часто думаю, що якби в мене тоді не було Надійки, я б не знайшла в собі сил жити далі. Ні заради чоловіка, ні заради внука. Лише Надія тримала мене на цьому світі, у ній я бачила маленьку Любцю, але Надійка більш спокійна та врівноважена. Хоч була тоді ще маленькою і мало що розуміла, але постійно вилазила мені на коліна і витирала сльози своїми рученятами.
…Знаєте, коли біда приходить у сім’ю, то жінка може плакати, скандалити, вити тихенько врешті-решт. А чоловік? Трохи топив горе в горілці, трохи плакав тихенько у гаражі, щоб ніхто не бачив. Та найгірше, що його мучило постійне почуття провини, бо якби не піддався на вмовляння, якби вони не їхали в ту нещасну Чехословаччину, якби не пригнали машини, якби не вона на ній їздила, а він, чоловік, якби ще малою навчив слухати батьків… І ще безліч «якби», втекти від яких він не мав куди. Я і сама замкнулася у своєму горі, мене більше хвилювали діти, Михайлик, який на нервовому грунті почав затинатися. Безліч проблем, які треба було розв’язувати, не дали мені можливості побачити, що на нашу сім’ю насувається ще одна біда.
За три місяці після загибелі старшої доньки Люби знайшли мертвим у гаражі її батька Михайла. Обірвався тромб. Очевидно, серце чоловіка не витримало суміші з почуття провини та алкоголю. Так пані Софія залишилася сама з двома дітьми на руках. Жодної підтримки чи допомоги вже не було, сподіватися доводилося тільки на саму себе…
Полюби себе сам
— Покажіть-но мені жінку, яка прислухається до свого організму?! — каже Софія Іванівна. — Жінки — це такі створіння, які думають насамперед про своїх дітей, близьких, щоденні турботи: зварити, випрати, з дому — на роботу, з роботи — додому, школа, уроки, батьківські збори. Це вічний круговорот. Я йому так тішилася! Раділа, що мені треба йти ввечері на батьківські збори — спершу до Михайлика, а потім до Надійки. Лиш би не думати. А ночі… Якби ви знали, як я боялася тих ночей перші два роки. Думала, що божеволію. Мені постійно снилися Любця, Михайло, що вони разом кудись їдуть на машині. І кличуть мене із собою. Я не віщунка, але знаю, що якби уві сні побачила себе з ними в одній машині, то це означало б мою смерть. А діти? На кого я їх залишила б?
Початок 90-х. Часи були важкі, постійне безгрошів’я. Тому пані Софія почала підпрацьовувати на ринку. Через дорогу була церква. Священик щовечора заходив на ринок і щось купував у пані Софії — то пиріжок, то насіння.
— Я завжди вважала себе віруючою, але відколи переїхала зі села до Львова, до церкви не ходила, — ділиться жінка, — знаходилось чимало відмовок. Але коли я працювала на базарі і кожен день бачила Божий дім, відчувала, що мене туди тягне. Пригадую, як я вперше після довгих вагань зайшла у церкву Святого Андрія, вклякла біля образа і почала молитися. Сльози самі собою текли. Я вже й молитви всі скінчила, почала просто про щось говорити, просити і плакала, плакала, плакала. Мені здалося, що тоді я виплакала всі жалі, очистилася. Потім я висповідалася і причастилася. І ніби важкий камінь упав з моїх плечей, бо я і справді відчувала, що згинаюся до землі — усе нижче й нижче.
Коли пані Софія відчула дискомфорт в організмі, то думала, що це нерви, клімакс, перевтома. Минеться саме собою. Але коли їй вкотре стало зле і «швидка» забрала просто з базару, налякалася. Виявилося, що в неї рак матки. Термінова операц ія, хіміотерапія… І тепер її доглядали донька та внук — приносили їсти, купували ліки на свої «сирітськ і» гроші. І молилися.
— Надія — наукова працівниця, і хоч я часто кажу доньці, що наука наукою, а їй пора народжувати, вона віджартовується, що до сорока шести ще має багато часу, — розповідає Софія Михайлівна. — А от Михайло одружився, має двох діток. Працює у комп’ютерній фірмі. Тішуся, що від свого батька він успадкував геніальні здібності до математики. Заввиграшки множить багатозначні числа на пальцях, пише комп’ютерні програми, добре заробля є. На його весіллі мені пригадалося, як його мама, Любця, весело жартувала, що колись відгуляємо вес ілля — одне на двох. Мені б іще Надійку до шлюбу спровадити, внук ів від неї дочекатися, бо правнуків я вже трохи поняньчила!
