Святослав Гібляк майже двадцять років служить у Збройних силах України. Каже, в родині ніколи навіть не обговорювали, ким він стане, закінчивши школу. Знали: безперечно, військовим. Адже дитинство, шкільні роки його минали у військових містечках. У Шепетівській середній школі на Хмельниччині навчався на «добре» та «відмінно», атестат отримав з переважною кількістю «п’ятірок». До пізнання та здобуття знань хлопця заохочувала мати — Валентина Станіславівна, вчителька. Юнака певний час вабило море, хотів поїхати до Одеси, аби вступити в морехідне училище. Але від дому цей заклад був занадто далеко. Це стало вагомим аргументом знехтувати своєю дитячою мрією. І вступив до військового інституту при національному університеті «Львівська політехніка». І не спроста. Адже із шахтарської Соснівки, що на Львівщині, походить його рід по батьковій лінії. Тут мешкав колись дідусь Петро, який, власне, й започаткував військову династію Гібляків. Службу він завершив у погонах капітана. У званні його перевершив син Станіслав, який дослужився до полковника, пройшов у повітряно-десантних військах (хоч спочатку був артилеристом) через вогонь Афганістану, де отримав поранення. «Для мене мій тато завжди був авторитетом», — мовить Святослав. Тож вирішив і собі стати на його професійну дорогу.

У військовому інституті обрав автомобільний факультет, адже «інженерія, техніка завжди цікавили». Провчився тут п’ять років, здобув одразу два дипломи — військового та цивільного спеціаліста. Отримав скерування до Тернополя в 11-ту артилерійську бригаду (нині — 44-та артбригада). Але 2013 року її раптом розформовують. Святослав залишив бригаду в останніх лавах. Пропонували різні місця для проходження подальшої служби, але передусім Севастополь. Проте знову гнітила велика відстань, що могла розділяти із своєю родиною. Адже в Тернополі він одружився. Кохана дружина Руслана вже подарувала йому сина. Тож Святослав вирішив поїхати в штаб у Рівне. Тут йому запропонували посаду старшого лейтенанта — виконувача обов’язків командира 9-ї механізованої роти, хоча був уже капітаном. Але це не бентежило. Головне, що повинен був служити в місті Яворові на Львівщині в теперішній 24-й механізованій бригаді імені короля Данила.

Гадав, що тут служитиме тривалий час, тож згодом перевіз сім’ю та винайняв помешкання у самому місті. В механізованій бригаді, що тут дислокувалася, навчився багатьох премудростей військової служби. Ніколи, навіть у його страшних снах, не зринала війна, тим паче, на рідній землі. Але російський агресор приніс-таки в Україну бойові дії, трагедії, анексував Крим, окупував частину Донбасу.

Надворі квітував травень 2014 року, коли офіцер Святослав Гібляк їхав на фронт. У складі підрозділу матеріального забезпечення бував на всіх блокпостах, привозив воїнам необхідні запаси. «Важко було доправляти їх», — коротко скаже майор про цей воєнний період.

Іловайський котел його теж не оминув. До підрозділу Гібляка тоді «прибивалися і військовослужбовці, і добровольці з «Правого сектору». Відтак на техніці, яка залишилася, відбазувалися на інше місце. «Після виходу із хлопцями з моєї роти ще збирали техніку — підбиту, кинуту, свою й чужу, бо ж розумів, що треба буде щось здавати на ремонт», — мовить Святослав. До слова, з тими воїнами тепер у Святослава досить тісні зв’язки, мабуть, на все життя, бо багато пережили.

Після Іловайська запропонували повернутися в його першу військову частину — 44-ту артилерійську бригаду, яку щойно сформували. Вона в цей час базувалася в Яворові. А в цьому місті він залишив сім’ю. Поїхав з радістю.

Узагалі відтоді, як почалися бойові дії, Святослав десь із тиждень побув удома, в колі своєї родини. Виконував завдання в районі Донецького аеропорту. На Дебальцівському плацдармі також воював у складі 44-ї артилерійської бригади. «Прикривали вихід наших підрозділів, доправляли боєприпаси, — згадує. — Удень і вночі подавали важкі снаряди, носили їх і на руках, і на спині. Під ногами часто було просто справжнє болотяне місиво».

Після Дебальцева, коли почалося припинення вогню, всі підрозділи відвели. «Ми базувалися неподалік на другій лінії оборони й деколи виконували завдання. Тоді під Дебальцевим чимало бійців полягло, як, зрештою, втрачено було й багато військового майна, техніки. Одне слово, наводили лад у підрозділі й виконували завдання в зоні АТО: допомагали підрозділам, ремонтували автомобілі, гармати», — розповідає Святослав.

2014 року під с. Оленівкою внаслідок вибуху міни Святослава Гібляка контузило. Його певною мірою захистили бетонні плити, але все одно був удар великої сили по задавненій хребтовій травмі, яку отримав, ще коли служив в 11-й артбригаді. Але на контузію не зважав, виконував поставлені бойові завдання, аж доки його до військового шпиталю не доправили прямо з позиції. Сталося це в березні 2016 року. По суті, в офіцера розтрощений поперековий відділ хребта. Лікувався у різних госпіталях — у Дніпрі, Києві, Львові, відтак — в Ізраїлі, Грузії. «У мене були психічні розлади, панічні напади, спокою не давали навіть думки про самогубство, адже цілий рік був прикутий до ліжка. Але опанував собою, — зізнається Святослав. — Хто підтримував, не дав зробити трагічного кроку? Діти, дружина, батьки й побратими, які весь час провідували мене у шпиталі».

Своєрідним психотерапевтом, порадником, взірцем для Святослава завжди був тато — Станіслав Петрович. Він щодня телефонував синові на фронт, радив, учив бути морально стійким. Адже мав великий бойовий та життєвий досвід. Батько за цей період дуже сильно постарів. «Не уявляю й досі, як змогла все це перенести дружина?», — дивується. Кохана Руслана до того ж подарувала йому три роки тому доньку. А нещодавно в родині Гібляків народилася ще одна донечка. Старшому синові Нікіті вже дев’ять років. Святослав виймає з кишені посвідчення, а з нього витягає аркуш шкільного зошита й показує мені. «Гляньте-но на мій оберіг, ношу його з 2014 року, — чую бентегу в голосі майора. — Цього сніговика намалював мені мій Нікіта». І розповів: коли вогненного 2014-го знову від’їжджав на війну, зліпив синові сніговика. Він запам’ятав цю подію й згодом надіслав татусеві на фронт свій малюнок. Нині батько має надію, що син, коли виросте, продовжить військову династію Гібляків.

Святославові тепер 36 років. Він, незважаючи ні на що, усміхнений. Каже, що по життю він веселий та позитивний чоловік. На війні ця риса характеру дуже допомагала. 25 січня 2017 року майора Гібляка призначили начальником інформаційно-аналітичної групи штабу 44-ї артилерійської бригади, що дислокується в Тернополі. «Доки матиму здоров’я, приходитиму у військову частину, навіть на милицях, бо звик доводити всі справи до завершення», — твердить.

Ніколи, служачи в армії, Святослав не мав власного житла, завжди винаймає його. Так, йому, учасникові бойових дій, виділили земельну ділянку для садівництва і городництва в одному із сіл неподалік обласного центру, а також дали грошову компенсацію замість землі під забудову в Тернополі. Будинок за ці кошти, звісно, не збудувати. Тим паче він і дружина мають групу інвалідності. Та й багатодітною родиною вже Гібляки стали. Місцевій владі, державі все-таки треба більше уваги приділяти оборонцям рідної землі, дбати, аби вони не тулилися по чужих кутках. Герої цього заслуговують.

Микола ШОТ.

На фото: Святослав ГІБЛЯК у зоні АТО (2015 рік); на відпочинку із сином та батьком (2013 рік).

Фото з родинного архіву Святослава Гібляка.