Чомусь так зазвичай буває, що одних доля балує, а інших випробовує. Я належу до людей, котрим вона посилає стільки випробувань, що вистачило б на кілька життів. Не йдеться про якісь поточні побутові проблеми, бо з них складаються будні кожного з нас. Ідеться про біди, що вибивають тебе із життєвої колії, про безвихідні ситуації, коли не видно світла в кінці тунелю, коли хочеться бігти світ за очі, вийти в поле чи до лісу й закричати, що є духу.

У мене був чоловік. Прожили ми з ним вісім років, дітей не мали. Він знайшов собі молодшу, котра відразу завагітніла, й подав на розлучення. Я зібрала речі, розрахувалася з роботи і приїхала в село до батьків. Жили ми в квартирі, яку йому подарував його тато, тож я не претендувала ні на що.

Незадовго померла моя мама. Я ще мала надію знайти хоч якусь роботу в райцентрі, бо в селі — глухо, але батько переніс інсульт і зліг. Пенсія в нього мізерна, всі заощадження вже пішли на ліки. А тут іще й мені поставили страшний діагноз. Від лікування я відмовилася, бо й батькові потрібні таблетки, і їсти щось треба.

Насилу зібрала урожай із городу. Картоплю полола і копала руками, бо щоб викосити і виорати — треба заплатити. Ні худоби, ні птиці не тримаю — нема чим годувати. Хата потребує ремонту, дах протікає. Добре, що дровами запаслася, бо палити газом не по кишені.

 Сусідів майже не маю. Кілька стареньких людей на всю вулицю. Вони самі потребують допомоги, бо не у всіх є діти.

Не розповідатиму, що означає — доглядати лежачу людину. Ні підгузків, ні одноразових пелюшок не маю за що купити, бо часто наприкінці місяця не те що на поповнення мобільного, а на хліб не вистачає.

 Соромно зізнатися, але чекаю смерті батька. Не можу дивитися, як він мучиться. І сама більше не маю сил. Почуваюся винною, що не виправдала татових і маминих надій, не стала щасливою, не подарувала їм внуків. І не змогла забезпечити найріднішим людям гідну старість.

Водночас думаю: якщо тато помре, за що його поховати? А якщо я помру раніше, то хто його догляне? І кінця-краю таким думкам немає. Мозок закипає. І просвітку не видно. Здається, всі біди світу навалилися на мене. Одна притягнула за собою іншу.

 Якось зателефонувала колишньому чоловікові, хотіла попросити допомоги. Але почула, як щебече його дитина — і мене залили сльози. Слова не змогла вимовити… Він щасливий. І я рада за нього. Не сказала, що хвора, що потребую операції. Що йому тепер до цього?

Таке враження, що Бог про мене забув…

ОКСАНА.