Від початку повномасштабного наступу росії на Україну минуло вже понад місяць. Внаслідок нападу сотні тисяч українців, переважно зі сходу нашої держави, стали переселенцями. Частина з них прямує до віддалених від лінії фронту західних областей, зокрема і на Тернопільщину.

Так, місто Чортків стало тимчасовим прихистком для майже двох тисяч вимушених переселенців. Дехто з них намагається активно долучатися до життя громади і допомагати, чим може. Марина Парня із Сумщини і Олена Хромова з Чернігова долучилися до толоки, щоб віддячити Чорткову за гостинність. Жінки розповіли, що їм довелося пережити з початком війни в Україні.

Тиждень в окупації

Першого дня війни у місто Ромни Сумської області заїхала колона російської військової техніки. Відзначимо, через цей населений пункт пролягає автошлях Н-07 державного значення, що з’єднує Київ, Бровари, Суми.

«Ми просто займалися своїми справами, стоїмо на вулиці і бачимо, як проїжджають колони танків з російськими прапорами, — пригадує Марина Парня. — Люди були настільки шоковані побаченим, що навіть не ховалися. Спочатку було відносно тихо. Місто не обстрілювали з ракет, вулицями ходили російські військові з автоматами. Ми з донькою ховалися у ванній. Було страшно, проте в нас принаймні не чіпали людей, як це було в Бучі та інших містах. Військові обстрілювали магазини і грабували їх, заходили на ферми за якоюсь живністю».

Марина розповідає, що виїхати спочатку було неможливо через блокпости. А коли один із шляхів на Київ звільнили, родина відразу поїхала.

«Уже тиждень місто було окуповане, ми чекали, коли зможемо евакуюватися. Особливо страшно стало, коли я зрозуміла, що населення не чинитиме опору ворогові, — каже жінка. — Я відразу прийняла рішення, що не житиму під окупацією росії. Краще починати все спочатку на новому місці, ніж жити під владою окупантів. Валізи у мене були спаковані ще від початку року. Я слухала в новинах, як американські та європейські експерти постійно розповідали, що біля кордонів України спостерігається скупчення ворожих військ, тому готувалася до найгіршого. Прокинувшись одного ранку, я зрозуміла, що треба їхати. Взяла доньку, собаку, двох котів, запакувала в автомобіль найнеобхідніші речі і на свій страх та ризик вирушила».

Спочатку Марина планувала їхати за кордон, проте згодом вирішила залишитись на рідній землі і допомагати Україні.

«У мирному житті я була приватною підприємицею. Ми жили у двокімнатній квартирі, все було налагоджено: і робота, і побут. Але в якийсь момент ти розумієш, що життя важливіше за всі матеріальні речі. Окрім того, я переживала за безпеку дитини, — розповідає жінка. Сумно було покидати Україну, і я зрозуміла, що мені не потрібні ні Польща, ні Чехія, я хочу залишитися в рідній країні. Моя допомога буде потрібна тут».

Сьомого березня Марина із сім’єю приїхали до Чорткова, а вже наступного дня жінка записалася волонтеркою у гуманітарний штаб, що діє при міській раді.

«Спочатку сортувала одяг для переселенців, потім формувала продуктові набори. Виконувала інші різні доручення штабу. Долучилася до толоки і закладення нового парку в місті, — розповідає Марина Парня. — Загалом я готова допомагати, де тільки це потрібно. Просто хочу бути максимально корисною».

Жінка розповідає, що в Чорткові їй дуже подобається і вона планує залишитися тут жити. «Правду кажучи, додому не хочеться, — коментує Марина. – У Чорткові мені дуже комфортно. Я бачу тут однодумців, бачу, що  місцеві люди — справжні патріоти. У Ромнах більшість людей живе за принципом «яка різниця». Їм усе байдуже: і якою буде влада, і як розвиватиметься місто. А в Чорткові люди розуміють, чому мова має значення, вони люблять нашу Україну. Я планую влаштуватися тут на роботу. Піду замітати вулиці, мити посуд. Я не боюся ніякої праці і готова починати все спочатку тут».

Чоловіка вбили у черзі за хлібом

Чернігів, який розташований за 100 кілометрів від білоруського Гомеля, потрапив під обстріл російських військ у перші дні війни. Майже місяць місто, в якому зникли світло, опалення, вода і зв’язок, було в оточенні. Від початку війни в Чернігові загинуло понад 700 осіб. Один із них — чоловік Олени Хромової, яка нині з двома синами знайшла прихисток у Чорткові.

«Усе відбулося надто швидко. Ми не знали, як діяти: тікати з міста чи залишитись? Не виїжджали, бо надіялися, що все скоро завершиться. Та й це складне рішення: покинути все і вирушити в невідомість, — розповідає Олена. — А потім ситуація погіршувалася буквально щодня. В місті не було ні води, ні газу, ні світла. Майже не працювали мобільний зв’язок та інтернет. Наш простір звузився до відстані від квартири до укриття. Ми прожили в підвалі 20 днів. Наша квартира була розташована на першому поверсі, тож на деякий час ми забігали в кімнату, бо дітям було холодно. Мали деякі запаси продуктів. Доводилося ризикувати і часом вийти в магазин, щоб купити щось поїсти».

Кадри від 16 березня з Чернігова, які з’явилися в інтернеті, мабуть, пригадає більшість читачів. Того дня близько 10-ї години ранку стався обстріл мирних людей у спальному мікрорайоні. Снаряди влучили у багатоповерхівку та впали на територію поблизу магазину. Там якраз стояло багато людей у черзі за хлібом. Загинуло більше 10 осіб, ще десятки було травмовано.

«Місто постійно обстрілювали. Часом вибухи були такої сили, що, здавалося, стіни ось-ось упадуть. Ми боялися ходити далеко від дому. Максимум — до магазину і назад. Того березневого ранку чоловік вийшов купити хліба. І більше не повернувся… Краще б ми їли сухарі, краще б він не ходив за хлібом, — зітхає Олена. —  Коли чоловік загинув, я дуже хвилювалася за дітей. Розуміла, що треба втікати з цього пекла. Спочатку ми виїхали в село на Чернігівщині, прожили там десять днів у підвалі будинку, а потім нам допомогли волонтери і завезли до Києва. Звідти ми евакуаційним потягом добралися до Тернополя. Врешті нас поселили в гуртожитку чортківського медучилища».

Уже близько тижня родина Хромових живе у Чорткові і намагається хоча б частково повернутися до спокійного життя. Знають, що повертатися додому буде важко, але чекають цього дня з нетерпінням.

«Діти навчаються дистанційно. Прагну бути корисною місту, щоб віддячити за допомогу, яку нам надали, — каже жінка. — Додому хочеться, але кажуть, що повертатися ще рано. Тут, за сотні кілометрів від Чернігова, начебто стає трошки легше. Проте розумію, що буде дуже важко повернутися в свою квартиру, у місця, де все сталося. Не уявляю, як ми зможемо це пережити…»

Світлана ШЕВЧУК.

Фото авторки.