Оксана Романів близько шести років професійно займається фотографією, проте захоплювалася нею із самого дитинства. Дівчина розповідає: найбільше любить працювати із художніми зйомками, а під час війни підтримала ідею своїх колег і проводить безкоштовні фотосесії для військових, які одружуються.

«Побачила у соцмережах допис фотографів із Харкова, які зазнимкували військового і його наречену, — розповідає Оксана. — Вони запрошували захисників і захисниць, які розписуються чи беруть шлюб, щоб безкоштовно сфотографувати їхнє свято. Я спочатку скептично поставилася до цієї ідеї. Проте згодом мені написала наречена, аби домовитися про зйомку розпису, і сказала, що не може назвати точну дату, бо не знає, коли приїде її коханий-військовий. Коли я розповіла їй, що роблю такі фото на згадку безкоштовно, то наречена дуже розчулилася і була дуже вдячна».

Тернопільська фотографиня провела вже декілька безкоштовних фотосесій і розповідає: зйомки військових, ще й у час війни, проводити значно важче емоційно.

«Наші захисники приїжджають всього на два-три дні, щоб зробити такий важливий крок — одружитися, щоб побачитися зі своїми рідними та близькими, — каже Оксана Романів. — Була у мене пара, коли військовий приїхав уночі, а на ранок він з нареченою вже подали документи на реєстрацію шлюбу і розписалися. Фотографувала я також пару із Харкова, яка одружувалася в Тернополі. Там ціла родина військових: наречений, батьки нареченої.

Знімати такі пари дуже трепетно і хвилююче. Я переживаю перед кожною зйомкою, бо хочу зробити все якомога краще. Але в роботі з військовими — це зовсім інші хвилювання. Такі фотосесії я проводжу зі сльозами на очах, бо розумію, що людина перебувала в пеклі війни і приїхала, попри все, аби створити свою сім’ю, розумію, що насправді любов перемагає однозначно все.

Водночас дуже складно, бо не можеш усвідомити, чому ці неймовірні люди повинні так страждати. Вони приїжджають на кілька днів, а тоді знову їдуть і невідомо, чи повернуться. Складно осягнути, чому так має бути. Після таких зйомок я морально декілька днів відновлююся».

Світлини — як ліки

Нині, розповідає Оксана Романів, сфера фотографування потроху оживає. Саме улюблена робота, за словами дівчини, допомагає їй у цей складний час війни.

«Зазвичай період після січня аж до весни вважається «мертвим» у нашій сфері. Але це дуже дивно, бо якраз на лютий у мене повністю був розписаний графік. Тож, коли почалася війна, я мала заплановані зйомки, проте, звісно, усім було не до фото на той момент. Перші дні я просиналася від того, що мені надходили повідомлення від людей, які скасовували зйомки, — каже фотографиня. — Проте були фотосесії, які не перенесеш: вагітність, народження дитини. Наприклад, я мала фотографувати вагітну жінку і вона казала, що, попри війну, хоче провести зйомку, бо це її перша дитина. Уявіть собі: ліфти не працювали, фотостудія на дев’ятому поверсі, і, як тільки ми піднялися, почалася повітряна тривога. Незважаючи на всі перешкоди, світлини ми зробили.

І якщо дехто з моїх знайомих був переконаний, що не зможе більше взяти фотоапарат до рук, то я навпаки — хотіла фотографувати, в мене було багато ідей, народилося декілька проєктів. Пригадую, як тільки почалася війна, я волонтерила, старалася допомогти, де тільки могла. На волонтерських точках бачила кадр: як би я це сфотографувала. Але соромилася цих думок і потім сварила сама себе: мовляв, про що я думаю, люди працюють, а я хочу їх фотографувати.

Тепер я шкодую, що не зробила цього, бо наших героїв у тилу, які цілодобово плели маскувальні сітки, готували їжу та сортували одяг, потрібно було показати і задокументувати для історії».

Справа життя

У перші місяці війни, пригадує Оксана Романів, вона не виклала у соцмережах жодної своєї роботи чи закулісся зі зйомок.

«На початку війни більшість говорила, що це не на часі. Ті, хто записувався до мене на фотосесії, робили це так ніби щось вкрали: тишком-нишком, щоб раптом ніхто не дізнався, — розповідає фотографиня. — Але я бачила, що зйомки приносили їм радість, приємні емоції, трошки відволікали від реалій війни. Нині герої моїх фотосесій, адже саме так я їх називаю, а не клієнтами, по-особливому ставляться до зйомок, бо це ті моменти, які вони хочуть залишити на згадку в такий складний час, коли насправді не знаєш, що буде завтра. Водночас залишаються люди, які досі вважають, що фотосесії не на часі».

Дівчина розповідає: не уявляє свого життя без фотографування і радіє, що змогла знайти свою улюблену справу.

«Я не знимкувала з дитинства, але з дитячих років любила цю справу. Пригадую, в нас удома була звичайна «мильничка» і я тишком брала її в батьків та фотографувала природу: квіти, цвіт і так далі. А потім, коли рідні проявляли плівку, то не розуміли, звідки взялися ці кадри, — сміється Оксана. — Я завжди мріяла бути фотографинею, але чомусь ніколи всерйоз не задумувалася про те, що це може стати реальністю. За освітою я психологиня, а тим, що таки почала займатися улюбленою справою, завдячую своєму коханому — фотографу. Він завжди вірив у мене і підтримував, говорив, що маю талант бачити картинку.

Першою моєю роботою були зйомки клубних вечірок. Згодом мене почали запрошувати сфотографувати святкування днів народжень та інших подій. І так я вже близько шести років займаюся фотографією.  Я точно знаю, що це моє, і що б не відбувалося у моїй душі, які складні моменти не ставалися б у житті, коли я беру в руки фотоапарат, то забуваю про все і повністю віддаюся процесу. Це важко пояснити, але на ті кілька годин для мене час зупиняється і вже неважливо, що відбувається навколо».

Світлана ШЕВЧУК.