Про волонтерську діяльність Володимира Крутевича, молодого кременчанина, художника, фотографа, спортсмена, а найперше —самовідданого громадянина та патріота, я вже писала в одному з номерів «Вільного життя плюс» за минулий рік. Але війна в Україні триває, і запити до волонтерського руху лише ростуть. Тому й Володимир не зупиняється в своїй непростій, іноді — відверто виснажливій, але дуже потрібній і вагомій місії: допомагати нашим захисникам у протистоянні з російським агресором.

До речі, 5 грудня 2023 року з нагоди Міжнародного дня волонтера Володимир Крутевич був нагороджений грамотою Тернопільської обласної військової адміністрації «За надійну підтримку Збройних сил України, патріотизм, рішучість та ініціативність у забезпеченні захисників, безкорисливість у діях задля майбутнього країни». Втім, коли спілкуєшся з цією, зовсім молодою іще людиною, розумієш — він робить усе це не задля нагород чи статусів.

Замість них цього ніхто не зробить

Перші волонтерські поїздки в житті хлопця трапилися ще до повномасштабного вторгнення: приєднавшись до команди кременецьких волонтерів, яку очолював Олександр Котовський, їздив із ними на схід, в містечко Залізне Донецької області. Згодом, коли росія розв’язала велику війну, почалися перші гуманітарні виїзди в Бучу, Ірпінь, Гостмель… Значну підтримку волонтерам надала Церква християн віри євангельської — географія поїздок постійно розширювалась, як і спектр завдань, котрі вони виконували.

На тепер кількість таких виїздів полічити вже майже неможливо, але, попри все, Володимир тримає у пам’яті кожен із них, а ще — детально вивчив карту прифронтових регіонів, прекрасно орієнтується в топографії, у військових реаліях й перебігу бойових дій. За час інтенсивної волонтерської роботи накопичилося чимало досвіду, безліч історій, якими хочеться поділитися, зокрема, і з читачами нашої газети. Спробуємо викласти бодай частину із них. А розпочнемо цикл цих оповідей із короткого екскурсу на південь, зокрема, на Оріхівський напрямок, який улітку минулого року самі військові називали «українським В’єтнамом».

«Одна з останніх наших поїздок була на Запоріжжя. Спочатку заїхали на Оріхівський напрямок, — відзначає Володимир. — На цих теренах відбувався літній контрнаступ. Лінія зіткнення проходила по населених пунктах Роботине і Вербове, утворюючи своєрідну виїмку. Там ми зустрілися з нашими нацгвардійцями: хлопці сильно виснажені, але тримаються, попри все. Вони розуміють, що замість них цю роботу ніхто не зробить».

Поїздка на Запорізько-Оріхівський напрямок відбувалася наприкінці минулого грудня, погодні умови були складними. Запорізька земля восени і дуже часто взимку — суцільна багнюка. Там можуть пересуватися лише автівки радянського виробництва: ЗІЛи, «газони» тощо. Коли така машина їде, колеса — повністю у грязюці. Інші автівки просто не можуть впоратися з такою ситуацією. Машини, які придбали волонтери, дуже часто рвуть роздавальну коробку. Тому військові іноді змушені долати десятки кілометрів пішки, з усім спорядженням, котре важить, як мінімум, близько двадцяти-тридцяти кілограм. Адже, окрім усього іншого, треба принести з собою на позицію запас боєкомплекту — наші військові добре засвоїли, що «скільки в тебе боєкомплекту — стільки й життя».

На Оріхівському напрямку кременецькі волонтери поспілкувалися з нашими бійцями. Як завжди, найкраща допомога — це вислухати. Ну і звісно, технічне забезпечення — на кожен конкретний підрозділ волонтери везуть те, що замовляють військові. Найчастіше — це технічне забезпечення, різноманітні батареї, зарядні станції. «Хочемо працювати з засобами радіоелектронної боротьби — доставляти їх зараз потрібно, як ніколи. Тому що активність ворожих дронів у десятки разів сильніша, аніж у нас. Особливо на Запорізькому напрямку», — наголошує Володимир Крутевич.

Друге воєнне Різдво

У наступні дні тієї поїздки волонтери зустрілися з кременчанами, які входять у склад 85-го батальйону. Територіально це також Запорізький напрямок, але вже більш східніше, ближче до Донецької області.

«Це були дуже теплі зустрічі, адже ми приїхали якраз на Різдво, — ділиться враженнями Володимир. — Це вже в нас друге воєнне Різдво, котре ми відзначаємо з нашими захисниками на фронті. Був у нас і борщ, і вареники, й різні інші традиційні святкові страви — більшість частування ми привезли з собою, але дещо нам приготували наші воїни. Вони дуже гостинно нас зустріли. Ми прожили з ними кілька днів, мали змогу відчути всі тонкощі цього фронтового побуту. Був із нами наш капелан Олександр Котовський, який проводив капеланську роботу. На Різдво всі разом помолилися — без цього ніяк. Адже багато для кого це є дієвою підтримкою, духовна сторона має велике значення».

Запитую Володимира, чи під час цієї поїздки часто траплялися «прильоти», якісь інциденти. Хлопець каже, що там, на фронті — це звичний звуковий фон, повсякденна реальність: «За весь час перебування на Оріхівському напрямку були такі три хвилини, коли було тихо. І це — набагато страшніше».

Що характерно, лінія фронту проходила майже біля самого міста, проте Оріхів не був окупований. Але оцей виступ по лінії населених пунктів Роботине—Вербове — там дуже складно вести бойові дії: немає де закріпитися, суцільні поля, перемежовані ріденькими невеликими посадками. Південні напрямки взагалі дуже складні для ведення бойових дій. Втім, здавалося б, супротивнику теж має бути складно — та росіяни просто не рахуються ані з людським ресурсом, ані з матеріально-технічним. Деякі види техніки вони бережуть, але в цілому — інтенсивність атак дуже висока. Звісно, наші військові роблять все можливе, аби «погасити» ці спроби. Знищена ворожа техніка трапляється на наших дорогах досить далеко від безпосередньої лінії зіткнення.

Оріхів дуже схожий на Кременець

Як відзначає мій співрозмовник, Оріхів — населений пункт, дуже схожий на Кременець. За розмірами, структурою, демографією. Нині цивільне населення там є, але вкрай мало — переважно, це люди віком поза 60 років. «Коли ми йшли вулицею, постійно мусили стежити за небом — активність FPV-дронів там дуже висока. Постійно ці характерні звуки: свист, джизчання… А місцеві люди серед цього живуть, за кілька кілометрів від лінії фронту, — наголошує волонтер. — Під час поїздок ми різні міста бачили, але такого, як в Оріхові, не зустрічали ніде. Під час обстрілів будівлі просто «розбирають», тобто фізично знищують».

Володимир розповідає, як зустріли в Оріхові місцеву жінку — помітивши в руках у когось із волонтерів телефон, вона категорично заборонила себе знімати. Можливо, мала вже негативний досвід спілкування з якоюсь ДРГ тощо. В цієї жінки — онкохвороба, вона доглядає хворого чоловіка і залишається в Оріхові. Волонтери запитали: «А чому ви не виїжджаєте?» На що та відповіла: «А куди мені їхати? Можливо, вдасться назбирати кошти на переїзд вглиб України, у спокійніші місця — а кому я там буду потрібна, де житиму, за що?» «Ця жінка взяла у нас продуктові набори, вареники, які ми привезли, але те, що ми побачили в її очах — це вражає. Ці люди не бояться вже ніяких вибухів, війна стала для них способом життя», — констатує Володимир Крутевич.

Запитую, як він бачить найближчі кроки українського суспільства у цій війні. «Насамперед нам слід активізувати виробництво і постачання FPV-дронів для ЗСУ, — відповідає хлопець. — У процес мають включатися по максимуму й цивільні в тилу, і волонтери. Звісно, робота ведеться, але її необхідно посилити. Молодці всі, хто не втомився. А особливо — українські воїни, котрі вдень і вночі стоять на захисті нашої безпеки і самого життя».

Уляна ГАЛИЧ.

На фото Володимира КРУТЕВИЧА: дрони для ЗСУ — в пріоритеті; реалії волонтерських поїздок на Запорізькому напрямку; Олександр КОТОВСЬКИЙ та Володимир КРУТЕВИЧ за чаюванням з одним із наших захисників; із Романом ВАНЖУЛОЮ — військовослужбовцем, колишнім мером Кременця.