Упродовж багатьох років, спілкуючись із лауреатами нашого конкурсу «Людина року», щоразу доходжу висновку: щоб бути успішним у тій чи іншій професії, треба народитися для неї. І навіть якщо трудове життя розпочнеться з іншого фаху, доля все одно розверне людину і приведе туди, куди їй призначено. Саме так свого часу сталося зі мною. Переможниці конкурсу «Людина року-2024» Любові Бочан пощастило більше: вона з дитинства знала, що буде лікаркою — і йшла до цього наполегливо та впевнено прямою дорогою. І навіть спеціалізацію вибрала легко, ніби за підказкою зверху. Нині вона успішна й авторитетна фахівчиня з неврології, до порад якої прислухаються численні пацієнти.

«Усім завдячую дитинству»

Повертаючись до своїх початків, Любов Олегівна згадує, що професію свою вибрала під впливом дідуся й бабусі. Вони обоє були лікарями: бабуся — терапевткою, а дідусь, Леонід Володимирович Гута, — акушером-гінекологом, до речі, дуже відомим на Тернопіллі. «Ми з дідусем були дуже близькими, — згадує жінка. — Як обласний акушер-гінеколог він їздив оперувати хворих по всій області і брав мене з собою. Я ще школяркою їздила з ним на операції. Це у багатьох викликало подив: невже мені не страшно? А мені було цікаво. Тільки й чула: «Любочко, а як там, а що там?» У Любові Олегівни ті спогади викликають вдячність і смуток, адже дідусь уже за Вічною межею. Про нього й бабусю її найтепліші слова.

«Усім, чого досягла в житті, що маю, завдячую дитинству. Завдяки батькам, які разом у шлюбі вже більше 40 років, воно було щасливим, якимось особливим, тихим, спокійним, у любові й взаємній повазі, що й допомогло мені вирости стійкою і бачити навколо себе більше добра, ніж зла. Татко працює в Західноукраїнському національному університеті — він програміст. Мама за професією бухгалтер, але нині вже на пенсії. Маю двох синочків. Старший, Назар, уже дорослий, студент, здобуває фах правника. А другому, Євгенчику, лише три рочки. Спочатку народила старшого, довчилася, утвердилася в своїй роботі, а потім трохи розслабилася — і тепер можу побавитися з дитиною», — розповідає моя співрозмовниця. І вся аж світиться щастям, вродою і молодістю, адже їй немає ще й сорока.

Друге крило — волонтерство

У своїй сім’ї Любов Олегівна єдиний медик. Був час, коли жевріла надія, що старший син стане на цю стезю, але він сказав: «Мамо, ти бачиш мене медиком? І я не бачу». Й пішов у юристи. Ким стане молодший, ще рано загадувати. А ось чоловік нашої лауреатки Сергій Бочан — приватний підприємець.

«Його фірма дуже багато допомагає воїнам ЗСУ та переселенцям. Коли почалася велика війна, вони у себе на виробництві виділили приміщення й організували центр для прийому переселенців. Це було місце, де люди, котрі тікали від війни, могли перевести подих — переночувати, заспокоїтися і вирішити, куди їм їхати далі. У гарному теплому приміщенні з усіма зручностями вони могли і помитися, і випрати одяг, і приготувати собі щось поїсти. Продуктами їх забезпечувало приватне підприємство. Також постійно чергували водії, котрі з прибуттям поїздів із переселенцями забирали їх з вокзалу і привозили до місця тимчасового перебування. Так ми разом працювали з чоловіком на початку війни», — розповідає пані Люба.

Нині обоє допомагають «Карітасу». Там багато різних програм, тож подружжя Бочанів активно співпрацює з цією церковною благодійною організацією, де є можливість, підставляє плече. Тісна співпраця у Бочанів і з Тернопільським зональним відділом військової служби правопорядку (ВСП), яка знає запити військових і звертається по допомогу до волонтерів. Любов і Сергій збирають кошти серед колег та знайомих, близьких і просто небайдужих людей, закуповують усе необхідне й передають військовим. Якщо на початку великої війни просили бронежилети, продукти, медикаменти, то тепер на передову відправляють машини, позашляховики, дрони, мавіки…

Волонтерська робота нашої лавреатки відзначена багатьма нагородами. Серед них — Грамота Верховної Ради України за заслуги перед українським народом, почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного, подяка і нагрудний знак від командира військової частини А3306 та всього особового складу Військово-медичного клінічного центру північного регіону, від начальника Головного управління ракетних військ і артилерії та безпілотних систем Генерального штабу ЗСУ, медаль і подяка від Митрополита Київського і всієї України Епіфанія, численні подяки від Тернопільського зонального відділу ВСП.

Щедро обдарована талантами

Як зазначено в поданні, Любов Олегівна — корінна тернопілька. Закінчила Тернопільську державну медичну академію з відзнакою. Проходила інтернатуру з фаху «Неврологія» на базі Тернопільської обласної комунальної клінічної психоневрологічної лікарні, яка згодом стала її постійним місцем роботи. Паралельно навчалася в магістратурі, де отримала диплом магістра з відзнакою. З 2012-го працювала лікарем-неврологом. Через чотири роки очолила друге неврологічне відділення психоневрологічної лікарні, а віднедавна завідує нейрореабілітаційним відділенням цієї лікарні.

А ще, окрім численних професійних і волонтерських обов’язків, медикиня працює з молодими спортсменами та опікується дітьми із синдромом Дауна. Як мама і як лікарка вона добре розуміє, як багато важить для одних і для других увага й турбота близьких. Додайте до цього, що вона ще й депутатка Тернопільської обласної ради, очільниця міської організації однієї з політичних партій. І стане зрозуміло, наскільки насичені роботою її дні, скільки всього замикається на цій тендітній жінці. І як вона цьому всьому дає раду — велика загадка.

А ще ж є сім’я, що теж потребує її уваги й турботи. І вона намагається не обділяти ними найрідніших людей. Дуже цінує спілкування з дітьми, особливо з молодшим сином. Каже: вона ніби сама росте з ним. Удень ним опікується нянечка, а ввечері і на вихідні — мамин час.

І це ще не все. Є в неї і два захоплення — музика та вишиття. Пані Люба закінчила музичну школу, тож залюбки сідає за фортепіано, як тільки випадає нагода. Коли ж у гості приходить рідний брат, то вони грають у чотири руки. І тоді хата наповнюється чарівними звуками, які захоплюють рідних. Що ж до другого захоплення, то вона вишиває картини на різну тематику. Напевно, у цій сильній жінці в такі хвилини прокидається дівчинка, яка росте у люблячій родині і намагається зазирнути в майбутнє: а що там?

…Днями в приміщенні нашої редакції голова журі конкурсу Олег Караванський вручив Любові Бочан відзнаки людини року-2024. Це ще одне визнання, цього разу громадськості краю, що засвідчує активну волонтерську діяльність нашої землячки. Її серце нині б’ється в унісон із серцем всієї України, що бореться за свою свободу і незалежність.

Галина САДОВСЬКА.

На фото: Любов БОЧАН у нашій редакції; в колі сім’ї; з дітками із синдромом Дауна.

Фото Лілії СТЕБЕЛЬСЬКОЇ та надані лауреаткою.