У коловерті днів, буденних негараздів і тривог є ризик забути, завдяки кому ми взагалі можемо жити це дивне, буремне, але все ще відносно мирне повсякдення… І безумовно, це — наші військові, ті, котрі на передовій і ті, що в тилу, ті, що стали ветеранами і тепер будують своє нове, цивільне життя, адаптуючись до непростої реальності.

З молодим тернопільським ветераном, волонтером і підприємцем Арсеном Нечаєм я познайомилась завдяки нашому спільному знайомому, так само ветерану ЗСУ, Миколі Петровському, про якого я вже розповідала читачам «Вільного життя плюс» в одному із попередніх випусків нашої газети. На момент нашої бесіди Арсену виповнилося 20 років — у 18 він вступив до лав 105-ї Тернопільської бригади ТРО, служив у розвідувальній роті. Хлопець закінчив Тернопільську ЗОШ №20, пробував себе у різних сферах — планував навіть стати дяком у церкві, адже має гарний голос і музичний слух, та ще й схильний до певного духовного пошуку… Як зізнається мама Арсена, пані Галина Ільчук, мріяла навіть, що син стане священником — але не склалося. Хлопець вступив у Тернопільське професійно-технічне училище №2, певний час працював у сфері громадського харчування, а далі вирішив спробувати свої сили як військовослужбовець.

«Це було моє особисте рішення»

«Чесно кажучи, навіть не знаю, чому я пішов на війну — мабуть, захотів зробити добровільний вибір, долучитися до захисту країни, — розмірковує Арсен. — Це було моє особисте рішення — хотілося відчути певний воєнний драйв, залученість у спільну справу. Присутність оцього драйву, відчуття адреналіну на фронті дуже важливі, без них складно витримати, коли починаються обстріли. Сидіти весь час у стресі, боятися, переживати — це не варіант».

З березня по кінець квітня 2024 року юнак проходив навчання у Великій Британії. «Нас було 200 осіб: 40 дівчат і решта — хлопці», — розповідає. До речі, у бригаді Арсена дівчата чи жінки на бойовій роботі не служили. «Думаю, дівчатам немає що там робити — на позиціях. Це чоловіча робота», — наголошує мій співрозмовник.

Арсен воював на сумському напрямку: «Жили в одному невеличкому селі, у Велику Писарівку їздили на закупи. Хлопці й картоплю садили, і огірки, і на полювання їздили… З місцевим населенням спілкувались на рівні: «Привіт — бувай». В цілому то були гарні люди, дуже проукраїнські. В Тернопіль коли приїжджаєш — чуєш російську мову, а там — хтось тільки б спробував, всі розмовляли українською». До речі, вже після повернення з війни Арсена одного разу навіть побили на ґрунті мовного питання — саме в Тернополі, на Співочому полі. Четверо осіб — дві жінки, при тому, одна з них 65-річного віку, і двоє чоловіків — накинулись на молодого ветерана після того, як він зробив їм зауваження за російську мову і прослуховування російської музики. Завдали ушкоджень хлопцеві, розбили його телефон. Від госпіталізації він відмовився — а поліція, судячи з усього, не виявила бажання глибше розбиратись у ситуації і карати винуватців… Проте Арсен не шкодує, що не зумів змовчати — небайдужість є його життєвою позицією. «Боротися з росією потрібно починати з себе, викорінювати усе російське всередині нас», — стверджує він.

Про свій бойовий досвід хлопець розповідає лаконічно: «Все було досить скучно. Виходи на позиції, з позицій — на відпочинок, у село. В цілому, нічого страшного, навіть весело — коли не вбивають». Розпитую про обставини поранення — адже на фронті Арсен, окрім інших уражень, утратив ногу, відтак пройшов протезування. «Ми рухалися по небезпечній території. . Хлопці пішли вперед, а я йшов позаду. Дві «пелюстки» (вкрай небезпечні протипіхотні фугасні міни — авт.) побачив, а на третю наступив. Пам’ятаю все — як чекав на евакуацію, як приїхали хлопці, забрали на стабілізаційний пункт, зробили операцію — ампутували ногу. Спершу нічого не розумів, мучили фантомні болі», — ділиться мій співрозмовник.

«Коли його поранили, привезли у Київ, ніхто не повірив, — йому не було ще й 20 років», — розповідає мама. Вона в цей час була в Польщі на роботі. Запитую, як відреагувала, коли дізналась, що старший син вирішив долучитися до ЗСУ, чи не заперечувала проти такого рішення. «Хіба ж він зі мною радився? — зітхає жінка. — Подзвонив, скинув мені фото, мовляв: «Я підписав контракт». Я нічого не могла зробити».

До слова, у Арсена є молодші брат і сестра — життя склалося так, що хлопець узяв на себе роль захисника родини. Варто сказати також, що хрещений батько Арсена, Олександр Гоменюк служив у ЗСУ з 2014 року, був командиром відділення. На жаль, досвідчений військовий у серпні минулого року загинув у дорожньо-транспортній пригоді, коли їхав додому у відпустку.

У повсякденному житті хлопець не вдягає військову форму, намагається ніде не акцентувати на пережитому досвіді. Не тому, що соромиться чи шкодує про своє рішення — навпаки, хоча з травня 2025 року він уже повернувся в «цивільне життя» в Тернополі, поставив собі завдання пройти ВЛК і повернутися службу. «На нуль мене вже ніхто не пустить, та я і сам не хочу. Хочеться стати інструктором з тактичної медицини», — каже Арсен. Він має сертифікат бойового медика, також мріє вступити в медичний університет. Дівчина Арсена, з якою познайомився вже після перенесеного поранення, підтримує рішення повернутись у армію, займатись медичною справою.

«Побратим мене обдурив»

Арсен Нечай розповідає, що якість медичної допомоги у війську, особливо в польових умовах, м’яко кажучи, ніяка. «Все, що було потрібно, доводилось купляти за власні кошти, діставати. Є окремі волонтери, котрі допомагають бригадам — а далі, це вже рішення бригади, як розподіляти, яка доцільність виділяти медикаменти туди чи туди. Деякі хлопці просто брехали про свій стан, не хотіли на позиції виходити. Наприклад, я того дня опинився на позиції через те, що мій побратим обдурив мене — сказав, що в нього проблеми з легенями. Він мені збрехав, а я йому повірив, пішов на позицію. Пробув там шість днів, а потім трапилося поранення… А цього побратима положили в лікарню, і він звідти пішов у СЗЧ. До речі, під час моєї служби жодного випадку СЗЧ у нас не було, а вже коли я лежав із пораненням, нас почали переводити на Покровськ, і тоді хлопці почали втікати».

Шлях лікування та реабілітації у Арсена — не короткий і не легкий, як і у всіх наших захисників. Розповідає: «Спершу потрапив у лікарню в Охтирці, потім мене перевели до Києва, — там десь біля двох місяців пролежав — переніс 17 операцій, врешті повернувся в Тернопіль на реабілітацію, потім було протезування. В цей час познайомився з чудовою волонтеркою Світланою Коруною — «мамою Свєтою» (про неї я також розповідала нашим читачам — авт.), почав допомагати хлопцям. Разом беремо участь у супроводжувальних кортежах «На щиті». Також виступаю на благодійних концертах, їздимо по різних містах, збираємо гроші га ЗСУ».

«У Києві, після цих усіх операцій, перенесених анестезій у Арсена почалася інтоксикація нирок, сильна алергічна реакція, Дивлюсь на нього: він уже синій, в нього пульс 37. В такі моменти думаєш: «Боже, за що?»Медсестри не знали, кого мають скоріше «відкачувати»: його чи мене? Але він ніколи не сказав, що в нього щось болить, не поскаржився. Мусив ще мене заспокоювати, підтримувати, — ділиться мама юного ветерана. — Допомагало й те, що хлопці, які з ним лежали в палаті, теж великі молодці — і співали, і підтанцьовували, не дозволяли собі занепадати духом. Допомагали один одному, підтримували. Були там хлопці з Києва,Броварів, Одеси, Миколаєва, з Чернівців, навіть з Бучача. Не чула я в палаті, щоб вони казали, що їм щось було зле, щось не так. Коли ж починались якісь розмови про війну, відразу змінювали тему, не хотіли про це говорити».

Як розповідає Арсен, в той період його мама допомагала добрій половині хлопців у госпіталі: і мила, і годувала, і на вулицю вивозила погуляти. «Одного разу вивезла на прогулянку хлопця на позивний Док, він був з двома переламаними ногами. Дивлюсь — а він плаче. Запитую: «Чого ти плачеш?» А він мені: «Ти розумієш, я думав, що вже не відчую запаху того повітря». Тоді вже і я заплакала, і хлопці, що поряд стояли, вийшли на перекур — всі почали плакати. Зателефонував дружині: «Я дихаю свіжим повітрям!», — і далі плаче… Це були такі сильні сльози, такі справжні…», — ділиться пані Галина.

Мріє про власний ресторанчик

Коли минулоріч 19 листопада трапився ракетний удар по Тернополю, Арсен, його мама і друзі, колеги з благодійного фонду «Вільні. Сильні. Незалежні» з першого дня взялися активно допомагати постраждалим. Було й таке, що доводилось навіть витягувати тіла загиблих… Арсен цілими днями, на холоді, стояв на своєму протезі — роздавав їжу, чай, медикаменти. Люди приносили багато різної допомоги — цей процес треба було якось координувати. Водночас, як розповідає хлопець, виникали якісь непорозуміння із представниками «конкуруючих» волонтерських груп — від нього вимагали звітів, намагалися контролювати. Частину зібраної допомоги, яка залишилася, відвезли у Карітас — як-от велику кількість пожертвуваного людьми одягу, продуктів тощо. Дещо забрали на потреби 105-тої бригади, щось передали мамі Свєті. А саме, каву, чай, шкарпетки, таблетки, закрутки, м’ясну тушкованку.

«Звичайно, люди втомились донатити — ми намагаємося робити все прозоро, надавати усі документи. Наразі пробуємо якось інституалізувати нашу роботу — хлопець, з яким ми волонтеримо — Валентин Кір’яков — відкриває свій волонтерський простір. Він дуже активно допомагає хлопцям, багато запитів закриває зі своїх коштів, ночами їздить за автомобілями. Він теж військовий після поранення, сам із Харкова, тепер проживає в Тернополі з дружиною».

Арсен — хлопець із широким колом інтересів і талантів. Він встигає всюди — свого часу навчався у музичній школі, освоїв гру на трубі і баяні, але найбільше любить співати. Розповідає, що бере участь в благодійний концертах — зокрема, періодично організовують такі заходи у ТРЦ «Подоляни», збирають кошти на потреби різних підрозділів. Їздили із виступами також у Львів, Житомир. Щоправда, тепер у нього трошки менше часу на волонтерство, бо хлопець зайнявся власним бізнесом — нещодавно разом із мамою відкрили заклад швидкого харчування «Файна шаурма». Перші враження від роботи кафе — позитивні, хочеться лише трошки більше відвідувачів. Втім, невдовзі планують змінити назву і концепцію закладу — це поки що початковий етап «розкрутки» і набуття досвіду. «В нас буде назва «Адамс» — як сімейка Адамасів, адже ми такі і є, трошки специфічні», — усміхається хлопець. До речі, з Арсеном та його мамою ми спілкувалися саме у їхньому закладі, мене пригостили величезною, соковитою шаурмою — і мушу сказати, вона таки справді дуже файна.

Арсен розповідає, що йому дуже до вподоби кулінарна справа — до того часу, коли пішов служити, працював офіціантом. Зізнається, що мріє про власний ресторанчик — але для того, щоб отримати ліцензію на алкоголь, потрібно два роки пропрацювати як ФОП. Відрадно, що хлопець сміливо будує плани на майбутнє, адже, за його словами, «не сидіти ж весь час і плакати».

Хлопці на фронті — не вічні

Прикметно, що жодного психологічного дискомфорту, пов’язаного з ампутацією ноги, хлопець не відчуває — хіба що фізичний. «Взимку, коли намело багато снігу, певні труднощі у пересуванні відчуваються, — зізнається Арсен. — Слизько, на тротуарах припарковані автівки, про якусь доступність говорити складно. Дуже важливо, щоб якісно розчищали дорогу — адже навіть здоровим людям буває складно пересуватись містом, враховуючи снігові кучугури і «кашу» під ногами». А ще — іноді дивує якась байдужість, черствість суспільства. Буває, їду у маршрутці — а ніхто навіть місцем не поступиться. Сидять молоді дівчата, роблять вигляд, що не помічають мого протезу. Я не очікую жалості до себе особисто, але має бути якась культура вдячності».

Арсен Нечай підтримує зв’язок із багатьма побратимами, у нього чимало друзів на фронті, а також і серед ветеранів. До слова, у «Файній шаурмі» працює Євген Макаров — ветеран-військовослужбовець, котрий переніс ампутацію руки. Євген родом із Харкова, а після лікування в одному із медичних закладів Тернополя залишився у нашому місті на постійне проживання. З ним ми уже зустрічались під час проведення благодійного ярмарку у дитячому садочку в селі Колодному. Тепер Євген працює у сімейному закладі Нечаїв і потроху адаптується до цивільного життя.

«Дуже важливо, щоб хлопці не падали духом, — наголошує мама Арсена. — На жаль, дуже багато тих, хто просто закривається — хочеться їм чимось допомогти. Арсена часто питають, мовляв, чого він пішов на війну? Припускають, що гроші заробляти. Але це дуже специфічний спосіб заробітку — коли більша половина заробленого йде на те, щоб купити собі зайвий комплект форми, пару берців, скинутись на витівку, на колеса, на дрони… А на додачу — постійний ризик для життя і здоров’я. Ніякі гроші цього не компенсують, мотивація має бути іншою, глибшою».

Насамкінець запитую Арсена, чи його друзі з цивільного життя, однокласники підтримують його вибір, розуміють його. «На жаль, майже ні з ким із довоєнного життя не спілкуюся. Ровесники бояться війни, — у мене є знайомий,якому 28 років, і він боїться зайвий раз вийти з дому. Мені смішно це слухати. Ті, що втікають і ховаються від ТЦК, не розуміють, що хлопці там, на фронті — не вічні. Їх немає кому замінити. І коли вони закінчаться — ворог опиниться на наших вулицях, під нашими домівками».

Уляна ГАЛИЧ.

На фото: Євген МАКАРОВ та Арсен НЕЧАЙ із новою подругою ветеранів Альмою, щойно узятою із притулку; в моменти роботи і відпочинку.