Бувають такі люди — маяки, творці, хранителі добра і світла посеред найтемнішої ночі… Юрій Любомирович Костишин (у соцмережах його більше знали під бойовим і мистецьким псевдо «Кіт Характерник»), без сумніву, належав до цієї когорти справдешніх воїнів світла… На жаль, змушені говорити про Юрія у минулому часу — адже його коротке, сповнене любові до світу, людей, Батьківщини, життя урвалося 15 грудня 2025 року… Нещодавно Юрієві мало виповнитися 49 — він тільки-но почав здобувати визнання як талановитий художник і митець,  котрий знаходив своє натхнення посеред бойових буднів на фронті. Адже був військовослужбовцем,  молодшим сержантом Збройних сил України, учасником російсько-української війни ще із часів АТО.

Народився Юрій Костишин 10 березня 1977 року, в Тернополі. Навчався в Тернопільській загальноосвітній школі № 9, яку закінчив у 1994 році. Вищу освіту здобув на географічному факультеті  Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, отримав спеціальність — учитель географії.

2015 року добровільно долучився до лав Збройних сил України. Проходив службу в складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Після початку повномасштабного російського вторгнення знову на фронті. Служив у 44-й окремій артилерійській бригаді імені гетьмана Данила Апостола. Учасник оборони Києва, Донецької та Запорізької областей.

Помер 15 грудня 2025 року в Запорізькій міській лікарні екстреної та швидкої медичної допомоги від поранень, отриманих під час бойових дій біля села Діброва на Дніпропетровщині внаслідок вибуху в районі вогневої бойової позиції.

Похований на Пантеоні Героїв Микулинецького цвинтаря у Тернополі. У 2025 році Юрієві Костишину присвоїли звання почесного громадянин міста Тернополя, посмертно.

«Не знаю, як зібрати цей світ…»

«Фотографія — це спосіб показати іншим красу навколишнього світу», — розповідав Юрій у одному із інтерв’ю. Ще до війни багато гуляв рідним містом, пересувався пішки, помічаючи дрібні деталі, яскраві моменти там, де інші бачили тільки сірість буденщини.  Дорогою на роботу встигав зазнимкувати схід сонця і викласти світлину у соцмережі. Перебуваючи на фронті, також багато фотографував — на звичайнісінький телефон, дуже любив макрозйомку, з неймовірною ніжністю та якоюсь абсолютною повагою знимкував найдрібніших комашок, краплини роси на траві, химерні сплетіння павутини, колоски і грона калини у натруджених руках воїнів, горнятка кави, від яких, здавалося, аромат передавався навіть на відстані, якісь фрагменти воєнних буднів, і — звісно — тварин, а насамперед — улюблених, тотемних котів…

Безмежно був відданий власній родині — матері, дружині, дочці. Про цих жінок багато писав, говорив, фотографував їх — завжди це були знімки, сповнені особливої, зворушливої енергетики, любові і якогось глибинного пошанування. Юрій був шляхетним, добрим, чуйним чоловіком і чудовим люблячим батьком, сім’я для нього насправді була однією із найбільших цінностей.

Рішення долучитися до лав добровольців у 2015 році з’явилося саме собою — хоча, як зізнавався Юрій, рідні й дуже хвилювалися з цього приводу.  Після початку повномасштабки також не вагався —  24 лютого 2022 року був серед перших добровольців, які зголосилися стати на захист нашої держави. Досвід війни, певна річ, позначився на тонкій натурі чутливого і доброго чоловіка — особливо гострим був біль від втрати побратимів…. «Я ще не знаю, як цей світ зібрати  — він тепер нагадує розбите дзеркало, склеєне скетчем…», — зізнавався воїн-художник.

Фото — як двері у паралельний вимір

Виставки світлин Юрія Костишина організовували в різних містах України (зокрема, у рідному Тернополі, Львові, Києві) і за кордоном. Так, у 2024 році їх побачили у Вільнюсі.

«Фото — це інший світ, куди можна втекти, інший вимір, паралельний вимір, такі своєрідні «двері в Нарнію», бо там все гаразд, там все добре, все тобі подобається, там ті люди і ті речі, які оточують тебе своїм теплом», — розповідав тоді фотограф-військовий.

Фото авторства Юрія Костишина друкували в артбуці Інни Гончар «#4.5.0.», збірці віршів Валерія Пузіка «Три медалі в шухляді», у поетичній збірці «Критик до народу або вірші мого дитинства» полеглого Назара Мялікгулиєва, а також на обкладинці релізу гурту «Забавка і Дмитрик — Руїна» на слова Василя Труш-Коваля.

10 березня,  з нагоди 49-го дня народження полеглого митця, в музеї національно-визвольної боротьби Тернопільщини  відкрили  фотовиставку під назвою «Світло крізь темряву». На виставці зібрано 38 світлин, більшість із яких були особисто подаровані музеєві Юрком Костишиним під час останньої відпустки, проведеної у Тернополі, у листопаді 2025, незадовго до загибелі .

Те, що його тримало

Юрій Костишин, окрім фотомистецтва, захоплювався поезією, знав її чимало, часто цитував у себе в соцмережах, а також і сам писав вірші. Хоча з притаманною йому скромністю не афішував цього. У 2022 текст Юрія опублікували в благодійному книжковому проєкті Мартина Якуба «Йбн блд рсн», а у 2023 – в Антології військових письменників «Голоси». Став учасником аудіозбірки «Незламні», у якій захисники читали українську поезію: Юрій декламував вірш Юрія Руфа «Чорним по білому».

Уже після смерті митця вийшов друком його чудовий артбук «АбиДобраніч» (під таким хештегом він постив значну частину своїх світлин у фейсбуці) … Варто сказати, що це — дебютна книга Юрія як письменника, яка з’явилася на світ уже посмертно. На сторінках видання перемежовані вірші й фотографії Кота Характерника — створені на лінії фронту, але  наповнені ніжністю, світлом, безмірним теплом, яким так щедро ділився він із оточуючими людьми….

А насамкінець, розповідаючи про Юрія Костишина, хочеться зацитувати його фейсбук-допис, зроблений 24 жовтня 2025 року, як він сам зазначив, «одного холодного, осіннього ранку, десь у так званій «вбивчій зоні»…

«Мене часто запитують, що мене тримає? — написав Юрій, ніби відчуваючи потребу певного підсумку (дуже не хочеться писати слово — «заповіту»). — Чесно кажучи, для мене це загадка. Одна з причин, це маленький Пітер Пен, що живе в середині. Він часто нівелює небезпеку, романтизує довколишнє, чигає на пригоди, надає кожній маленькій події статусу якоїсь кругосвітньої подорожі. Не знаю добре це, чи зле , але вже як є.

Є довкола ще люди, як кажуть твого племені, яких ти розумієш з пів слова, чи з пів думки. Друзі з великої букви, навіть більше, ніж друзі, вони справжні, наче зійшли зі сторінок пригодницьких книг Жуля Верна, Лямура, чи Ріда. Вони відводять стріли , запущені в тебе, вони дарують тепло, якого бракує. І я дякую їм, що вони Є.

Сім’я — найголовніше. Мої кохані і справжні люди, три покоління жінок і чоловіків, які, буває, сваряться між собою, миряться, живуть, люблять, навіть, коли вони далеко, вони близько. Всі ці люди живуть у кімнатках твого серця.

А ще тварини — пухкенькі клубочки радості, якогось неземного тепла…

Про фотографію я багато говорив — це наче інший світ, такий собі ескапізм і втеча, хоча б на короткотривалий час.

Музика в телефоні і книги — теж завше поруч, як невід’ємне, як надихаюче, як щоденне.

А ще татухи, які маємо набити і кава, яку маємо випити.

Хоча, що мене тримає, так і залишається таємницею».

Уляна ГАЛИЧ.

P.S.

Хоча ми із Юрієм Костишиним багато років поспіль віртуально приятелювали у фейсбуці, але особисто так і не встигли познайомитись. Лише одного разу довелося здаля побачити його — у травні 2024 року, в Тернополі, на показі фільму Тараса Томенка «Будинок «Слово». Нескінчений роман». Символічна стрічка, присвячена висвітленню трагедії екзистенційної руйнації українства, від окремих особистостей до цілої нації, радянською (російською) репресивною машиною… Хтозна чому, але підійти тоді до пана Юрія так і не наважилась — мабуть, не посміла турбувати його під час нетривалої відпустки, оточеного найріднішими людьми і друзями… А в листопаді, минулоріч, таки написала йому — просила про інтерв’ю для «Вільного життя». На жаль, графік чоловіка був щільно розписаний… Тож вільної хвилини у нього тоді не було — але обіцяв, що неодмінно, під час наступної відпустки, поспілкуємось — адже газету нашу, як висловився тоді, любив і часто купував у поштовому кіоску… Так вірилося і чекалося на цю зустріч, аж доки страшна звістка не сколихнула наш Тернопіль, соцмережі, усю спільноту людей, хто знав і любив митця-артилериста… А таких — величезна кількість. Щоб це зрозуміти, варто лише й сьогодні зайти на його сторінку, де люди пишуть свої спогади, діляться враженнями від щойно виданого артбуку «АбиДобраніч», від світлин і віршів… Дуже боляче все це читати — але водночас якось і тепло, і надихаюче, і зворушливо… Так багато тих, кому зміг подарувати часточку свого щедрого серця тернопільський Кіт Характерник, воїн і фотомитець Юрій Костишин. Хай земля вам буде пухом, пане Юрію! Спочивайте з миром, Художнику і Поете! Вічна пам’ять, слава і честь, Герою!

На фото: артбук «АбиДобраніч»; Юрій КОСТИШИН у робочих умовах на фронті; із дружиною Людмилою та дочкою Дариною; авторські світлини митця.