Коли б мені запропонували охарактеризувати Миколу Лазаровича двома словами, то ці слова були б — людина чину. Мало знаю людей, про яких могла б так сказати. Характеристика ця швидше з минулого, з часів національно-визвольних змагань двадцятих і сорокових років минулого століття. Але вони з’явились і в столітті нинішньому, оскільки ті змагання за свою державу, за її волю ще не скінчилися. І вони також вимагають новітніх людей чину, котрі не тільки здатні стати на прю з ворогом, але й жити з тією ж мірою відповідальності у повсякденному житті.
Професору Тернопільського національного економічного університету Миколі Лазаровичу це вдається. Він штурмував військкомат, щоб взяли на фронт, і тільки з п’ятої спроби потрапив туди. Комбат дав йому позивний «Професор», і він, старший сержант, майже рік виконував усю важку солдатську роботу: копав окопи, рубав дрова, розвантажував стокілограмові снаряди для «градів», ходив на бойові завдання і чергування. А коли повернувся додому, з новою енергією взявся за наукову працю, видає книжки, пише статті, дає численні інтерв’ю, виступає в студентських аудиторіях і на масових заходах. Головний посил, який намагається донести до людей: оборона своєї Батьківщини, захист родини — це свята справа, яка ніколи не втратить актуальності.
Нещодавно професорові Лазаровичу виповнилося 55. Не те, щоб надто поважний ювілей, а тим більше для чоловіка, але гарний привід ще раз зустрітися з героєм своїх публікацій та погомоніти про те, що відбувається з нами і навколо нас.
— Пане Миколо, ви, напевно, ще й досі чуєте оте запитання: чому так рвалися на фронт? Хіба це справа професора — воювати?
— Таким людям кажу: як дослідник січового стрілецтва я просто не міг підвести героїв моїх книжок. Вчинив так само, як і вони. Січові стрільці билися, і наші сучасники б’ються проти Московії за незалежність України. Хлопці й дівчата, котрі добровільно вливалися у легіон Січових стрільців, казали: «Йдемо боротись за волю України. Якщо загинемо, то лишаться могили, на яких буде написано: «Впав за волю України». Це були святі люди, і їхній подвиг не може не надихати. У нас нині більше шансів, ніж у січового стрілецтва, перемогти і зберегти свою державу. І ми не маємо права знехтувати цим.
Знаєте, я перестав би себе поважати, якби не пішов на цю війну. Бо доля Батьківщини для мене є справою не лише принциповою, а й, даруйте за пафос, священною. Ні я, ні мої побратими, ні ті, хто ще сьогодні в окопах, не вчинили жодного подвигу. Як чоловіки ми зробили те, що мали зробити — стали в оборону своєї країни. Так було в усі віки. Це звичайна чоловіча робота — захищати свій рід, свій дім.
— Але скільки людей так не думають. Від армії ховаються, від АТО тікають.
— На жаль, багато з нас залишаються людьми форми. Нам часто принциповіше одягнути вишиту сорочку, хреститися від одвірка до одвірка, щоб усі бачили, гасла патріотичні проголошувати, вміти гарно говорити, найбільший в Україні прапор пошити… А якщо йти в АТО Батьківщину захищати — одразу врізнобіч.
До слова, з тих районів, з яких ура-патріоти колись насміхалися, називали «червоними» (Лановецький, Кременецький, Шумський, Збаразький), під час мобілізацій в АТО пішло більше людей, ніж із тих, що гонорувалися своєю «патріотичністю». І не варто приховувати цього, твердити, що галичани такі передові. Ну не може так бути, що людина знаходить собі оправдання («Я не буду воювати за Порошенка», «Я не буду захищати олігархів») та їде в Польщу чи іншу країну заробляти гроші для своєї сім’ї, а той бідолашний хлопець, ні, не бідолашний, а просто нормальний чоловік йде захищати не лише свою країну, свою родину, а й родину того, хто чкурнув за кордон. Це неправильно.
— Ви так думали і раніше чи ті думки вже «нароїлись» в АТО?
— Своїх принципів не міняв ніколи. Вони сформувалися ще в сім’ї, під час навчання, двох Майданів, у яких брав участь. Але до війни, образно кажучи, це була стежка, а з початком бойових дій вона перетворилась на чітку дорогу. Змінилася ситуація навколо мене, а не я сам. Зрештою, не тільки я, а й ті хлопці, з якими воював, були твердих переконань. Мій командир роти мав 23 роки, а мені, тоді 52-річному, здавалось, що він старший за мене. Не раз дивувався, як він з усіма нами давав раду.
— В Україні нещодавно відзначили День добровольця. Керівництво говорило на їхню адресу пафосні слова. Але скільки знеславлених і принижених добровольців нині в українських тюрмах…
— Якби не було добровольчих загонів у 2014-му, хто знає, чи ми вистояли б. Вони зарекомендували себе найкраще. Не були прив’язані до того, що скаже Київ і що скаже Муженко, тож діяли відповідно до логіки здорового глузду. Тому й вдалося спільними зусиллями зі Збройними силами зупинити ворога. Можливо, до добровольчих батальйонів і є певні питання, але, з іншого боку, треба зважати на їхній героїзм, самопожертву.
— Нині можна почути, що тих, хто пройшов АТО, в суспільстві недолюблюють. Ви відчували це на собі?
— Ні, хоч чув про це від волонтерів, скажімо. Вважаю, що держава і суспільство мають зрозуміти: якщо буде погане ставлення до тих хлопців, які воювали і проливали кров за Україну, особливо до тих, що повернулися каліками, то якщо трапиться, борони Боже, щось гірше, ніхто не піде нас захищати. Скажуть: ось він повернувся калікою, а його кинули напризволяще. Так не має бути.
Держава повинна показати суспільству, що ті вояки, котрі повернулися інвалідами, — це святі люди, по суті. Шанобливе ставлення до них має перекинутися на наше військо, на Збройні сили. Військовим на передовій треба дати нормальну зарплату. Якщо людина ризикує своїм життям і здоров’ям, вона повинна щось за це мати. Ми нічого не видумуємо. Є США, є європейські країни — треба переходити на їхні стандарти. І звичайно ж, культивувати в країні патріотизм. Тоді ми відчуватимемо хоч якусь захищеність.
— Ви любите нагадувати, що в нашому народі переплелось багато різного…
— …І тому нам потрібно працювати над собою, знати свої вади — і викорінювати їх. Коли це робитимемо, тоді й станемо нормальними людьми. Ми ще далеко не нормальні в плані європейськості.
— Ви назагал критично ставитеся до української влади. Що найбільше непокоїть?
— На жаль, вона не налаштована серйозно на реформи, а те, що робить у цьому напрямку, робить під тиском Євросоюзу. І боротьба з корупцією тільки декларується, корупціонерам від того ні холодно, ні спекотно. Зате схеми дерибану країни не лише удосконалюються, а стають ще нахабнішими. На початку минулого століття Михайло Грушевський писав: «Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна». Виходячи з нинішніх реалій, слова іменитого історика звучали б так: тепер Україною керують ті, кому вона потрібна як об’єкт грабунку. І йдеться не лише про владоможців. Увесь політикум України охопили захланність, жадоба збагачення, зневага до законів і моралі. Про жертовність уже й не кажу: багато хто й гадки не має, що це таке.
— Усе це, безумовно, на руку як зовнішнім, так і внутрішнім ворогам України.
— Звичайно. У нашій країні під демократичною личиною сформувався цілий сегмент політикуму, зухвалий, агресивний, який відкидає все українське та мріє про неукраїнську Україну. Це розколює суспільство, розводить його на різні береги. Переконаний: якби Україна була українською та україномовною і з єдиною помісною церквою, то теперішніх жахіть не було б.
Що ж до нашого відвічного ворога — Росії, то внутрішній розбрат в Україні тільки підсилює її агресивні наміри. Зрештою, Москва й провокує цей розбрат, фінансує антиукраїнські сили та заходи. Щоб повернути Україну в свою орбіту, вона готова на все.
— Маєте якийсь воєнний талісман і про що він вам нагадує?
— Ношу на шиї «смертничок». Мене нерідко запитують, чому не скидаю його, адже вже два роки минуло, як покинув зону бойових дій? А я дав собі слово, що не зніму його, поки житиму. Це запорука від того, щоб, борони Боже, не спідлився, щоб пам’ятав, образно кажучи, що на ньому кров тих хлопців, які загинули за Україну. І це не високі слова, це те, що в серці маю.
— Ви справді ідеаліст. Таких мало.
— Розумію: ідеалісти — це не дуже добре для сім’ї. Але і без них не можна.
Повірте, такої гармонії, як там, на фронті, в мирному житті важко досягнути. Це своєрідна нірвана: фізично дуже важко, але на душі надзвичайно легко. Звісно: кожного дня різне буває — і біле, і чорне. Але загалом, якщо взяти той рік, що був там, — це суцільно світлий період. У плані моральному.
— Дякую за розмову. І вітаю з двома «п’ятірками», які вам виставили життя і Господь.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з особистого архіву М. ЛАЗАРОВИЧА