Та, що не сприйняла діагноз як точку зворотного відліку. Співзасновниця громадської організації «Амазонки Тернопілля» Галина Чорна — про те, як це — пережити рак, що дала хвороба і як змінилося сприйняття світу після одужання.
Про хворобу
У моєму житті був нелегкий період. Я жила у стані стресу, дуже багато працювала, виснажувалась, менше уваги звертала на свою зовнішність, стала надміру емоційною, збудливою. У якийсь момент помітила, що почала набирати вагу. Це було так дивно: я працюю у фітнес-клубі, займаюся спортом, контролюю харчування, — аж раптом плюс три кілограми. Вирішила обстежити щитоподібну залозу. Зробивши УЗД, дізналася, що в мене пухлина, яку треба видаляти. Тоді мені не говорили, що це рак, — я могла тільки стежити за мімікою лікарів і здогадуватись.
Мені порекомендували поїхати на обстеження в Київ, там же зробили операцію. Пам’ятаю своє збентеження, коли мене розмістили в палату разом із онкохворими жінками. Я з обуренням думала: чому мене, здорову, поклали поруч із ними? Важко було сприйняти таку кардинальну зміну в житті.
Після операції, коли мені робили перев’язку, я запитала: «Лікарю, як у мене справи?» Він тихо-тихо відповів: «Пухлина була злоякісною, але за межі щитоподібної залози не вийшла. Ми все прибрали. Будете жити ще довго і нудно». Тепер, звичайно, гормональна терапія зі мною назавжди.
Я не панікувала, не ставила собі зайвих запитань: а чому саме я, а що зі мною буде?.. У мене не було думки, що це кінець. Навпаки, поставилася до цього дуже спокійно: є проблема — треба її розв’язувати.
Про оточення
Чомусь наше суспільство, коли дізнається, що людині поставили діагноз із приставкою «онко», мало не хрест на ній ставить. Це неправильно. Якщо вчасно діагностувати рак, його можна вилікувати, забути, як страшний сон, і продовжити жити звичним життям. Так, лукавити не буду: були і труднощі, і біль, і різкий набір ваги, і погане самопочуття… Але для мене це не причина припиняти роботу над собою.
Людині, яка почула діагноз, у сотні разів простіше його сприйняти, ніж її оточенню, особливо рідним і близьким. Основне, що я порадила б їм, — не панікувати. Натомість набратися терпіння, триматись одне за одного, слухати одне одного, проводити більше часу разом. Іноді — мовчати: буває, що слова зайві. А наймудріша позиція хворого — не ображатися на близьких, якщо вони роблять щось не так. Потрібно розуміти, що вони розгублені і не знають, як правильно.
На жаль, багато з нас не навчені проявляти співчуття до рідних. Намагаючись якнайбільше встигнути і заробити, ми часто втрачаємо сімейну єдність. Я відвідую онкодиспансер як волонтерка і, спілкуючись із жінками, одразу бачу, кого з них підтримують, а хто залишається із проблемами наодинці.
Про щастя
Запитання, яке варто ставити собі, коли хворієш, — не за що мені це, а для чого. Моя хвороба дана мені для того, щоб я зрозуміла: треба просто жити своїм життям, так, як цього хочу я, не звертаючи уваги на думку оточення. А ще — що всі ці речі, про які ми клопочемось, — щоби було все гаразд і вдома, і навколо дому, і з навчанням дітей, — це дрібниці. Вони не зроблять людину щасливою.
Пригадую, як я їздила на обстеження до Києва, поки мої колеги відпочивали, відвідували корпоративи… І тільки потім зрозуміла, що щастя не в корпоративах. Щастя — це йти Софійською площею, чути, як грає оркестр, адже зараз саме період новорічних свят, і відчувати неймовірну легкість, бо повертаєшся від лікаря, який сказав, що лікування минуло успішно. Ніщо не зрівняється з цим відчуттям. І тепер, коли мої знайомі скаржаться на якісь побутові проблеми, я думаю: просто дякуйте, що ви здоров і…
Людям, які почули діагноз, я би порадила якнайшвидше його прийняти. Не драматизувати, не «варитись » у тяжких думках, натомість набратися терпіння, пройти курс лікування і жити далі. І дружити із собою. Якщо є бажання і можливість змінювати щось у житті — робити це без остраху.
Про життя після хвороби
Коли я приходжу волонтеркою в онкодиспансер, мені важко повірити, що я пережила хворобу. Дивлюся на жінок — і не усвідомлюю до кінця, що була на їхньому місці. Цього року я переоформлювала інвалідність, і зі здивуванням зрозуміла, що за весь рік жодного разу не відвідувала лікарів із якимись проблемами. У моїй медичній картці — жодного запису. Я — здорова, повноцінна жінка.
Можливо, хвороби даються нам для того, щоби ми подивилися на світ з іншого ракурсу. Є така людська особливість: якщо захочемо, обов’язково знайдемо собі проблему. Треба це в собі змінювати. Не забагажовуватись побутовими негараздами, а розвиватися, цікавитися, читати книжки, пройти навчальні курси, дисциплінувати себе…
Я ніколи не думала, що мені буде настільки цікаво жити. Тепер я бачу світ набагато яскравішим, ніж колись, і не вважаю проблемами те, через що раніше тривожилась. Я більше не вступаю в безглузді дискусії, не забиваю голову плітками, роблю те, що вважаю за потрібне, і йду звідти, де мені некомфортно. Адже життя — одне, і щодня я пишу не чернетку, а чистовик.
