Кругом — похмурий степовий пейзаж, мовби притиснений до стражденної землі важким осіннім небом. На підходах до другого блокпоста наших військових на Донеччині — напис «Обережно: злі укропи!» Збоку, на імпровізованій шибениці, — страхітливе опудало з цигаркою в зубах. І раптом назустріч нам виходить «злий укроп», з-за пазухи котрого визирає маленьке кошеня…
Серед степу на «Поляні»
Не впевнена, що до війни ці чоловіки так трепетно ставилися до братів наших менших. Але війна навчила їх помічати дрібні радощі життя, тішитися маленьким приємностям. Тут погладити кошеня чи побавитися з песиком — ніби релакс. Нагадування про дім, за яким так скучили.
Пообнімавшись із волонтерами — родиною Захарченків із Дзержинська, хлопці кидають ремонтувати свою колимагу й запрошують нас до кухні. Там смажить рибу Михайло Марценюк, до речі, родом з Іванківців на Кременеччині.
— Де рибалите? — цікавлюся.
— У магазині.
— Далеко?
— Ні, за чотири кілометри від поста.
…Над плитою висить папірець «Меню на «Поляні». Серед страв — «борщ український зі свининой і сметаной», салат «Гречеський», риба «жарана», картопля-пюре з котлетою «по-київські». Вочевидь, хтось російськомовний дуже старався написати не тільки українською, а й з гумором. Тож цікавимося, як часто на «Поляні» бувають устриці, фуа-гра, білі трюфелі…
На жердині під стелею вмостилися, як горобці, барвисті горнятка. Збоку під ними — упаковки згущеного молока. Хлопці пориваються нас пригостити. Скромно відмовляємося. Щоправда, тернопільська волонтерка Христина Феціца все ж бере одну баночку згущенки як сувенір — з автографом і номером телефону старшого сержанта Якова.
Поки смажиться риба, вирушаємо прогулятися «Поляною». Ох і напрацювалися тут наші степові «кроти»! Аж не віриться, що такі траншеї можна викопати звичайнісінькими лопатами.
У восьмимісному бліндажі відпочиває з ноутбуком і цигаркою ще один «злий укроп». Запаху тютюнового диму не чутно — пахне тільки хвоєю, бо саме із соснових колод вибудувані укриття. Дерев’яні щити слугують підлогою. У кутку стоїть «буржуйка». При вході — запас дров. Аби живиця не бруднила одягу, бійці прицвяхували коло кожного лежака ряднинку. Такі «килими» — зворушливі натяки на домашній затишок, яким тут точно не пахне. Сплять бійці у спальниках на ватяних матрацах. Твердо. Проте запевняють, що вже звикли. І жартують: хто бував удома, тому м’який матрац намуляв боки…
Як тут не згадати Лесю Українку і її «…Щоб не плакать — я сміялась». Сміються і хлопці з такого польового комфорту, щоб не плакати, називають свої блокпости «Мальдівами», «Рубльовкою», «Квіточкою» тощо. Але кожен із них дорого заплатив би за можливість помитися, переодягнутися в чисте і виспатися на свіжій білизні.
«Ведмідь» і Моська
Сумні й невеселі сидять хлопці просто неба на колодах. Наплічники лежать горою. Ніхто не береться їх розпаковувати. Ще буде час. Тепер бійцям нічого не хочеться. Щойно їх зірвали наказом із обжитої протягом дев’яти місяців позиції та перекинули сюди. За три місяці до дембелю — на нове місце. Навіщо? Вони ж на старому спершу тижнями спали на голій землі, поки облаштувалися. Окопались, укріпились, вивчили кожен метр квадратний, навели контакти з місцевим населенням…
— Не розуміємо, чим керується наше командування, віддаючи накази, — каже один боєць, копирсаючись у своєму розвантажувальному жилеті. — Якби ми воювали так, як хочемо, то давно закінчили б цю війну.
На позиції новоприбулих зустрічають господарі. Стоять тут із травня. Але де опиняться завтра — не знають. «Морпєх» із Запоріжжя підводить мене до краю узвишшя та показує білі кола на лузі, мовби там приземлялися НЛО. Пояснює, що це воронки. Тут востаннє гатили в серпні, але відразу з двох боків.
Раптом нашу сумну балачку перериває бадьоре «Хто тут із Тернополя?!» Це Сергій Чубатюк («Ведмідь») із Лапшина на Бережанщині. Чоловік уже вісім місяців у зоні АТО. Намагаюся розпитати, як йому тут, а він — як там, у рідному Тернополі. І все йому цікаво. І я розказую. З’ясовується, що маємо спільних знайомих. Тішиться, як мала дитина.
— А сфотографуй мене зі «Слоником», — просить. — Він мені — як брат.
«Слоник» — Юрій Мельничук із Волині — обнімає побратима. Обличчя аж чорні від засмаги, усмішки до вух, «злість укропна» із них аж пре. Якби не камуфляж і задній план, подумалося б, що це фото з відпочинку на морі. Побачивши фотокамери, всі бійці біжать знимкуватися і диктують адреси — поштові й електронні — своїх рідних, аби переслати їм фото. Відтак стартує серія світлин із «Галюсями», «Валюшами», «Анютами»…
— Тепер ми спимо з автоматами, тому називаємо їх іменами дружин.
— А я свій сопілкою назвав!
— А я хоч «Тракторист», але тут маю «беху» (бойова розвідувальна машина. — Авт.)
— Уявляєте, хочу нашкрябати електронну адресу, а забув, як буква пишеться…
…І раптом гамір, який зчинили, фотографуючись, досі невеселі хлопці, припиняє суворий комбат. Наказує, щоби фото техніки, зброї, інформація про позицію і місце її розташування не потрапили в ЗМІ та соцмережі. Розуміємо, що час від’їжджати. «Ведмідь» простягає мені… патрон.
— Ні, — махаю руками, — нам не можна це брати!
— Спокійно, — всміхається. — Він вистрелений, це відкривачка. На пам’ять…
Хочу сказати, що й так не забуду. Ніколи! Позивні, імена, звісно, можу забути, але застояний біль у чоловічих, зволожених слізьми поглядах в’ївся в моє серце назавжди. Як забути цих «злих укропів» із найдобрішими у світі усмішками? Щоб не заплакати, обнімаю «Ведмедя» — і зустрічаюся поглядом із очима чорного песика, що охороняє продукти, привезені волонтерами, поки всім не до них.
— Це хто? — навмисне «зістрибую» з теми прощання.
— Бульба, — каже Сергій. — Він був під обстрілами, передчуває небезпеку. Його п’ята хвиля привезла. А я — з четвертої. В мене Моська була. Та коли ми переїжджали на іншу позицію, я віддав її одній жінці за… дві пачки цигарок. Моська маленька, має скоро песенят народити. Їй там буде краще… — і на очах у «Ведмедя» зблискують сльози…
***
На виїзді з позиції моя колега, львів’янка Зоряна Мацько просить водія зупинити машину, щоби попрощатися з бійцем, котрий подарував їй свою збірку «Пятнадцать стихотворений о любви и войне». Пізніше, гортаючи книжечку, ми будемо дивуватися: звідки на війні стільки любові? Як у сталевому чоловічому серці вміщається стільки лірики?
Напиши мне про мир без забот
И про светлые, светлые сны.
Напиши мне, как птица поёт…
Напиши мне про мир без войны.
…І Зоряна тієї ж ночі, в потязі напише проникливий вірш «Крила» у відповідь на одну з поезій Олексія Шмакова — не тільки «злого укропа», а й «черствого». Настільки «бездушного», що примхлива Муза ховає під його бронежилетом свої мереживні, обпалені війною крила.
Фото авторки