25 листопада минає, на жаль, уже п’ять років, як закотилася за обрій зірка долі поета, скульптора, громадського діяча в Україні та Словаччині Ярослава Павуляка. Раптово перестало битися зболене серце, яке стільки пережило… Віддаючи шану пам’яті цього навдивовижу талановитого митця, маємо й приємну новину, якою хочемо поділитися з читачами.
Ідеться ось про що. Дедалі популярніший у нашій країні й за її межами театр-студія ГаРмИдЕр Луцького районного будинку культури записав і випустив на телеекрани відео-поезію Підошва за однойменною поемою Ярослава Павуляка. Як розповіла художній керівник цього колективу Руслана Порицька, аматорів уже запросили на фестивалі в Любліні й Жешуві (Польща). «ГаРмИдЕр» також візьме участь у фестивалі відеопоезії «Сусіор», який має славу одного з десяти найкращих у Європі.
«Підошву» знімали на Волині. У кадрі — зарослі чагарником галявини, глининища, долати які важко. Але, пояснила для журналістки Ярослави Тимощук свій задум Руслана, якщо народ ітиме, то врешті-решт знайде свій шлях. Поема Я. Павуляка настільки актуальна, ніби написана вчора чи позавчора, а насправді вона створена у вже далекому від нас 1969-му. Поетові тоді щойно минув двадцять один рік…
Народивсь Ярослав Павуляк 30 квітня 1948 року в Настасові, нині Тернопільсько-го району, у селянській родині. Після закінчення середньої школи в родинному селі вступив у Львівське училище прикладного мистецтва ім. І. Труша на відділ кераміки, де вчився до 1967 року. Працював у місті Лева на різних роботах — у картинній галереї, науково-реставраційних майстернях.
1 травня 1969 року Я. Павуляк із друзями-однодумцями встановив у Настасові пам’ятник Тарасові Шевченку, за що митця почали переслідувати органи Комітету державної безпеки. Того ж року Ярослав всту-пив на філологічний факультет Чернівецького державного (нині національного ім. Ю. Федьковича) університету, звідки у грудні 1971 року виключений за «пропаганду українського буржуазного націоналізму». В 1972 році вступив у Кам’янець-Подільський педінститут, але й звідси після півріч-ного навчання виключений з політичних міркувань — кадебісти не дрімали. Наступного року почав навчання в Літературному інститут ім. М. Горького при Спілці письменників СРСР у Москві. Закінчивши його, 1978 року виїхав до Чехословаччини (м. Братислава), там працював у Словацькому літературному агентстві.
Після повернення на Батьківщину після проголошення Незалежності України Я. Павуляк — завідувач Історико-меморіального музею політичних в’язнів прокомуністичного режиму в Тернополі.
Ярослав був членом Національної спілки письменників України з 1999 року, а з 1994-го належав до Спілки українських письменни-ків Словаччини. У 1993 році в Києві вийшла книжка по-езій «Блудний лебідь» (64 с.). у 1999 р. в Тернополі (видавництво «Астон») – «Могили на конях» (64 с.); Найповнішим зібранням творів стала збірка «Дороги додому» (Тернопіль: Джура, 2009, 156 с.)
Саме в останній, що проілюстрована репродукціями геніального художника, нашого земляка і побратима Ярослава – Івана Марчука, опублікована поема «Підошва» з її визначальними рядками:
Підошвою можна
заткнути рот,
але не заткнути
нею народ.
Першу книжку зберігаю з авторським автографом «Моєму другові Богдану Мельничуку — з вдячністю за його вірш «Блудний лебедю, ти повернувся…» Я. Павуляк. 28. 11. 1993»; на другій є напис «Дорогий Богдане, під твою редакційну і творчу подушку кладу «Могили на конях», але вони баскі й співають. Щиро — Ярослав. 19. 12. 99 на Миколая»; на третій — «Богданові Мельничуку, невтомному на ниві рідної творчости. Богдане, сьогодні свято Спаса. Хай усі плодоносне суцвіття і плоди землі будуть на вашому сімейному столі! Щиро з поклоном — Яр. Павуляк. 2009 рік».
…Я не раз чув, як високо поціновував творчий доробок Ярослава Павуляка ще один наш видатний земляк-дисидент — лауреат Шевченківської премії Степан Сапеляк, який після ув’язнення в концтаборах комуністичного режиму, змушений був оселитись у Харкові. Кожного свого приїзду до Тернополя цей поет світового рівня неодмінно зустрічався зі Славком — особистістю виняткової доброти і душевної чистоти. Які бесіди тоді тривали аж до пізньої ночі чи й до ранку в Музеї політв’язнів і репресованих — у колишній камері, в яку С. Сапеляка запроторили в 1973 році. Як жаль, що я не записав тих пристрасних розмов — про поезію, про рідну Україну, про долі окремих людей і загалом народів у сучасному тривожному світі!
Вважаю доречним подати уривки з поеми Ярослава Павуляка «Підошва». Вчитайтесь у ці слова. Як дочасно вони звучать!
Богдан МЕЛЬНИЧУК,
головний редактор журналу «Літературний Тернопіль».
Фото з вільних джерел
Уривки з поеми Ярослава Павуляка «Підошва»
І
Кожний народ має свій шлях
І має свою підошву.
Або металеву,
Або синтетичну.
Буває камінна,
Буває дубова,
Буває ремінна
І просто – гумова.
Історія кожного народу –
На його підошві.
Залишаємо кожен
Слід по собі:
хто на Голгофу,
а хто – яму,
хтось – променистий,
а хтось, як пляму.
Все важче і важче
Стає з роду в рід
Твердо повірити в кожен слід.
VI
А людству й сьогодні
Ніяк не везе,
Підошва вогню
По планеті повзе.
Повзе металева
І злизує квіти,
І стогнуть під нею
Людські заповіти.
Кожний народ має свій шлях
І має свою підошву.
Ах!
Криваві підошви,
Криваві сліди,
І дітись від них
Ні туди, ні сюди.
Хай може підошва
заткнути рот,
Але не заткнути
Нею народ.
VII
Один інтелігентний мікрофон
Відважився в очі сказати таке:
Сьогодні полум’я жує метал
На повен мартенівський рот,
Сьогодні полум’я може зжувати
Планету, мов хліб,
Як торт,
І ми, смертні,
пропонуємо політиці таку дієту:
на перше –
три рази в день
Солов’їний світанок.
На друге –
обійми по-братерськи,
Обійми в цілунках,
І все це запити скрипкою.
Але політика божевільна.
Їй інколи хочеться поласувати
Людьми
І кров’ю
Запити.
Вона має теж
Свою тверду підошву.
І тому запитання:
– Чи варто годувати політику хлібом?
Відповідь:
– Ні!
Ріками,
безберегими.
Бо ми, смертні, маємо теж
свою тверду підошву.
Та як його звати –
Ніхто не знає.
Мовчить мікрофон з ножем у горлі,
І люди примовкли,
А
Де
Де
МОНСТРАЦІЇ,
МІТИНГИ,
СТРАЙКИ?
А де
Прокламації, вірші
І сварки?
І тут на підмогу
З явились підошви
Людські, безрозмірні,
Нові і поношені.
ПІДОШВИ,
ПІДОШВИ,
ПІДОШВИ,
ПІДОШВИ.
Ми топчемо кулі
І зраду за гроші,
Не треба нам слави
І почестей.
Лаврів.
На стінах не лозунги –
Ми, підошви,
Не транспаранти, а ми, підошви.
На війнах поставимо
Чорний хрест,
ми – вічний,
ми – вічний,
ми – вічний
ПРОТЕСТ.
Чому нас мають за звичні
Підошви?
Чому нас латають
За наші діри?
Ми тремось об
Камінь,
асфальт,
бетон.
Пришиті нитками,
прибиті кілками,
приклеєні мідно
до одної халяви.
Ніхто нам не може заткнути
рот,
Бо ми є народ,
бо ми –
НАРОД.