До Міжнародного дня інвалідів найбільше дарунків і солодощів отримують особливі діти. Та, як не дивно, часто найбільшою мрією особливих хлопчиків і дівчаток є не цукерки чи іграшки, а, здавалось би, буденний візит до школи, розмови з однокласниками, власне місце за партою.
Доброзичливість і толерантність
У департаменті освіти та науки Тернопільської облдержадміністрації повідомили, що в загальноосвітній процес інтегровано 1759 дітей з особливими освітніми потребами. У спеціальних навчальних закладах навчається 740 хлопців та дівчат з особливими освітніми потребами, з яких 418 — інваліди. В області також є 22 інклюзивних класи у 12-ти загальноосвітніх школах. У них навчаються 32 особливі дитини. На Тернопільщині також діє шість спеціальних закладів, три з них — навчально-реабілітаційні центри. Функціонують і три інтернатних заклади, в яких є спеціальні класи. Попри те, питання щодо освіти дітей з обмеженими можливостями і надалі залишається відкритим, зокрема, вже не перший рік у верховних владних кабінетах ведуться розмови про інклюзію у цій сфері. Але поки реформи не завершені, батьки та вчителі особливих учнів самотужки намагаються подарувати їм смак звичайного шкільного дитинства.
Директор обласного благодійного фонду «Центр соціалізації та реабілітації дітей з аутизмом та іншими розладами «Золотий ключик» Світлана Гуцуляк кілька років допомагає адаптуватися серед іншого й до навчання у звичайному класі дошкільнятам з особливими потребами. Більше того, ділиться порадами з іншими мамами, адже її син з аутизмом уже має не менш цінний і успішний досвід навчання у загальноосвітній школі.
— Насамперед усе залежить від людей, — каже пані Світлана. — Якщо в навчальному закладі директор та вчителі толерантні і не проти прийняти дитину, то за будь-яких особливостей у здоров’ї вона зможе там прижитися. У більшості випадків з’ясовується, що ніяких надзвичайних зусиль від них не потрібно — треба просто вести урок і не забувати про доброзичливість. Саме позиція вчителя є ключовим фактором, що впливає на ставлення учнів до особливого однокласника. Діти «віддзеркалюють» поведінку дорослого, і якщо педагог з повагою ставиться до цього учня, так само чинитимуть і школярі.
Світлана Гуцуляк наголошує, що діти з аутизмом мають усі шанси навчатися зі здоровими однолітками. Більше того, перебування серед них буде ефективнішим та кориснішим, ніж навчальний процес у спецкласі, адже аутистам важко перебувати в компанії собі подібних.
— У кожного такого учня — свої особливості, тому якщо в приміщенні буде п’ять-шість дітей з таким діагнозом, то вони стануть подразниками одне для одного, дратуватимуть своїх сусідів рухами, звуками, жестами, — каже пані Світлана. — Водночас за допомоги асистента вчителя в інклюзивному класі ці проблеми можна легко розв’язати.
На жаль, потрапити у загальноосвітню школу мають можливість не всі діти з аутизмом. Найперше через труднощі, пов’язані із проходженням медико-психолого-педагогічної комісії. Часто спеціалісти оцінюють дітей за якихось 10—15 хвилин та й то на фоні стресу від зміни приміщення, нових облич. Тому нерідко дошкільня не може проявити усі свої знання.
Зрештою, як зазначають батьки, для їхніх дітей подекуди не так важливі високі оцінки, як середовище, можливість вловлювати соціальні моменти, правильно взаємодіяти з оточенням.
В особливих учнів — особливі таланти
Про такий же фактор найперше згадує голова обласного благодійного фонду «Живи з надією» Алла Андрущук із Кременця. В її сина Давида ДЦП, хлопчик третій рік навчається за індивідуальною формою.
— Може, така форма зручна для тяжко хворих діток, проте для тих школярів, які можуть спілкуватися з ровесниками, це не надто добре. Вони відчувають себе непотрібними, покинутими, обділеними. Крім того, батьки не можуть їм дати всього, що дає повноцінне відвідування школи, вчителі, вихователі, — каже пані Алла. — Дуже важливо не відривати таких учнів від суспільства, а навпаки, інтегрувати їх у нього. А так не досить, що у дітей є фізичні вади, то на ці проблеми накладається ще й психологічний бар’єр. Не треба забувати і про дітей із розумовими й поведінковими особливостями. Їм також необхідна адаптація в соціумі, нехай із допомогою тьютора. До того ж часто особливі учні навіть випереджають своїх здорових однокласників як не в науці, то у доброті й щирості.
На індивідуальній формі навчання перебуває і чотирикласниця Тернопільської загальноосвітньої школи І—ІІІ ступенів №16 імені Володимира Левицького Марічка Галайда. Вчителька незрячої дівчинки Мирослава Киналь не має спеціальної освіти, тому, аби повести Марічку дорогою знань, самостійно опанувала шрифт Брайля. Найбільша скрута спіткала їх із навчальною літературою, тож, аби дитина мала що читати, перша вчителька і мама Марічки почергово писали тексти. Досить важко пояснювати дівчинці і абстрактні розповіді, тому педагог намагається дати їй максимальне уявлення про світ іншими способами. Якщо розповідає про тварин, то дає торкнутися їхньої шубки, а на малюванні створювала спеціальну рельєфну замальовку із пластиліну. Матеріалами і порадами допомагає Тернопільський навчально-консультаційний пункт міжобласної спецшколи для сліпих та слабозорих.
Попри складнощі у навчанні, дитина здивувала вчительку своїми талантами.
— У неї ідеальні пам’ять і орієнтація в просторі, Марічка ніби має якесь внутрішнє відчуття. Пригадую, перший раз пройшлися з нею по коридору, наступного дня йдемо займатися у те ж приміщення, а Марічка каже мені: «Я сама», — розповідає пані Мирослава. — Окрім того, їй ніколи не треба двічі повторювати умову задачі чи правило. А ще, буває, додатково розповідаю дітям цікаву інформацію з природознавства. Коли підбиваємо підсумок уроку, Марічка перша піднімає руку і все переповідає.
Дівчинка дуже любить приходити до школи і сидіти за партою, проте матеріал, який дається важче, разом із вчителькою потім закріплює додатково. Такий підхід до навчання Мирослава Петрівна вважає доволі вдалим.
— Дітям хочеться до дітей. А так і Марічка не відірвана від колективу, і те, що не встигає, допрацьовуємо потім, — зазначає Мирослава Киналь. На її думку, саме таке поєднання індивідуальної форми навчання і регулярного відвідування учнем школи, виходячи із його можливостей, могло б стати оптимальним розв’язанням проблеми для школярів з особливими потребами. Принаймні дати, поки держава не зможе максимально відточити функціонування інклюзії.
Насправді повноцінна інклюзія обійдеться державі недешево. Наприклад, згідно із законом інклюзивний клас має налічувати 20 дітей, троє з яких — із вадами здоров’я. Опікуватися ними на уроках повинен асистент вчителя. Проте на практиці такі працівники мають звичайну педагогічну освіту, тоді як у роботі з особливими дітьми необхідні спеціальні навики. Та навіть за бажання асистентів здобувати ці знання їм ніде, бо для тьюторів поки що не існує жодних курсів чи тренінгів. До того ж школа, в якій навчаються учні з обмеженими можливостями, має бути комфортною. А це серед іншого встановлення пандусів, туалетів для візочників чи обладнання ресурсного класу. Останній передбачає спеціальну кімнату, в якій аутисти можуть розслабитися чи позбутися небажаних емоцій. Дорого? Так. Але ж дітям — усе найкраще?
Насамкінець розкажу позитивний приклад наших сусідів із Львівщини. Саме на теренах цієї області у 2011 році в перший клас Великолюбінської школи пішла Ангеліна Неволько. Вона стала першою незрячою дитиною в Україні, яка нарівні зі здоровими дітьми щодня відвідувала всі уроки і писала контрольні. Її вчителька Галина Ліщинська, як і тепер тернополянка Мирослава Киналь, не шкодувала для учениці ні часу, ні сил. Сьогодні Ангелінка в п’ятому класі, а пані Галина стверджує: дитина не тільки справляється зі шкільною програмою, дружба з нею заклала в серця однокласників живуче зерно людяності. У майбутньому ці діти, надіється вчителька, прийдуть до влади і таки змінять країну на краще. А ще, подумалося мені, допоможуть особливим школярам відчути себе звичайними…
На фото: американські діти з особливими потребами не відчувають бар’єрів у побуті та спілкуванні з однолітками.
Фото з вільних джерел