«Крона роду», «Застиглий вогонь», «На ясні зорі Запоріжжя», «День чудес», «Знак серця», «Лісові псалми». А ще монографії про Романа Бабовала, Докію Гуменну, Бориса Демківа, Богдана Бастюка, Геннадія Щипківського… Це – лише невелика частина того, що за роки письменницької праці оприлюднив Петро Сорока, якому шостого січня виповнилося 60.
Вважаю цей перелік доречним, бо він бодай частково вказує на творчу непогамовність ювіляра. Здається, що у красному письменстві немає жанру, якого він не торкнувся б своїм пером. Згадаємо хоча б, що уродженець Грицівців на Збаражчині має в своєму активі вірші, поеми, романи, повісті, новели, переклади поезії та прози, тексти пісень, монографії, рецензії, статті. І, звісно, денники, про які нерідко можна почути чимало добрих слів від знайомих письменників (та й не тільки від них). Прискіпливий читач цього матеріалу може дорікнути, що автор, ведучи мову про жанрове розмаїття одного автора, чомусь упустив пародії та байки. Ще й зраділо потиратиме руки: мовляв, знайшов гандж у ювілейній писанині. Та я не поспішав би з таким висновком. Те, що в періодиці немає гумору і сатири ювіляра, не означає, що він ними не володіє. Нагадаю: краянин дебютував у літературі книжкою «Секрет довгожителя», яку склали байки, віршовані гуморески та пародії, і не сумніваюся — в домашньому архіві пана Петра є чимало творів цих жанрів, яких ще не бачили поціновувачі художньої літератури. Можливо, ще зустрінемося з ними.
Та це – напевне, справа майбутнього. А зараз наведу кілька думок тих, хто зараховує себе до осяяних творчістю тернополянина. «Чистота мислі, натуральний патріотизм, синівський біль за долю України, прозорість і цупкість художнього слова, світлий оптимізм, розуміння Бога, ненависть до словесного й суспільного бруду – все це вміщається» (Роман Іваничук). «Він обрав для себе роль літописця доби. Незвичайного літописця – Міфотворця, бо прагне подати візію сучасного з погляду завтрашнього дня» (Євген Баран), «Його слово – рахманне, вдумливе, часто афористичне, пейзажі заворожують» (Юрій Мушкетик), «Люди люблять Петра Сороку, бо він має рідкісний дар підтримки й розуміння того, що хоче, намагається бути нефальшивим, справжнім – навіть, якщо воно ще не є вершинним» (Наталія Поклад).
Перерву цей потік цитувань, бо їх може бути ще чимало. Адже в різні часи творами Петра Сороки захоплювалися Борис Олійник, Анатолій Дімаров, Володимир Базилевський, Леонід Талалай, Роман Лубківський… Не буде, очевидно, перебільшенням, що долучу сюди і теплі відгуки Петра Перебийноса, Петра Ротача, Людмили Литвинчук, Олега Орача, Олександра Вертіля… А хіба можна оминути увагою питання про те, що багатогранна творчість ювіляра спонукала взятися за перо Василя Захарченка, Богдана Чепурка, Павла Вольвача, Романа Горака, Сергія Дзюбу, Олександра Стусенка?
«Петро Сорока якось дуже природно досягає в своєму творі чи не найголовнішого: відновлення, оживлення загубленого почуття цілісності національного духовно-культурного простору» (Раїса Лиша), «Вражений вашим таким природним і першоджерельним словом так, що й самому прагнеться бути завжди правдивим, чесним, братолюбним і покаянним» (Володимир Бровченко)…
ІІ
Мені чомусь усе більше здається, що автор непересічних творів зберігає первинність свого погляду на довколишність. Зрозуміло, що все це дається нелегко. Але хто сказав, що має бути легко… Письменник розуміє важливість свого покликання і йде до простості, продираючись через хащі чужинецьких суджень, котрі запрагли розтоптати світлість людської душі.
Рими існують, щоб нас карати,
І потрапляють одразу в ціль.
Коли ти найменше хочеш писати,
Коли ти вільний, як лютий джміль.
Кожен, хто мав щастя пережити солодкі муки творчості, либонь ствердить, що поет дуже точно передав відчуття самого процесу. Але смію сказати, що це відчуття ніколи не прийшло б до нього, якби не прагнення жити в тісній сув’язі із природою і намір серця передати пристрасними словами те, що його збуджує кожної миті.
Саме про це розповідають його інтроверсійні денники, книжки віршів «Лісові псалми», лірична трилогія «Симфонія Петриківського лісу». Можна, зрозуміло, нагромаджувати словосполучення задля похвали з цього приводу. Але навіщо, коли маємо вдатні слова, сказані багатьма відомими людьми? Знаний поет Олексій Довгий, перечитавши «Лісові псалми», мовив: «Яка потужна книжка!» А письменник Сергій Ткаченко навіть переконаний, що «Симфонії Петриківського лісу» не було б без «Лісових псалмів». А хіба тут не варто згадати про щемливу рецензію відомого письменника Володимира Лиса, яку свого часу вмістила «Літературна Україна»?
Тут сонце, як кужіль, на спиці тополі,
Тут вітер ніколи не знає сваволі.
Тут лип стрепехатих гудіння роїне.
І віра наївна, що все це нетлінне,
Що все це не стане рудою золою
І в засвіти візьме душа із собою.
Лише шість рядків, але як точно вони передають душевні поривання. І таких знахідок у поезії Петра Сороки вистачає. І, мабуть, має рацію письменник Валерій Герасимчук, коли зауважує, що наш краянин «вміє бачити і вміє узагальнювати».
Та чи тільки поезії стосується це спостереження? «Навіть у дерев одного виду кора різна. Немає двох абсолютно схожих буків чи осик — і візерунком і кольором і на дотик. Очевидно, й характер дерев різний, і це відчувають птахи та комахи». Це рядки з прозової мініатюри, котра увійшла до «Апокрифів ліщини» — частини «Симфонії Петриківського лісу». І досі вчитуюся у них із зачудуванням, яке не спроможна прогнати ніяка сила.
Зненацька пронизало душу запитання: чи не це пізнавання природи живить душу людини? Зрештою, не буду висловлювати припущень, а надам слово самому Петрові Сороці. «Я люблю природу, і найбільша моя естетична втіха — оспівувати, онімбувати її красу. У більшості письменників пейзаж — це тільки своєрідна «розбивка» чи тло, на якому відбувається дія. Якось я запитав Бориса Харчука, для чого він дає у творі опис природи, і він відповів: «Щоб дати читачеві передихнути». Але в мене майже немає дії, у мене природа — головний герой у творі, передусім у денниках. Я — ловець краєвидів і роблю словом те, що художник пензлем».
Це зачудовує! А тим паче, що все це поєднане з незнаністю, самобутністю і навіть несподіваністю.
ІІІ
Здається, що саме такий стиль письма завойовує все більше поціновувачів творчості Петра Сороки. Принаймні такі думки мені неодноразово доводилося чути від Степана Бабія з Рівного, Олеся Дяка зі Львова, Валерія Кикотя з Черкас, Василя Місевича з Буковини, Володимира Сапона з Чернігова, Ольги Яворської з Львівщини. (Цей перелік, очевидно, можна продовжити, але обсяг публікації не дає можливості перераховувати навіть тих письменників, які заприязнилися з тернополянином завдяки дивовижній манері його творчості).
Дозволю собі навести лише одну цитату. Приміром, уже згадуваний Володимир Сапон у книжці «Страсбурзький пиріг» писав: «Він не звертає уваги на авторитети, на вже встояні у поезії та прозі «сузір’я імен», а доводить власну правоту. Чи не оця власна стезя найбільше приваблює?»
IV
Ще одне спостереження. Душа тільки тоді припадає до справності слова, коли воно осяяне Божим світлом. «Живучи в світлі Нагірної проповіді… дивишся на трагічний світ крізь призму сльози. Любов твій хрест і порятунок, любов усевимірна, всеохоплююча, всепрощаюча…» Це — фраза із різдвяного листа Людмили Литвинчук з Рівненщини, оприлюдненого «Літературною Україною» у 2006-му. Вторить їй і письменник Володимир Шкурупій з Полтавщини: «Ви наповнюєте інші комірки плодами своєї праці – словом необхідним, вагомим у своїй необхідності. Хай воно буде завжди з великої літери, бо ж спочатку було Слово, і було у Бога… Хай воно довіку буде у Вас світлим і лагідним, а для когось, можливо, й колючим, але необразливим».
Та, напевне, досить цитувань. Та й навіщо вони, коли в душу проситься строфа з лірики ювіляра?
Так пишу, як Бог поклав на душу,
Для сердець, а не черствих днів.
За взірець узявши простодушно
Гарний стиль Давидових псалмів.
Петро Сорока розуміє, що інакше не можна, коли залишаєшся наодинці з світом.
І, очевидно, не варто ще щось говорити.
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ.
м. Шумськ
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте