Прочитала в «Калині» публікацію «Якби вона була зі мною…» — лист чоловіка, який розчарувався у житті і коханні. Підказувати комусь, як правильно вчинити, важко, бо не раз і сам собі не можеш дати ради. Нерідко людина немовби на роздоріжжі стоїть і не знає, як їй бути. Проте все ж таки спробую поділитися думками, на які мене наштовхнула ця історія.
Насамперед скажу Віталієві, що він не перший, хто опинився в такій ситуації, бо в наш час у багатьох сім’ях хтось із подружжя їде за кордон. За час розлуки люди віддаляються, стають чужими одне для одного. В кращому разі стають друзями, у гіршому — ворогами. Тому якщо вже так сталося і дружина Віталія знайшла собі іншого, то потрібно віднайти у собі сили жити далі, а колишній побажати щастя.
А от щодо Софії, то вважаю, що тій жінці також довелося долати в житті неабиякі негаразди. Адже, коли людина раз попечеться, то вдруге буде боятися робити рішучі кроки, будувати нові стосунки. Ми не знаємо, які терпіння випали на її долю, тому, думаю, Віталію слід із розумінням поставитися до прохання Софії та не турбувати її дзвінками. Якщо ж йому потрібна буде медична допомога, то Софія, напевно, ніколи не відмовить у цьому, завжди підтримає по-дружньому. Але не більше.
Хотілося би сказати авторові листа, що ніхто не може знати, чи є людина його долею, чи ні. Долею керує Бог. Але водночас надмірно надіятися на Нього не треба — потрібно щось робити і самому. Для початку хоча б розпрощатися з алкоголем та не впадати у відчай. У героїв цієї історії також є діти, онуки. Може, варто жити для них, тому що ніхто не знає, що буде далі з Віталієм та Софією, яка їм випаде старість. А хто ж як не діти в майбутньому будуть опікуватися батьками?
МАРІЯ
Тернопільський район
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте