Миколу Михальчука з Глібова Гусятинського району мобілізували на війну в серпні 2014-го. Він пробув на сході України майже рік, повернувшись у вересні 2015-го.
Нині, оглядаючись на недавно пережиті жахіття війни, каже — полюбив тишу, якої раніше не міг терпіти.
«Упродовж служби перебував у Луганській області — Щасті, Кримському, Трьохізбенці та ще декількох населених пунктах регіону, — пригадує Микола. — Наш підрозділ не допускав проривів бойовиків між українськими блокпостами та знешкоджував розвідувальні групи противника, а також корегував артилерійський вогонь. Техніка нам дісталася здебільшого ще з радянська, але час од часу отримували нову. Нарікати на жодну не доводилося, адже на старій можна ще воювати. Головне — екіпаж добре навчити, тоді на будь-якій техніці можна протистояти навіть більш новим моделям».
Микола Михальчук добре розумів, що його чекатиме по той бік барикад. «Я твердо вирішив їхати, був готовий до всього, що може трапитися, — продовжує співрозмовник. — Два місяці готував до цього рідних, проте в останній момент важко було дивитись на них, особливо, коли ми прощались. Розумів наскільки їм важко. Але я давав військову присягу, тому кроку назад не могло бути».
На передовій, каже уже колишній боєць, підтримка рідних і волонтерів була дуже відчутною. «Знаєте, внесок всіх, хто в тилу, не менший, аніж внесок армії, — каже Микола. — Нам було дуже важливо відчувати підтримку людей. Вона додавала віри в те, що ми не даремно сидимо в окопах, не даремно ризикуємо своїм життям. Люди багато чим допомагали, починаючи від харчів і закінчуючи дорогим обладнанням. Майже кожного тижня волонтери привозили їжу, восени — теплі речі, взуття, і ми були надзвичайно раді, адже на той час держава не могла забезпечити нас усім необхідним».
На запитання про те, що змінилося у світогляді бійця до перебування в зоні АТО і після, співрозмовник зауважує — багато чого, та насамперед — ставлення до життя. «Я почав цінувати його набагато більше, ніж раніше, — каже Микола Михальчук. — Почав більше цінувати рідних, батьків. Війна стала тим випадком, який перевернув життя. Коли ти бачиш, що там відбувається, бачиш оті вщент зруйновані будинки, церкви, бачиш дорослих, котрі живуть місяцями в підвалах, переляканих дітей, які не можуть погратись у дворі, тоді починаєш розуміти, для чого ти тут. А ще — розумієш, що за твоєю спиною родина, мирні жителі, і ти будь-якою ціною повинен не допустити цього всього жаху в інші міста й села. Я просто почав цінувати мир, який на нашій землі, вдома, в родинах».
Тетяна СКИБА,
студентка ІІ курсу факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото з архіву Миколи МИХАЛЬЧУКА
Прокоментуйте