У другому томі «Тернопільського енциклопедичного словника» (Тернопіль: Збруч, 2005) подана коротка довідка про уродженця Бучача, священика Антонія Казновського. На той час упорядники видання не володіли достатньою інформацією про цю особистість. Нині маємо змогу більше розповісти про безстрашного й ревного слугу Апостольського Престолу, політичного в’язня всіх окупаційних режимів у Галичині, незламного патріота України, який гідно прийняв мученицьку смерть у комуністичному концтаборі, — отця Антонія Казновського. Це стало можливим завдяки виданій в Івано-Франківську книжці «Лицар Української Католицької церкви», автоором-упорядником якої є Уляна Скальська і якою недавно поповнився фонд обласної універсальної наукової бібліотеки.
Уляна Скальська — наша землячка, уродженка села Романівки Тернопільського району, походить з тієї родини Головацьких, що й один із засновників «Руської Трійці». Її дідусь був одружений зі старшою донькою рідного брата матері Богдана Лепкого. Вона — з плеяди справжньої галицької інтелігенції. Проживає в Івано-Франківську. Засновник Союзу українок Прикарпаття, Асоціації колишніх станіславівських гімназистів, «Жіночої громади», «Клубу української інтелігенції ім. Б. Лепкого». Одна з найдавніших і найактивніших членкинь обласної «Просвіти». Лауреат премій ім. Марійки Підгірянки, Всеукраїнської премії ім. Братів Богдана та Левка Лепких, нагороджена найвищою нагородою Всеукраїнського товариства «Просвіта» — «Будівничий України», медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям», кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня.
Кандидат технічних наук Уляна Скальська — дослідниця-ентузіаст, популяризатор славетного українського роду Лепких, невтомна трудівниця на ниві українського духовного відродження, внучка о. Антонія Казновського — зібрала, упорядкувала і видала спогади, листи, документи, фотографії про свого предка. «Це неймовірно цікаво, — стверджує пані Уляна. — Коли я збирала матеріали для книжки про свого дідуся, поринула в зовсім іншу епоху та ніби наново пережила казкові епізоди свого раннього дитинства. Переді мною, як у документальному кіно, з підсвідомості випливли тогочасні постаті, оселя доньки Миколи Лепкого — середнього брата Богдана Лепкого, дідусева плебанія з найдрібнішими деталями інтер’єру».
Отже, народився о. Антоній Казновський 23 липня (цієї дати у «ТЕС» нема) 1878 року на хуторі Гаї, біля Бучача, в родині багатого купця Онуфрія Казновського та Кароліни з Барицьких. Родина Казновських була багатодітною, але кілька дітей померли малими, тому наймолодшого Антося батьки посвятили Богові, щоб вижив.
Після закінчення академічної гімназії у Львові син, згідно з обітницею батьків, вступив на теологічний факультет Львівського університету. Перед висвяченням одружився з красунею Теодозією Глібовицькою, дочкою отця Омеляна, пароха села Глибочка Борщівського повіту. В 1900 році кир Андрей Шептицький рукопоклав його і призначив сотрудником (молодший священик) в село Озеряни Бучацького деканату, пізніше — у село Дзвиняч Заліщицького, а згодом — у село Сков’ятин Борщівського деканату.
У 1905 році під час богослужіння помер о. Омелян Глібовицький. Із волі митрополита А. Шептицького о. Антоній Казновський став парохом села Глибочка Борщівського повіту з умовою, що він опікуватиметься осиротілими дітьми о. Омеляна. Своє зобов’язання о. Антоній виконав чесно. Всі діти отримали семінарійну або гімназійну освіту, були виховані національно свідомими українцями.
Наділений від Бога даром проповідництва й ораторства, патріот з великим організаторським хистом та безстрашним характером о. А. Казновський організував у селі Глибочку діяльність товариства «Сокіл», сприяв спорудженню читальні «Просвіти», будинку товариства «Рідна школа», заснував дитячий садочок. Ревно опікувався релігійним та культурним життям парафії, осередком якого стали церква Різдва Богородиці, каплиця Св. Івана Богослова, приватна двокласна школа сестер служебниць Пречистої Діви Марії Непорочного Зачаття, яка у 1935 році переросла в п’ятикласну, «Апостольство молитви», Братство тверезості.
Із родинних переказів відомо, що під час визвольних змагань 1918—1919 років о. Антоній був капеланом Української галицької армії, перебував на кількох фронтах до кінця війни.
До отця Казновського часто приїжджали з навколишніх сіл священики, бували в гостях і брати Лепкі. Дочка отця Антонія, Наталя, згадувала про відомих осіб, які гостювали у Глибочку: «Приїжджав також пару разів і сам Богдан Лепкий… З моєю покійною матір’ю пов’язували його близькі родинні стосунки: батько Теодозії Омелян, а Богданова мати Домна були рідними. Їхній же батько — о. Михайло Глібовицький, дідусь Богдана Лепкого, — мій прадід».
«Хочу розповісти, — наголосила у спогадах Наталя Головацька (Казновська), — дещо про вуйка Богдана Лепкого. Його я добре знала ще з гімназійних часів, коли мешкала на станції у вуйка Миколи Лепкого… Але особливо мені запам’ятався його приїзд до Глибочка 1932—1933 рр. з нагоди його 60-річчя. В моїй пам’яті закарбувалися його висока постать, відкрите чоло, доброзичлива усмішка. Батько постарався, щоби приїзд поета в село став незабутньою подією… Назустріч йому далеко за село виїхала так звана «бандерія» — вбрані в козацькі строї юнаки. Під звуки маршу «Соколи, соколи, вставайте в ряди!» проводили вуйка до читальні «Просвіти». Тут хлібом-сіллю, привітаннями, промовами зустрічали його поважні газди. Потім була традиційна гостина в родинному домі…
Любив заходити вуйко Богдан і в сільську читальню, вів бесіди з молоддю і газдами. Радів успіхам мого батька, який жив справами церкви і громади… Часто, будучи присутньою при бесідах батька і дядька, я дивувалася тузі, яку бачила в дядькових очах; лише з роками я зрозуміла, що це — нестихаючий біль за долю України».
Польська окупаційна влада та польська громада села усіма способами намагалися позбутись о. А. Казновського. Польські шовіністи кілька разів підпалювали парафіяльні будинки душпастиря, тричі ув’язнювали отця (восени 1919 року вперше заарештували і запроторили його до одного з концентраційних таборів на території Польщі, другий — під час так званої «пацифікації», третій — перед самим початком німецько-польської війни 1939 року). Але священик не лякався погроз і продовжував працювати для народу.
У роки першої більшовицької окупації краю о. А. Казновський змушений був виконувати деякі релігійні обряди підпільно, ховаючись від представників влади.
28 червня 1941 року родина зазнала страшного удару: був заарештований наймолодший син отця, 17-річний Богдан, який через кілька днів загинув на чортківсько-уманському етапі.
Під час німецької окупації о. Антоній часто відстоював інтереси своїх скривджених парафіян. Виступав проти незаконних репресій, примусового вивезення молоді на роботу в Німеччину, за що був заарештований і засуджений на смерть. Врятуватися допомогли сини. Після цього переховувався в маєтку своїх батьків у Гаях біля Бучача. Отримавши дозвіл від митрополита А. Шептицького, відкрив капличку, відправляв службу Божу, працював як священик.
Після приходу більшовиків він з дружиною виїхав на Станіславщину (нині Івано-Франківщина) в село Дора біля міста Яремчого. Після сумнозвісного Львівського псевдособору 1946 року о. Антоній ступив на шлях підпільного (катакомбного) греко-католицького священика.
25 червня 1958 року о. Антонія Казновського та його учня Михайла Косила (теж греко-католицький священик) заарештували. Вісімдесятирічного священика засудили на рік ув’язнення і п’ять років заслання та позбавлення прав на проживання у західних областях України, а молодого М. Косила — на два роки тюрми та десять років заслання в Кустанайській області Казахстану. У вироку Яремчанського народного суду Станіславської області від 25 червня 1958 року зазначено: «Підсудний Казновський, являючись священиком-уніатом, при допомозі підсудного Косила, який виконував роль дяка, не маючи законного дозволу від органів державної влади, починаючи з грудня 1954 року до цього часу, самоправно проводять богослужіння та відправляють різні релігійні обряди в хаті Казновського, не дивлячись на заборону місцевих органів».
На долю цього священика припали всі страхіття і випробування сталінської каторги. Але й у нелюдських умовах він став духовним світлом для оточення, його любили й поважали. Отець Антоній постійно молився за кращу долю свого народу і вірив, що Українська католицька церква дочекається свого воскресіння.
Він передбачив свою смерть за два дні наперед з точністю до години, і сталося це у п’ятницю, 13 лютого 1959 року, о третій годині п’ять хвилин ранку. Поховали його на міському цвинтарі міста Жданова (Маріуполь). Віруючі облаштували могилу, поставили невеликий пам’ятник із хрестом і написом, повідомили родині. Через довгих 48 років після смерті, навесні 2007-го тлінні останки отця Антонія Казновського завдяки зусиллям його родини були перевезені з Маріуполя і з найвищими духовними почестями захоронені в селі Дора біля Яремчого.
Ісповідник віри, крилошанин, член Богословського наукового товариства о. Антоній Казновський належить до когорти тих священиків, на долю яких випали переслідування, репресії, фізичне знищення. Його життя і діяльність свідчать про незвичайну незламність духу, непохитність у вірі та є гідними для наслідування.
Марія ПАЙОНК,
завідувач відділу краєзнавчої літератури та бібліографії Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки.
Богдан МЕЛЬНИЧУК,
почесний краєзнавець України.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте