Сьогодні, як колись казали, червоний день календаря. Українського. 25-річчя Незалежності нашої держави. Так довго у своїй історії вона ще не була вільною. Чим не привід порадіти? Але вже чую заперечення скептиків: наша воля, як і держава, декларативні. Юридично вони ніби і є, а фактично? Раніше Росія нам диктувала, що і як робити. Тепер Захід контролює і як гроші витрачаємо, і як ідуть реформи, і якою має бути ціна на газ, й отой «мінський формат» нав’язав нам, через який не видно війні кінця-краю.
Хоча я не ставила б знаку рівності між впливом Росії і Заходу на Україну. Бо вся політика нашого північного сусіда спрямована не просто на утримання України в сфері свого впливу, а на її денаціоналізацію, розчинення в «русском мире». Звідси оті путінські нав’язливі ідеї, що ми навіть не держава, а територія, що росіяни та українці — один народ. Захід же не посягає на нашу ідентичність і самобутність, не ставить під сумнів наше право бути самими собою. А що спонукає по-справжньому боротися з корупцією, казнокрадством, розділити владу й бізнес, обмежити апетити олігархів, збалансувати свої надходження і видатки, так це ж і нам потрібно не менше, ніж йому. Хіба ми не задихаємось від цього також?
Реальних здобутків в економічній, а відтак і в соціальній сфері теж небагато. Хтось не бачить їх зовсім, мовляв, суцільне падіння. Хтось називає маленькі проблиски позитиву: переорієнтацію експорту на західні ринки, а отже, вихід на їхні показники якості, рекордні врожаї зернових, модернізацію армії. Назагал же Україна не спромоглася на швидкі економічні реформи — і в цьому її велика біда. У Польщі економічні трансформації отримали назву «шокової терапії». Там справді спочатку був шок, але дуже швидко далася чути терапія: оздоровлення економіки і поліпшення життя людей. А в Україні шок розтягнувся на десятиліття, а терапії і досі не видно. Звідси й усі оті негативні процеси: падіння економіки, безробіття, інфляція, зубожіння людей. І як наслідок — суцільне невдоволення владою, своїм становищем, тарифами, цінами… А тут ще й війна, неминуча, невблаганна, якщо по-справжньому вирішили порвати російські пута, і водночас якась дивна, незрозуміла, бо з агресором і торгуємо, і дипломатичні стосунки підтримуємо, і навіть, як писав у своєму блозі Юрій Сиротюк, утримуємо «шоколадну брестську фортецю в Липецьку».
В Україні же куди не кинь — всюди клин. Навіть тим, хто вважав себе середняками, непросто нині звести кінці з кінцями. Про бідняків і говорити годі. Від вимирання та замерзання у зимову пору їх ще рятують субсидії. Але на ліки і харчі мізерних пенсій та низьких зарплат катастрофічно не вистачає. Нерідко можна почути: «Дайте нам нормальні зарплати і пенсії — й не треба ніяких пільг та субсидій». Але щоб дати, треба мати, а гроші у державі — великий дефіцит. Що війна забирає, а що розкрадають ті, хто має доступ до грошових потоків. Нині хіба що владоможці у своїй елітній «Феофанії» лікуються безкоштовно, а простий смертний у лікарнях уже за все платить — і ті суми часто-густо просто запаморочливі. А тепер уже й стипендії у студентів хочуть забрати. Принаймні такі пропозиції з’явились у проекті бюджету-2017.
Тож не дивно, що все молоде, амбітне, перспективне покидає Україну, їде за кордон вчитися, працювати і мало хто має намір повертатися. Це трагедія України: нас уже 42 мільйони. А 25 років тому було на десять мільйонів більше. За неофіційними даними і стільки вже немає, без тих, хто емігрував, мільйонів 35 залишилося. Виїжджають «мізки»: науковці, айтішники, а також талановиті музиканти, співаки, спортсмени, тренери. У людей одне життя, і вони не хочуть змарнувати його у злиднях. Україна мусить дати перспективу українцям, інакше на її території можуть залишитися лише старі люди, п’яниці та бомжі. А «нація бомжів не перемагає», як справедливо твердить тернопільський поет і бард Олександр Смик.
Проте до вирішення цього надзавдання наші владоможці ще й не підступались. Як і до створення ідеологічної платформи української незалежності, розв’язання мовної проблеми, що теж є факторами національної безпеки України. Адже доля нашої незалежності вирішується не тільки в окопах на сході України, хоча там — найперше, а й у мирному тилу, а він не особливо налаштований працювати, творити, підставляти плече тим, кому важко. Волонтерство пішло на спад, у ньому залишаються найстійкіші, найсвідоміші, найзатятіші. Ті, що, як і тернопільська волонтерка Ліля Мусіхіна, живуть за принципом: «Якщо завтра у моєї дитини не буде України, винна буду я, персонально. Бо я десь недопрацювала, чогось не зробила, десь змовчала на зло». Але чи багато вже таких? Так, люди суттєво збідніли, вже не можуть так щедро жертвувати, як у перші місяці війни. Але коли бачу, скільки молоді з дня на день сидить вечорами у барах та ресторанах Тернополя, попиваючи пиво і щось міцніше, ловлю себе на думці, чому б хоч зрідка тій копійці, яку здебільшого матері заробили важкою працею на чужині, не знайти більш гуманного (для свого здоров’я та своєї совісті) застосування?
І все ж найбільше запитань до постмайданної влади, що запевняла: «Якщо куля в лоб, то куля в лоб». А що бачимо насправді? Ті ж самі рейдерські атаки, хитромудрі схеми розкрадання бюджетних коштів, «віджимання» підприємств, тиск на малий і середній бізнес. «Навіть за Януковича не було так важко», — сказав нещодавно відомий тернопільський аграрій. Гучні затримання хабарників закінчуються або їх втечею за кордон, або виправданням. Зате СІЗО переповнені добробатівцями: їх там уже (за повідомленням «24 каналу») майже дві тисячі. Усі межі, навіть державні кордони, перейшло злодійське нахабство. Шокувала історія із прикордонною вирубкою українських лісів. Цим займалися словацькі лісоруби: зі своєю технікою приїхали, вирізали і вивезли цінну деревину. І для них хтось відкрив кордон — і сюди, і назад. Східний хочемо закрити, щоб не постачала Росія свою зброю та військових, а західний відкриваємо для злодійських оборудок…
Цей перелік негативу можна продовжувати безкінечно. Його так багато, і він з усіх боків тисне на душу, що інколи справді опускаються руки. Але це не вихід, навіть у тій ситуації, що склалася нині. Бо від нас, за великим рахунком, тільки й того чекають, щоб ми зневірились до краю, збайдужіли, махнули на все рукою, щоб потім сказати: ми ж попереджали, що це і не держава, і не нація, а якесь непорозуміння. Нині багато хто не хоче розмов про політику, ховається за виправданням: а чим я, маленька людина, можу зарадити. Але інколи й маленька людина може зробити більше, ніж той, у кого сила і влада. Своїм милосердям, порядністю, неприйняттям зла, неучастю у брудних аферах, небайдужістю до тих, хто поруч. А ще — нагадуванням владі, що над нею теж є суд Божий, що за все доведеться відповідати. Та й в історію можна увійти по-різному: справжніми державниками чи невдахами. Це вже хто що обирає. Адже нині — час чину, а не слів.
Тож чи святкувати нам День Незалежності? Нині це питання популярне в соцмережах. Багато відповідей на кшталт: не святкую, бо нічого святкувати. У мене своя думка. Це наше свято — вистраджане, виболене, вимолене. Хтось хоче військового параду, хтось — концертів, гучних забав. Комусь ближча маївка, виїзд із друзями на природу. Усього цього в святковий день буде доволі. Але в будь-якому разі почнімо цей день з тихої молитви — за Україну. Подякуймо Господу, що маємо її уже 25 літ. Що за цей час виросло нове покоління, здатне її захищати навіть зі зброєю в руках. Покоління, що вже не має жодного сумніву, в якій державі воно живе, та яка в нього національність. Ми українці споконвіків і назавжди. І нас десятки мільйонів — в Україні та розсіяних по світах. Та де б ми не жили, незалежність України — наше найбільше свято. Вибороти її було непросто, а втримати, вочевидь, ще важче. Але ми мусимо це зробити, якщо хочемо, щоб у наших дітей і онуків Україна таки була.
І на підтвердження своїх думок пропоную роздуми знаного у світі українця, президента Світового конгресу українців у 1998—2008 роках Аскольда Лозинського: «Здається, 25-ліття державності — це не довгий проміжок в історії других держав, але для нас, українців, це щось небувале. Які ми щасливі, що доля Божого Провидіння нагородила якраз нас цим радісним життям. Кожного року 24 серпня — це день глибоких почуттів… Завтра, мабуть, треба буде усвідомити собі, що змагання за нашу державну незалежність було і залишається боротьбою нашого життя, бо реалії, в тому числі геостратегічне становище, дуже важкі. Та ж і ми, хоч і народ добрий, розумний, працьовитий, з освітою, все ж таки надто ввічливий, а може, і наївний, а довкола нас хижаки, і фактично всі інші не розуміють і не відчувають наших переживань. Тому чверть століття незалежності мого народу — це велике Свято. Святкуймо величаво, але вже 25 серпня берімося до дальшої праці. Нехай нам допомагає у цьому Бог, який керує всім, а доля залежить від Божого Провидіння і нас самих. Не забуваймо, що Бог допомагає тільки тим, хто прагне висот. Як для мене, нічого кращого немає, як державність власного народу. «Яка краса: відродження країни!» — писав Олександр Олесь. Тим більше, коли тому відродженню доля має надати спершу 25 літ, а потім багато, багато більше. Для цього треба працювати. Многая літа, Україно!»
Піднімімось і ми в цей день над нашим буденням — клопотами, суєтою, політичними чварами — й подумаймо про історичність моменту: ми чверть століття уже державний народ, і, можливо, наше нинішнє терня — це неминуча дорога до зірок. Тож менше злості й нарікань, а більше праці та любові. І гідних важливості моменту поводирів.
Галина САДОВСЬКА
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте