Вільне життя

ЗА АНГЛІЙСЬКОЮ — ЯПОНСЬКА. Українська — у черзі?

Не знаю уже, як і реагувати на цю новину: Президент Петро Порошенко оголосив 2017-й Роком Японії в Україні. Як зазначається у відповідному указі, зроблено це «з метою активізації двостороннього співробітництва, зміцнення зв’язків між Україною та Японією, а також на виконання домовленостей, досягнутих за результатами офіційного візиту Президента України до Японії». Така преамбула не пояснює, чому саме Японії. Активізація двостороннього співробітництва та зміцнення зв’язків Україні потрібні й з багатьма іншими країнами, і що це за домовленості, нам не пояснюють. Чи справді схід — справа надто делікатна, і в такий спосіб наш Президент вирішив подякувати далекій країні за якусь дуже вагому послугу, будемо сподіватись, Україні. Хоча, на мій погляд, інші країни, які теж суттєво допомагають нам, можуть і образитися: а чому не їх удостоїли такої честі? Та ж Канада чи США, приміром.

Тепер нас чекають, відповідно до указу Президента (до речі, він значиться під номером один у 2017-му), офіційна церемонія відкриття Року Японії в Україні, проведення в містах України днів японської культури, мистецтва та кіно, спільних виставок фотохудожників, за-прошення відомих японських підприємців та вчених для проведення майстер-класів, проведення тематичних конференцій, презентацій щодо розвитку інвестиційного співробітництва між Україною та Японією, проведення у загальноосвітніх школах та вищих навчальних закладах тематичних заходів, зокрема конференцій, семінарів, круглих столів, сприяння розвитку взаємного обміну учнями, студентами між навчальними закладами України та Японії, започаткування діяльності літніх таборів для вивчення японської мови та культури, переклад українською мовою і видання книжок з історії та культури Японії, проведення спортивних змагань, зокрема зі східних бойових мистецтв, навіть організація висадження сакур у містах України… Відчуваєте, який розмах? Скільки це коштуватиме країні, яка воює, в указі не зазначається.

Якщо абстрагуватись від українських реалій, то немає нічого поганого в тому, що Петро Порошенко хоче познайомити українців з однією з найпередовіших країн світу, що має давню історію та культуру, і з тим, чому японці, не маючи власних природних ресурсів, стали такими успішними. Але ми живемо в реальному світі й мене муляє питання: а чи все вже зробив Президент України, щоб українці пізнали українську історію та культуру, зрозуміли потребу вивчення і повсюдного використання української мови, врешті-решт збагнули власну ідентичність? Бо якщо не буде зміцнено і зцементовано цієї основи, якщо не постанемо, як єдина нація, котра знає, чого прагне, не допоможе нам жоден досвід — японський, китайський, американський чи ще якийсь.

Ось 2016-й, за рішенням Президента, був у нас Роком англійської мови. Теж створювались табори й курси з її вивчення, але який шквал критики викликало це в суспільстві. І не тому, що зайвим було вивчення англійської. Навпаки, його треба продовжувати й надалі, якщо хочемо інтегруватись у європейську спільноту, бо це нині мова міжнародного спілкування. Але для цього можна знаходити багато інших способів, без оголошення року. Потрібна звичайна мотивація: тебе не візьмуть на відповідні посади без вільного володіння англійською, ти не потрапиш на роботу у міжнародні організації без її знання і т. д. Зрештою, молодь нині розуміє це і значна її частина, що прагне зробити серйозну кар’єру, вже досить пристойно володіє англійською.

А ось те, що в Україні не було ще жодного Року української мови — прикрий факт. Як не було і Року української історії чи Року українського війська. У нас навіть немає закону про державну мову та державної програми її розвитку і захисту. А Президент узагалі вважає, що питання мови у нас вирішено. Тоді чому нею не розмовляють чимало українців і навіть тепер, після анексії Криму та нападу на Донбас войовничого північного сусіда, послуговуються мовою агресора? Усі країни турбуються про розвиток своїх державних мов, тільки Україна цим чомусь легковажить.

Для чого, власне, той чи інший рік оголошується іменним? Напевно, щоб привернути увагу суспільства до проблем державної ваги, пізнати їх, осмислити, окреслити шляхи розв’язання. І хіба нині найважливіше для українців вивчення японської мови, історії та культури? Думаю, що ні. Боїться ще з якихось причин наше керівництво оголошувати в Україні Рік української мови чи історії? Тоді чому б не оголосити 2017-й Роком українського війська чи української слави. В умовах війни — саме час. І оточити наших захисників такою всенародною увагою і турботою, щоб у них аж дух перехопило. Щоб у школах і вишах вивчали історію наших перемог, а не тільки поразок. Щоб укріпити в громадянській свідомості розуміння: служити у війську юнакам — це престижно. Щоб зрештою припинилась нажива та контрабанда на війні. Щоб кожен громадянин України зрозумів, чому його державі так важливо бути незалежною і не можна міняти волю на жодні матеріальні блага. Багато чого доброго і значного можна було б зробити для України в такий рік, якщо б в одному руслі працювали влада і громадські організації, суспільство та окремі колективи, освіта і «Просвіта»… Але, але… Вони тепер, очевидно, мають думати, як виконати передбачені указом Президента заходи щодо проведення Року Японії в Україні.

Тим цінніші в цій ситуації ініціативи на місцях. Скажімо, на Тернопіллі 2017-й буде Роком УПА і ми зможемо вшанувати унікальну армію без держави, яка так багато зробила, щоб Українська держава таки була. Приємно здивував і вчинок голови Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павла Жебрівського: за його розпорядженням з десятого січня співробітники адміністрації почали на роботі спілкуватися винятково державною мовою. Ось як обгрунтовує очільник області потребу цього: «Не дурімо себе і одне одного. Якщо б сьогодні Росія не вела супроти України своєї брудної і похабної гібридної війни, можна було б говорити про мову як про культурний феномен. Але російська мова, стараннями ошалілих імперців, перетворилася на ефективний інструмент гібридної війни… Пригадайте, під яким приводом в Україну поперли різного роду «зелені чоловічки», незрозумілі «казачки» та інші «православні воїни»? Під приводом захисту «соотєчественніків, рускоязичних, рускокультурних»! Сьогодні українська мова із феномену культури перетворилася на фактор національної безпеки народу, громадян України. Питання вибору мови спілкування майже прямо корелює із питанням громадянської відповідальності за майбутнє своєї країни… Я розумію, що сьогодні значна частина солдат, які воюють проти «руского міра», розмовляють російською мовою. Але це не дає відповіді на питання: як нам вберегтися як політичній нації надалі? Війна вщухне. А нам з Росією і далі бути сусідами. То щоб не наражати себе на небезпеку знову колись бути «визволеними», час чітко ідентифікувати себе та сформувати основні атрибути своєї держави».

Про перехід на державну мову з 10 січня чиновники Донецької адміністрації знали заздалегідь. Для них двічі організовувались курси ділової української мови. А тепер, коли цей етап пройдено, Павло Жебрівський організовує для своїх підлеглих курси з вивчення англійської. Цілком логічна послідовність: спочатку опанувати свою мову, а вже потім братись за чужу. Очільник Донеччини стверджує: «Сьогодні легковажна чи вмотивована відмова громадян України від своєї мови — це абсолютне слідування логіці й планам Путіна. І підігрування йому. Якщо справді «какая разніца», то навіщо наші солдати воюють і проливають кров? Може, складімо зброю і повернімось у путінський «рускій мір»? Я розумію, що мої аргументи не до всіх. Але до тих, хто «має вуха і очі», вони повинні дійти».

Дуже важливо, щоб вони дійшли до Печерських пагорбів. Тоді нарешті в Україні буде і Рік української мови, й ініціатива голови Донецької адміністрації пошириться на всю Україну, усі її регіони.

Галина САДОВСЬКА.

P. S. Коли ця стаття вже була готова до друку, натрапляю на сайті Президента на його указ, ухвалений рівно рік тому — «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917—1921 років». У ньому першим пунктом значиться: «Проголосити 2017 рік Роком Української революції 1917—1921 років». А в січні цього року вже окремим указом П. Порошенко проголошує його Роком Японії в Україні. Тож яким же він у нас буде? Одразу і одним, і другим? Скажу тільки: якщо будуть реально виконуватись заходи, передбачені указом Президента від 22 січня 2016-го, це буде потужний стимул для відновлення національної пам’яті, популяризації української історії та подальшої консолідації на цій основі суспільства.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини