Вільне життя

Та мазь, що загоює рани

Краще бути багатим і здоровим, аніж бідним та хворим. Цей жарт із «бородою», але актуальність його, напевно, не втратиться ніколи. А нині, коли лікування — занадто дороге задоволення, і поготів. Тож, нерідко, коли щось болить, але не дуже, чимало хто з нас і не планує йти до лікаря. Небезпечна, кажуть лікарі, практика. Та, за словами класика, буття визначає свідомість: поліпшиться наше життя — станемо відповідальнішими й щодо самих себе.

Але трапляються випадки, коли без термінової допомоги не обійтись. Наприклад, при опіках значної частини тіла. «Коли мій син потрапив у таку ситуацію, ми, звичайно, зробили все можливе, щоб його вилікувати, — розповідав мені знайомий Микола. — Лікарі призначали необхідні препарати, ми їх купували. З видатками, а пішла не одна тисяча гривень, не рахувалися не тому, що маємо багато, а тому, що друзі, рідні, співробітники допомагали. Важко навіть згадувати, що довелося пережити, дивлячись, як страждає дитина… Після лікарні доліковувалися вдома. Ніби потроху все налагоджувалося, але одна рана вперто не заживала, які б препарати не використовували. Тоді й згадав про чоловіка, який лікує опіки — про нього розповідали ще в лікарні хворі й навіть лікарі. Але на той час у стресі й нервовій напрузі не дослухався. Звати його Іван Михайлович. Поїхав до нього. Розповів про свої негаразди, і чоловік дав мені мазь. Яким було моє здивування, коли буквально через день після того, як намастили рану, вона затягнулася! Тепер я дуже шкодую, що раніше до нього не звернувся».

Мені стало цікаво, що це за чоловік і диво-мазь, яка лікує мало не з першого намащування. Якщо це справді так, як розповів Микола, а не вірити йому в мене не було жодної підстави, бо знаю його і його сина давно, то було б не зайве й усім нашим читачам дізнатися про те, що є ліки від опіків не лише в аптеці, а й у «народі». Вирішила поїхати й познайомитися з Іваном Михайловичем Кіцким, який живе в селі Малому Говилові, що на Теребовлянщині.

t11Із перших слів розмови з цим чоловіком проникаєшся до нього і його лікування довірою, бо відчуваєш, що не хитрить і не придумує легенд.

— Питаєте, чи лікую? — відповів Іван Михайлович. — Та я знаю… Мазь вочевидь лікує. Скільки приїжджали, брали ліки, то, гірше не було. Он в Америку брали… Самі з України, а там живуть. Ну, страхіття, що зі шкірою було в дитини — всипана гнояками. Кажуть, що не робили, нічого не допомагало. Думаю, ну, вже як в Америці не можуть вилікувати… Кажу їм, беріть пробуйте, що можу сказати… Не так давно телефонували, подякували. Кажу, добре, що допомогло. У Чернівці, у Франківськ передавав мазь, у Харків — товариш знайомого там обгорів. Усе минуло йому. А скільки разів у Тернополі в опіковому був!.. Якось такі круті хлопці з Тернополя приїжджали за мною. Кажу їм: «Ні, хлопці, з вами не поїду, бо ще десь завезете мене…» Запевняють: «Не бійтеся, все буде добре». Розповіли, що їхній тато на себе гарячий холодець вилив. Як господарював — невідомо, бо вся спина була спечена. Уже понад десять тисяч гривень викинули на лікування за два місяці, й кінця не видно. Поїхав з ними. У ванній відмочували бинти, що вже до тіла чоловіка поприлипали, а під ними… Наступного дня додому приїхав. А моя тоді мені такої тьорки давала — де був… Але то не важливо, важливо те, що вже за кілька тижнів старий одужав.

— Іване Михайловичу, а якщо рани від того, що цукровий діабет у людини?

— Ця хвороба йде зсередини — потрібно лікувати весь організм, дієти дотримуватися. За допомогою цієї мазі рани загояться, але можуть в іншому місці відкритися.

— Що ще лікує ця мазь?

— Не можу сказати достеменно — потрібно пробувати. Якось приїхала жінка й каже: «Дайте мені від геморою». Пояснюю їй, що це не від такої хвороби, а від опіків. А вона: «Я пробувала вже — брала в подружки, бачу, що допомагає». Пізніше телефонувала й казала, що таки допомогло.

Мені було цікаво, де чоловік навчився виготовляти такі ліки, бо ж не називає себе цілителем від народження. Сміється на моє запитання:

— Який я цілитель? Навчив мене мій тато. Він на цукровому заводі працював кочегаром, на нічну зміну ходив. Якось вночі стукіт у двері — батько прийшов весь обгорілий: на нього шлак висипався. Живого тіла на ньому не було — весь у пухирях… Тоді до мене: «Роби так, як я тобі розкажу». Я його слухав — протинав пухирі й робив тую мазь. За місяць він став на ноги. Люди чули, що батько може зробити такі ліки, то приїжджали до нього звідусюди. А я де хотів учитися цьому? Після армії мені в голові були дівчата… Це вже пізніше по батькових записах навчився. Він після війни служив санінструктором в Іркутську у військовому госпіталі, де працювали полонені німецькі лікарі. Вони їздили і в Монголію, і в Китай, у старих бурятів навчалися. Звідти й привіз рецепт. Пам’ятаю, родичці мали руку відтинати — хата горіла й вона руку спалила. В Теребовлі тримали-тримали — треба ампутувати. Батько цією маззю руку врятував.

Зимовим надвечір’ям розповів Іван Михайлович про те, що нині працює завклубом, а із голосистими хлопцями співає в церковному хорі, має добру дружину й синів, онучку, яку дуже любить. Одне слово, простий у спілкуванні, жартівливий — такий, як тисячі сільських газдів, що дбають про своє господарство, люблять свою родину й село.

Валентина БАЦА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини