Вільне життя

ЖОВТО-БЛАКИТНЕ СЯЙВО «РОМАШКИ»

ПРИВІТНА УСМІШКА ТА ВПЕВНЕНИЙ ПОГЛЯД — НАЙПЕРШЕ, ЩО ВПАДАЄ У ВІЧІ, КОЛИ ЗУСТРІЧАЄШСЯ ІЗ ЦІЄЮ ДИВОВИЖНОЮ ЖІНКОЮ. ПРОСТО ВРАЖАЄ, ЯК ЛЮДИНА, ЯКА ПЕРЕЖИЛА СТІЛЬКИ ВИПРОБУВАНЬ, МОЖЕ ЗАЛИШАТИСЯ ТАКОЮ ПОЗИТИВНОЮ ТА ЕНЕРГІЙНОЮ. ЗДАЄТЬСЯ, ПРО ТАКИХ, ЯК ВОНА, ЛЕСЯ УКРАЇНКА ПИСАЛА: «Я НА ГОРУ КРУТУ КРЕМ’ЯНУЮ БУДУ КАМІНЬ ВАЖКИЙ ПІДІЙМАТЬ», БО ДЛЯ НЕЇ ЖИТТЯ — ЦЕ БОРОТЬБА. БОРОТИСЯ І ПЕРЕМАГАТИ — ІНАКШЕ БУТИ НЕ МОЖЕ.

…Літо 2014-го в Лисичанську було гарячим не тільки через немилосердне сонце, а й через присутність чужинців, які зазіхнули на територію суверенної України, роз’їжджаючи на бронетранспортерах містом, наче господарі. Починалися бої. Треба було мешканцям шукати якісь сховища від вибухів. Через хворобу ніг Вікторія Міщенко не могла спускатись у підвал під час обстрілів міста, тому з восьмого поверху спостерігала за воєнними діями, час від часу ховаючись у коридорі та сподіваючись на Божу милість. Бачила, як бойовики ставили міномети на дахах будинків і з них стріляли по українських бійцях. Чорний туман війни вкривав Лисичанськ, наповнюючи місто численними обстрілами, вибухами, що доносилися звідусіль. Важко було розібрати, де наші, а де вороги.

Безлюдне та зранене місто чекало на своїх визволителів. І вони прийшли. Увійшли з піднятим жовто-блакитним прапором, що тріпотів від вітру на машині командира. Це був капітан «Жак» зі своїми побратимами-добровольцями з батальйону «Донбас». Воїни, що першими вступили в місто, викликали безмежну вдячність у пані Вікторії. «Як же подякувати визволителям? — думала жінка. — Щось би особливе знайти?» Швидко гортаючи всілякі папери, вона натрапила лише на невеликі листівки з білосніжними ромашками, які й подарувала військовим.

— Дякую вам, пані… Ромашко. Можна вас так називати? — запитав командир, міцно обійнявши жінку.

Вона зашарілася й не одразу зрозуміла, про що йшлося, але вирішила: відтепер для всіх бійців вона стане жінкою, яка матиме позивний — «Ромашка». Тут же обмінялися телефонами на всяк випадок.

Непосидюча «Ромашка» одразу взялася до роботи, добре, що машина на ходу. У місті не було води, довелося їхати на джерела, щоб хоч водою забезпечити бійців у ці спекотні дні.

— Приємно знати, кого ми захищаємо! — почула пані Вікторія слова вдячності від воїнів. Саме в ці миті в «Ромашці» народжується волонтер, невтомний та неймовірно сильний. Але вона ще цього не усвідомлює до кінця, бо не знає, як багато треба встигати зробити за день, скільки дзвінків прийняти, всі прохання записати, усе впорядкувати…

Одного ранку жінка прокинулася, як завжди, з думкою про бійців, одразу почала збиратися в дорогу, хоча дуже боліли ноги (вони давно вже не дають їй спокою). Долаючи сходинку за сходинкою на милицях, іде збирати допомогу, з милицями сідає в машину і везе її на передову. Начитавшись поезії Лесі Українки, вона сама собі не раз повторює: «Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?»

Відчуває іноді нестерпний біль, який міг би зупинити будь-кого, але не її, адже набагато проникливіше вона відчуває біль за долю нашої Батьківщини, за хлопців, які нині захищають Україну, а їм ще гірше, ніж їй. Пройшовши вогонь і воду, «Ромашка» йде до тих, кому потрібна допомога, йде, щоб добрим словом і материнськими теплом зігрівати душі чиїхось синів, чоловіків. А коли треба зустріти їхніх мам чи дружин, вона приймає їх у власній квартирі, тут гостям завжди раді, а особливо, коли це мами, сини яких віч-на-віч із ворогом.

…Дорога на позиції теж небезпечна: навесні й восени розбита, її бійці назвали «дорогою життя», бо не одна машина побувала в кюветах, не раз довелося витягувати їх важкою технікою. Але це не перешкода. Коли ти везеш теплі речі, одяг, продукти, листи, малюнки від школярів, які так люблять бійці, то це звичайні проблеми і їх треба розв’язувати. Хіба Вікторію Міщенко колись зупиняла небезпека? Під загрозою обстрілів вона з чоловіком їхала на блокпости, де на них завжди чекали бійці. Та й без коротенької душевної розмови ніколи не обходиться: в перервах між обстрілами хлопці розповідають пані Вікторії різні новини, жартують, діляться наболілим, мов з матір’ю, тепла якої їм так не вистачає, навіть будують плани на майбутнє, звісно ж, після війни… А ще завжди залишають світлини на пам’ять: колись знадобляться.

Але поки що війна, тож розслаблятися ніколи: у волонтерів відібрали склад, куди вони зносили куплену допомогу, куди небайдужі приносили різні речі. А як без складу? Потрібно, щоб був «центр» всієї допомоги, а просто неба влаштовувати його неможливо… Треба було терміново вирішувати. Тепер складом слугував гараж пані Вікторії, наповнений одягом і продуктами.

За роки війни жінка об’єднала навколо себе дуже багато людей (усі номери не вміщаються в телефоні). «Ромашка» співпрацює з багатьма волонтерами, родинами бійців, Тернопільською громадською організацією «Схід і Захід єдині», співзасновником якої є Василь Конько, теж невтомна людина. Неодноразово він бував у зоні АТО, в Лисичанську, дуже поважає «Ромашку».

Сяйво душі Вікторії Міщенко не виблискує на сонці, як маленький струмочок, і не палахкотить, як величезне сонце, але якщо добре придивитись не очима, а серцем, то можна його побачити — жовто-блакитне сяйво доброї і водночас волелюбної «Ромашки», яка палко вірить: ми неодмінно переможемо!

Тетяна УДОДОВА,
учениця 7-Д класу Лисичанської спеціалізованої школи І—ІІІ ступенів №8.
Луганська область.

P.S. Цей нарис про лисичанську волонтерку Таня Удодова підготувала на міський конкурс «Проба пера», а її вчителька української мови та літератури і куратор творчої молоді, а наш дописувач і друг Віра Усцова надіслала його «Вільному життю плюс». Напевно, щоб ми побачили: там, на східних наших рубежах, Україна не втрачена, вона воскресає до нового українського життя. В отих дітях, що пишуть такі твори, і в тих патріотах, якими вони захоплюються.

Фото з архіву Вікторії Міщенко

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини