Вільне життя

ШАНС НА ЖИТТЯ

СОЛОМІЯ І ВАДИМ ПОЗНАЙОМИЛИСЯ ЩЕ НА СТУДЕНТСЬКІЙ ЛАВІ. САМЕ ТОДІ Й ПОЧАЛИ ЗУСТРІЧАТИСЯ, А ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ УНІВЕРСИТЕТУ ПОБРАЛИСЯ. ЗДАВАЛОСЯ, ВОНИ НАЙЩАСЛИВІША СІМЕЙНА ПАРА У СВІТІ: ВАДИМ ЗНАЙШОВ ПРИСТОЙНУ РОБОТУ, СОЛОМІЯ ПОРЯДКУВАЛА ВДОМА (ЗАРПЛАТИ ЧОЛОВІКА ЦІЛКОМ ВИСТАЧАЛО, ЩОБ ЗАБЕЗПЕЧИТИ ОБОХ), БАТЬКИ ПОДАРУВАЛИ МОЛОДОМУ ПОДРУЖЖЮ КВАРТИРУ, ТОЖ І З ЖИТЛОМ ПРОБЛЕМ НЕ ВИНИКЛО. ДІТЕЙ СПЕРШУ НЕ ХОТІЛИ, МОВЛЯВ, ПОТРІБНО ЩЕ ПОЖИТИ ДЛЯ СЕБЕ. АЛЕ ЧЕРЕЗ ДЕЯКИЙ ЧАС У ПАРИ НАРОДИВСЯ СИНОЧОК, ЯКОГО НАЗВАЛИ ЯРОСЛАВОМ, НА ЧЕСТЬ ДІДУСЯ.

Славко ріс здоровим і розумним хлопчиком, а батьки не могли натішитися синочком. У домі панувала ідилія. Ще перед одруженням Соломія і Вадим пообіцяли одне одному, що за жодних обставин не сваритимуться, тож усі проблеми завжди розв’язували розмовами й ніколи не порушували обіцянки. Маленького Славка також привчали до правди й відвертості. Тож хлопчик із малечку навчився довіряти батькам і все їм розповідав. А Соломія та Вадим завжди знаходили потрібні слова для дитини.

Коли подружжя почуло діагноз сина — лейкемія, повірити в це не могли. В один момент все розпалося і втратило сенс. У голові крутилося безліч запитань. Чому вони? Чому їхня ідеальна сім’я? Чому їхній ідеальний син?

Але впадати у відчай вони не мали права. Вирішили, боротимуться за життя синочка, у якого вклали усю свою любов. Все, що мали, готові були віддати заради порятунку рідної кровиночки. Вони шукали найкращих лікарів, возили Славка в найпрестижніші лікарні. Але стан хлопчика не покращувався. І одного дня лікар виніс вирок: готуйтеся попрощатися із сином.

Соломія вже не впадала в істерику, не кричала. У неї не було більше сил. Тільки сльози лилися з очей рікою, а серце, здавалося, хтось виривав з грудей. Вона повільно спустилася на підлогу, згорнулась калачиком і сиділа, не дозволяючи нікому навіть торкнутися її. Вадим, який і сам був повністю роздавлений, стояв біля дружини і не знав, де знайти потрібні слова, щоб заспокоїти Соломію. Їх тоді просто не існувало.

Раптово Соломія підвелася на ноги і ледь чутно з невпевненістю промовила: «Один шанс. Ще є один шанс». Вона нагадала чоловікові про монаха, який жив на Закарпатті. Про нього ще 12 років тому, на п’ятому курсі університету, розповідала викладачка на одній із пар релігієзнавства. Казала, що він зцілює навіть безнадійно хворих людей. Соломія з Вадимом не знали, де його шукати. Але в університеті, де навчалися, їм дали координати викладачки. Та розповіла, що не знає точної адреси монаха, але село, де він колись проживав, назвала. Тож Соломія з Вадимом, не роздумуючи, подалися до монаха.

Чоловіка, якого звали Василь Чорний, у селі всі знали. Тож знайти його виявилося не так важко. Монах вислухав убитих горем батьків і погодився допомогти. Разом поїхали до Славка в лікарню. Там біля онука сиділи бабусі та дідусі. Рідна сестра Соломії з чоловіком також були в палаті. Не стримуючи сліз, рідні обіймали Славка. Кожен прощався із хлопчиком, а той, повністю обезсилений, лежав на лікарняному ліжку, немов нічого не відбувалося. Тільки сльозинка котилася по зблідлому дитячому обличчі. Такий маленький, а вже знає, що таке смерть.

Соломія, Вадим і монах Василь зайшли в палату. Останній спокійно привітався з присутніми, глянув на хлопчика й раптом промовив: «Клякайте й моліться зі мною». В один момент всі разом без заперечень впали на коліна, крізь сльози повторювали за монахом слова молитви. Це була спільна молитва людей, у яких ледь-ледь жевріла надія. Кожне благальне слово вони пропускали через зболене серце, так, ніби стояли на колінах перед самим Господом, і вимолювали залишити їхнього синочка їм. Це була найщиріша молитва, яку вони коли-небудь промовляли, в унісон доносячи благання до небес. Враз монах звівся на ноги й сказав: «Я зробив усе, що міг. Надіємося, Господь почув нас». І покинув лікарняну палату.

У це не могли повірити лікарі, до кінця не вірили своєму щастю і рідні, але Славко почав видужувати. Через кілька місяців лікування хвороба відступила. Соломія і Вадим щодня в молитвах дякували Богові, бо знали, хто врятував їхнього сина. Із Василем Чорним після того вони більше не бачились. Вони знову повернулися до свого ідеального життя. А той жахливий період вирішили забути й більше ніколи не згадувати. Ніби нічого й не було. Тож Ярослав далі зростав у мирній дружній сім’ї.

Це був день, коли Славку виповнилося вісімнадцять років. Він уже навчався на першому курсі університету. Друзі вмовляли його відсвяткувати повноліття разом гучною вечіркою. Але хлопець відмовився, пояснюючи, що в нього інші плани. Цього дня він подався до Василя Чорного. Вирішив, що зобов’язаний його знайти і подякувати за порятунок.

Старенький чоловік так і жив самітно в невеличкій хатинці. Побачив через вікно біля своїх воріт парубка, який невпевнено заходив на подвір’я, тож вийшов йому назустріч. Славко привітався із чоловіком, потиснув руку, і зрадлива сльоза знову, як і вісім років тому, скотилася по його щоці. Василь зрозумів, хто перед ним, і обійняв хлопця. А Ярослав лиш промовив: «Спасибі за шанс на життя».

Марта ГОЛОВАЦЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Новини

Підписка на новини