Вільне життя

ТАКИХ ХОЧ БИ ЧОТИРИ ГЕНЕРАЛИ…

ТРИ РОКИ ТОМУ, 29 ТРАВНЯ 2014-ГО, НАД ГОРОЮ КАРАЧУН, ЩО БІЛЯ СЛОВ’ЯНСЬКА, ТЕРОРИСТИ ЗБИЛИ УКРАЇНСЬКИЙ ВЕРТОЛІТ «МІ-8» З ГЕНЕРАЛОМ СЕРГІЄМ КУЛЬЧИЦЬКИМ ТА ОДИНАДЦЯТЬМА БІЙЦЯМИ НА БОРТУ. ЗА ЧАС НОВІТНЬОЇ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ, ЗА ОФІЦІЙНИМИ ДАНИМИ, ЗАГИНУЛО ПОНАД 2600 ЗАХИСНИКІВ УКРАЇНИ. І СЕРЕД НИХ — ЛИШЕ ОДИН-ЄДИНИЙ ГЕНЕРАЛ. НА ОСТАННЬОМУ ПРИЖИТТЄВОМУ ЗНІМКУ СЕРГІЙ ПЕТРОВИЧ У КАБІНІ ВЕРТОЛЬОТА, УСМІХНЕНИЙ, У БРОНЕЖИЛЕТІ, З ГВИНТІВКОЮ У РУКАХ. ЩО Ж ТО БУВ ЗА ТАКИЙ ВІДВАЖНИЙ КОМАНДИР, ЩО РОЗДІЛИВ ЗІ СВОЇМИ ВОЇНАМИ І БОЙОВІ БУДНІ, І ЇХНЮ СОЛДАТСЬКУ СМЕРТЬ. СЛОВО ТИМ, ХТО ДОБРЕ ЗНАВ НЕБЕСНОГО ГЕНЕРАЛА.

«Ми не говорили про війну»

Надія Кульчицька, вдова генерала: «Наші батьки були з одного села — Великих Чорнокінців Чортківського району і вчились в одній школі. Дідусь Сергія був учителем математики, а бабця — вчителькою німецької мови. Їх дуже поважали і шанували в селі. Наші бабусі жили поруч. Після першого курсу, а нам тоді було по 19, приїхали до них на канікули. Він з військового, а я — з Чортківського педучилища. Почали зустрічатися, а через три дні Сергій запитує, чи я вийду за нього заміж. Відповіла, що так. А він тоді чітко сказав: «Добре. Три роки ти будеш на мене чекати. Я закінчу училище, відбудеться випускний і тоді ми одружимось».

А далі були три роки в листах. Я їх досі зберігаю в коробках з-під цукерок… Ми домовились, що він відповідатиме на кожен мій лист. Я ж писала двічі на тиждень. І на кожен лист отримувала відповідь, бо ми ж домовились. Він добре знав російську, а я не дуже. Тож не хотіла, щоб він думав, ніби я неграмотна, тому писала йому українською. За листами він вивчив і мене, і українську мову…

Після одруження поїхала з Сергієм у Мурманську область… Страшно не було, мені з ним було комфортно і я завжди знала, що з ним мені буде добре. Він дуже чекав на дитину. І коли питали, хто народиться, впевнено відповідав: «Син, звичайно». Сергій багато допомагав, прав пелюшки, прибирав. Коли ми приїхали з пологового, в хаті була ідеальна чистота. Завжди намагався знайти час для сина…

Два останні роки служив у Києві. Коли все почалося, ми не говорили про війну. Знаю, що Сергій був на сході з квітня. Нічого не говорив про військові дії, тільки казав, що він там як група підтримки. Запевняв: «У нас все добре. Все буде добре». Коли казала, що дивлюся телевізор, там такі болючі події, відповів: «То нащо ти дивишся той телевізор? От я зовсім не дивлюся». Я розуміла, що телефоном він мені нічого не скаже. Мова йшла про сина, внука, про Львів, про квіти, які я вирощую. Він телефонував щодня. Останній раз говорили 28 травня. Розмова була банальна. Сказав, що скоро буде, бо 31 травня мав іти у відпустку. А 29 травня прийшов син і сказав: «Мамо, тата нема. Все». Розумом розуміла, що таке це «все», а приймати не хотіла. Нічого вже не зміниш. Це війна…»

Такого командира ще не було

Юрій Ваврисюк, підполковник у відставці: «Уже наступного дня після загибелі наказом командувача Національної гвардії України генерал-майора Сергія Кульчицького було навічно зараховано до списку особового складу управління Галицького з’єднання Нацгвардії України. З 2005-го по 2010 рік Сергій Петрович командував цим військовим колективом… Генерала Кульчицького завжди вирізняло прагнення до новаторства, особливо коли йшлося про бойову та професійну підготовку підлеглих. Так, мультимедійний тир у військах з’явився саме в його бригаді. Ще одна його риса — турбота про особовий склад. Обійнявши посаду командира, він найперше став поліпшувати побутові умови своїх підлеглих… Було перекрито дахи на будівлях клубу, штабу, казарми, КПП, а інтер’єр солдатської їдальні нагадував кафе. До речі, на будівництві нерідко працював особисто. Інколи доходило до кумедних моментів. Приїде у бригаду високий гість, спитає, а де ж командир, а у відповідь чує: «А ось бачите, балку на дах подає». Скажу лише одне: такого командира до Сергія Петровича не було. І навряд чи колись буде!»

Руслан Сисой, боєць батальйону імені Кульчицького: «Пам’ятаю, як вразив нас Сергій Петрович на спорт-майданчику. Стоїть перед нами прапорщик із відстовбурченим животиком і командує: «Мужики, підтягуйтесь!» Ззаду підходить Кульчицький, плескає його по спині: «Ану, давай!» «Тобто?» — розгубився прапорщик. «На турнік залазь!» Прапорщик завис на перекладині, як сарделька. «Як же ти можеш вчити пацанів, як сам не вмієш?» — обурився Сергій Петрович. Потім зняв кашкет і легко, без задишки, підтягнувся 20 разів! Після того випадку ми ночами бігали до турніка і до знемоги тренувались. Не хотіли поступатись генералу.

Сергій Петрович міг підійти до будь-якого бійця і запитати: «У тебе все добре? Може, допомога потрібна?» Наприклад, мені довго не могли підібрати берці. Не шиють для солдатів черевики 49 розміру! «Тобі замовимо окремо, не переживай», — заспокоїв Сергій Петрович. Я аж рот розкрив від здивування: генерал і таким переймається?! Коли нам привезли форму і крапові берети, а було це глибокої ночі, Сергій Петрович особисто контролював, щоб одяг за розміром підійшов кожному. Десантники з регулярних військ нам заздрили: «Класний у вас генерал! Ми свого лише раз бачили — і то здалеку…»

Після його смерті ми осиротіли. Замінити Кульчицького не зможе ніхто. Нині воюємо заради України і заради Сергія Петровича. Хочеться, щоби там, на небесах, він гордився нами».

Він справді був наче не від світу цього. Недарма на поминках один з полковників сказав: «Нам би таких чотири генерали — і ми б уже війну виграли». Прощалися із Сергієм Петровичем в останній день травня у військовому храмі Святого рівноапостольного князя Володимира. До його могили на Личаківському кладовищі й досі несуть квіти не тільки рідні. Він залишив глибокий слід у серцях тих, хто його знав. Помолімось і ми за його світлу душу. Його іменем уже названо вулиці в низці міст. У Тернополі Сергій Кульчицький став почесним громадянином міста. Але найкращою пам’яттю про нього буде те, коли таких генералів у нашому війську ставатиме більше. Тоді матерям буде спокійніше за своїх синів-солдатів і безпека країни буде в надійних руках.

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини