Вільне життя

ВАРТОВИЙ ЧЕСТІ І ЧИНУ

«ВІДХОДЯТЬ ОСТАННІ. ЯК ЖУРАВЛІ У ВИРІЙ, ВІДЛІТАЮТЬ У ВІЧНІСТЬ ТІ, КОТРІ ЖИТТЯ СВОЄ ВІДДАВАЛИ У БОРОТЬБІ ЗА СВОБОДУ РІДНОГО КРАЮ, ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ», — ПИСАВ У БЕРЕЗНІ 2003 РОКУ НА СМЕРТЬ СЛАВИ СТЕЦЬКО ТЕРНОПОЛЯНИН ОКСЕНТІЙ КАМЕНЮК. І ОСЬ ЧЕРЕЗ МАЙЖЕ ПІВТОРА ДЕСЯТКА ЛІТ, ЩО МИНУЛИ З ТОГО ЧАСУ, ЦІ СЛОВА МОЖНА СКАЗАТИ І ПРО КОНЧИНУ САМОГО ОКСЕНТІЯ МИХАЙЛОВИЧА. ХІБА ЩО УТОЧНИВШИ: ВІДХОДЯТЬ ОСТАННІ З ОСТАННІХ БОРЦІВ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ. АДЖЕ У НИХ ТАКИЙ ПОВАЖНИЙ ВІК І ТАКІ ГЛИБОКІ ЛІТА, ЩО ДО НИХ ДОЖИВАЮТЬ ТІЛЬКИ ВИБРАНІ БОГОМ. У НИХ, ОЧЕВИДНО, ОСОБЛИВА МІСІЯ. ВОНИ — ВАРТОВІ ЧЕСТІ ТА ЧИНУ, НОСІЇ ЇХНЬОЇ ЕСТАФЕТИ ДО НАСТУПНИХ ПОКОЛІНЬ. АЛЕ І ЇХНЄ ЖИТТЯ МАЄ СВОЮ МЕЖУ. ОСЬ І ДІЙШОВ ДО НЕЇ ОКСЕНТІЙ КАМЕНЮК, ЗАКРИВШИ СВОЇ ОЧІ ЧЕТВЕРТОГО ТРАВНЯ НА ЗАХОДІ СОНЦЯ. ХОВАЛОСЬ ЗА ОБРІЙ НЕБЕСНЕ СВІТИЛО, І ЗАВЕРШУВАЛАСЯ ЗЕМНА ДОРОГА ЧОЛОВІКА НЕЛЕГКОЇ ТА ГОРДОЇ ДОЛІ.

Десятого лютого ми вітали Оксентія Михайловича з 90-річчям, розповідали про його життя та боротьбу. Я ще спілкувалась із ветераном визвольної боротьби, уточнювала якісь деталі. І гадки не мала, що та моя стаття про нього стане допомогою тим, хто виступатиме над його домовиною.

Оксентій Михайлович ще передав мені останню свою книжку «У полоні гризот і тривог», що вийшла у переддень ювілею, з теплим автографом. То книжка публіцистики, в якій зібрані його роздуми про долю України та українців. Я не встигла написати на неї рецензію. А тепер читаю — і кожен рядок як засторога, як заповіт. Уже самі заголовки статей засвідчують, що тривожило і чим боліла його і без того зболена душа: «Держава без ідеології, як незрячий без провожатого», «Зродились ми з крові народу», «Україну вбивали москалі і… свої», «Усі мовчать. Чи, може, оніміли?», «І лежать вони тут, в цій могилі заклятій», «Невже знову підемо під москаля?», «Камо грядеш, українцю?», «Слухайте, глухі! Глядіть, сліпі, дивіться!», «Боже, Україну збережи!», «Яка вона, молодь початку ХХ століття?»… Це гарна публіцистика. Правдива, мудра, розважлива. І нетерпима до ворогів України та до своїх (чи своїх?), що зраджують її байдужістю, продають за ламаний гріш. Було б тільки кому її читати. Не знаю, який наклад книжки і чи потрапила вона хоча б у тернопільські бібліотеки. А яке вишукане у ній українське слово! Оксентій Михайлович був учителем української мови і літератури, досконало їх знав, тож щедро цитує класиків, звертається до Святого Письма, програмних статей провідників українського національно-визвольного руху.

14 квітня у нашій газеті була надрукована остання стаття Оксентія Каменюка. Це був відгук на мою публікацію про моновиставу «Трубить Трубіж». Перечитую її нині й ніби бачу цього сивого, важко хворого чоловіка, який добирає слова, котрі б зачепили нас за живе, змусили задуматись над головним. «Глядач наш, не думаючи, ляпає в долоні. Бо, як пише письменник Володимир Забаштанський: «Ми натури не крутої, хоч би що там: ги-ги-ги! Вороги у нас герої, а герої — вороги». Бувало вже не раз у нашій історії, коли сікли українці свій свого шаблями на «чорних радах», за чуби волочилися, продавалися, а ворог у той час, сміючись, накидав на шию півням-забіякам своє ярмо. Страшно, щоб не про-ги-ги-кали й нині українці своєї свободи й держави. Ворог не спить, чатує!» — застерігає усіх нас Оксентій Михайлович.

І ще одну його думку, уже з іншої публікації в нашій газеті, хочеться процитувати: «Чи ж усвідомлюють нині наші сучасники, що щастя не в багатстві, не у владі, не у доларах, які покладено кудись там в іноземні банки; не в дачних будівлях чи в мерседесах або інших цінностях. Щастя не в загарбницьких війнах, не в поневоленні сильними слабших… Найбільшим багатством і цінністю для людини (для націй і народів) є духовність, той генофонд, що даний людям Богом. Його не можна купити за гроші, але без нього люди не можуть бути щасливими, не може зберегти себе жодна людина, нація, не може існувати ніяка держава». Коли відходять люди такого ідейного гарту і високих принципів, такої людської висоти, мимоволі виникає запитання: а з ким ми залишаємось?

Він пройшов через Горохівський і Луцький карні ізолятори КДБ, концтабори Сибіру й Колими, розділив зі своїм народом усі страждання і болі. Але й велику всенародну радість також, коли Україну, як писав, «освітив сонячний промінь воскресіння і свободи». Був серед тих, хто активно утверджував українську незалежність, довгі роки очолюючи Конгрес українських націоналістів, а відтак залишаючись його почесним головою. Його підкосила смерть коханої дружини Надії. Ще встиг написати про неї зворушливу книжку, бо дуже тужив за коханою, вечорами все виглядав на небі її зірку. Уже коли не міг виходити на вулицю, переносив у слово свої гризоти і тривоги. У поважні літа опанував комп’ютер і, вочевидь, ще мав якісь творчі задуми, бо залишились кілька десятків сторінок його нової книжки. Та настав час покинути цей світ…

Прощавайте, Оксентію Михайловичу! Ви уже поруч із коханою. Хай Господь поселить вас обох у свої найкращі оселі!

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини