Вільне життя

Володимир БІЛІНСЬКИЙ: «ДЯКУЮ ДОЛІ, ЩО СЕРЕД ПЕРШИХ ТОРКНУВСЯ ВЕЛИКОЇ ПРАВДИ ІСТОРІЇ»

СВІЙ ВІСІМДЕСЯТ ПЕРШИЙ ТРАВЕНЬ ЗУСТРІВ ЧИ НЕ НАЙВІДОМІШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИК СУЧАСНОСТІ І НАШ ДОБРИЙ ДРУГ ВОЛОДИМИР БІЛІНСЬКИЙ. ВІТАЮЧИ ЙОГО З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ ВІД КОЛЕКТИВУ РЕДАКЦІЇ ТА ШИРОКОГО ЧИТАЦЬКОГО ЗАГАЛУ «ВІЛЬНОГО ЖИТТЯ ПЛЮС», Я ПОБАЖАЛА ВОЛОДИМИРОВІ БРОНІСЛАВОВИЧУ МІЦНОГО ЗДОРОВ’Я, ТВОРЧОЇ НАСНАГИ І ЩЕ ДОВГО ПЕРЕБУВАТИ НА ПЕРЕДОВИХ РУБЕЖАХ ІСТОРИЧНОГО ФРОНТУ. А ЩО ЦЕ ФРОНТ, І НАЙСПРАВЖНІСІНЬКИЙ, ДОСИТЬ ЗГАДАТИ ЙОГО РЕЗОНАНСНІ ДОСЛІДЖЕННЯ «КРАЇНА МОКСЕЛЬ, АБО МОСКОВІЯ» ТА «МОСКВА ОРДИНСЬКА», ЩО БУКВАЛЬНО ПІДІРВАЛИ РОСІЙСЬКУ, А ВІДТАК І РАДЯНСЬКУ ІСТОРІОГРАФІЮ.

Росіяни — не слов’яни. Русь була лише одна — Київська, і жодних інших (Рязанської, Московської…), як і «спільної колиски трьох братніх слов’янських народів» історія не знала. Русь-Україна і країна Моксель, що стала потім Московією, розвивались окремими річищами і до XVII століття вони не пересікались. Москва заснована не в 1147 році київським князем, а в 1272-му ординським ханом. До київського спадку московити не мали жодного стосунку. Це Петро І і Катерина ІІ викрали його в нас і приточили до Московії, а в 1721 році Петро І перейменував її в Росію, позбавивши українців їхньої минувшини. І Олександр Невський не був рятівником Росії, бо й Росії тоді не було. І Куликовська битва — вигадка російських істориків…

Це лише основні відкриття і викриття Володимира Білінського, які російські та й низка українських істориків із спільної радянської історичної школи зустріли в багнети. Але минуло півтора-два десятиліття і твердження «не історика» Білінського уже увійшли до підручників історії, вони знаходять підтвердження у новітніх історичних дослідженнях.

Тож запитую у Володимира Броніславовича:

Можна сказати, що головні свої книжки ви уже написали?

— Мабуть, що ні. Але найрезонансніші історичні дослідження, напевно, що так. Хоча розумію: я проклав лише першу борозну на неораному полі, окреслив напрямки і вказав джерела, де шукати правду про наше минуле. Дуже сподіваюсь, і про це сказав, завершуючи «Країну Моксель…», що молоде покоління українських істориків продовжить ці дослідження. Часи московської брехні канули в Лету. Для народів, що звільнилися з колоніальних пут, настав час великого очищення. Українського, в тому числі. І виконати цю місію повинна нова генерація української інтелігенції, не пов’язана пуповиною з «тюрмою народів».

Ви конкретно вказуєте, які саме історичні джерела вона повинна самостійно вивчити, перекласти українською мовою і видати.

— Це лише якась дещиця з того, де треба шукати правду про власне українську історію, не перебріхану московитами. І працювати треба у бібліотеках та архівах європейських столиць: Відня, Берліна, Парижа, Праги, Мадрида, Лондона. Варто звернутися також до першоджерел, які зберігаються в Тегерані, Стамбулі, Дамаску, підняти старі матеріали (оригінали) константинопольських патріархів. Українська історіографія повинна проробити цю працю, як мовиться, «з нуля», пам’ятаючи про тенденційні московські «доважки брехні».

Але ж багато хто скаже: на ці закордонні відрядження потрібні кошти, а в країні — війна, люди бідують… Мовляв, історія ще може почекати.

— І про це я теж уже писав. Українській владі слід усвідомити: якщо не пройдемо цей шлях самостійно, ми й надалі будемо споживати «недоїдки з московського столу». Не стверджуватиму, що це важке національне завдання є першочерговим. Але й часу в нас не так уже й багато. І якщо ми не вирішимо цього завдання, то ніколи не виберемося із тенет московської історичної облуди. І за нас цей шлях ніхто не пройде!

А та московська облуда стає все нахабнішою. Свідчення тому — святкування цьогорічного 9 Травня в Україні. В низці міст вони проходили на московський лад — із червоними прапорами та георгіївськими стрічками, з маршами «безсмертних полків».

— Я великий противник «червоних ножів». Радянська влада використовувала народну перемогу для популяризації своїх ідей. Ідеї ці непогані, але виконання… Комуністична влада розстріляла людей більше, ніж нацисти. А скільки поклала на фронтах! Ніхто ж не рахувався з людським життям. Особливо велика ненависть була до українців, бо вони завжди перешкоджали чужій їм владі втілювати в життя її імперські наміри.

Хай восьме і дев’яте травня будуть святковими днями. Адже це наша трагедія, а не якась чужа. Наших людей у тій війні загинуло більше, ніж росіян і білорусів. Та найперше слід пом’янути загиблих і віддати шану живим ветеранам. Але без отих радянських гасел, без барабанів і політичної тріскотні. У свята мав би бути український зміст і українська правда про ту війну.

Ви нарешті закінчили свою художню книжку «Білі журавлі», взявши до неї епіграфом відомі рядки Расула Гамзатова «Мені здається часом, що солдати, які не повернулися з боїв, Лягли не в землю рідну вічно спати, А обернулись в білих журавлів». Отже, роман цей про війну?

— Найперше, він — про моє дитин–ство. Тому й присвячую його сестрі Марії — рідній душі моїх дитячих літ. Охоплює він роки війни та післявоєнний період і події, які відбувалися тоді в моїх рідних Дунаївцях на Хмельниччині.
Зокрема, розповідаю про один маловідомий факт. У 1944—1945 роках на залізничній гілці Гречани—Кам’янець-Подільський існував відділ «Кам’янець», що мав чотири підвідділи. У Дунаївцях він значився як «К-4». Вони не тільки охороняли колію від диверсій, а й, залучаючи місцеві органи безпеки, самі вчиняли їх. Так, загін «К-4» іде на Скалу-Подільську, вбиває там вчителів, лікарів, а списують усе на бандерівців.

Так ось чому ми кілька років тому їздили з вами у Скалу-Подільську, і ви так ретельно оглядали стару фортецю, як і куди іде дорога від Збруча.

— Мені це було важливо, щоб правдиво відобразити місце тих подій, адже Скалі-Подільській присвячено цілий розділ.

А що за «Білими журавлями» — нова книга?

— Так. Умовна її назва «Карлаг». Розповім у ній про своє життя в Караганді. Вся тодішня країна наша була великим «Карлагом». Хтось був там на засланні чи відбував покарання на поселеннях. А когось скеровували на роботу, але й для них був певний режим і багато обмежень. Це теж був великий табір.

«Літературна Україна» вже надрукувала уривок з вашого нового роману. Для мене відкриттям стала згадка про Гунські криниці в Кам’янці-Подільському.

— Вони там із часів гунів, як свідки древності і неперервності українського етносу. Очевидно, розуміючи це, поляки називали їх то міськими, то Ганськими, але принципово — не Гунськими. Росіяни, після відходу до них за третім поділом Польщі Поділля, зокрема й Кам’янця-Подільського, і навіть після утворення Подільської губернії, продовжили польську практику. Хоча українці споконвіку називали ті криниці Гунськими.

Давній метод усіх окупантів — перекрутити, затерти або й зовсім стерти будь-яку згадку про ті чи інші сторінки нашої історії, які не вписуються у доктрину загарбника. Пригадую вашу розповідь про битву на Синіх Водах. Місце, де вона відбувалась, народ назвав Бранним полем, а прийшли «брати» зі сходу, і стало воно чомусь Баранячим полем…

— Тому-то й маємо врешті-решт повернути собі свою історію, вичистити з неї оті імперські «доважки брехні», які нам століттями нав’язувала сусідня країна.

Вважаєте, ми це зможемо зробити?

— Я оптиміст по життю. Не думаю, що в нас буде щось гірше. Ми вистоїмо, і Україна відбудеться. І до історії черга дійде, пора великого її очищення врешті-решт настане. Дякую долі, що серед перших торкнувся її великої правди.

Ще раз: із днем народження! І хай щедра доля дарує вам ще багато теплих травнів і гарних книг.

Телефонувала і розмовляла з істориком Галина САДОВСЬКА.

Фото Василя Бурми

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини