НАША ГАЗЕТА УЖЕ ПИСАЛА ПРО ЦЬОГО ПОТУЖНОГО ЧОЛОВІКА. А ОСЬ ДЛЯ БІЛЬШОСТІ ЧЛЕНІВ ЖУРІ ПОПУЛЯРНОГО В КРАЇ КОНКУРСУ «ЛЮДИНА РОКУ» ВІН БУВ СПРАВЖНІМ ВІДКРИТТЯМ. АТОВЕЦЬ, УСПІШНИЙ ПІДПРИЄМЕЦЬ, ЛЮДИНА ЗІ СВОЇМИ ПОГЛЯДАМИ ТА ПРИНЦИПАМИ, МЕЦЕНАТ, БЛАГОДІЙНИК, ЯСКРАВА ОСОБИСТІСТЬ, ЩО ПРИТЯГУЄ ДО СЕБЕ ЛЮДЕЙ. ЙДЕТЬСЯ ПРО ПЕРЕМОЖЦЯ КОНКУРСУ ЮРІЯ ГЕОРГІЙОВИЧА КРАВЧУКА З ЛАНІВЦІВ.
Він — син сільських учителів з Нападівки, що зробив кар’єру військового в Росії (служив у космічних військах). Коли Україна стала незалежною, за рік до виходу на пенсію кинув усе і повернувся додому — починати знову із чистого аркуша. Спершу працював на комбайновому, з однодумцями намагався врятувати завод від продажу. Здавалося, все виходило на їхню користь, але згодом виявилось, що завод уже проданий-перепроданий. Чи треба казати, яка доля його потім чекала?
У Ланівцях спочатку займався дрібним бізнесом. Відтак зацікавився розведенням риби — і ця справа припала до душі. Тепер водне плесо ставків, які він орендує, займає 600 гектарів. Він дає роботу більш як п’ятдесяти робітникам, а вирощену рибу продає вже не тільки в Україні, а й вийшов з нею на ринки Туреччини. Каже: з державою у піжмурки не грається, два мільйони гривень податків платить їй на рік. І не перестає дивуватися, що деякі господарства, значно потужніші за його, платять їх значно менше.
Про доброчинні справи Юрія Кравчука рік тому писав у нашій газеті голова президії Лановецького районного осередку «Союзу організацій інвалідів України» Георгій Мельник. Ось лише кілька думок з тієї публікації: «Це чоловік цікавий, неординарний, життя його наповнене глибоким змістом. Насамперед прагненням бути корисним людям, допомагати їм у складних життєвих ситуаціях. Глибоко імпонує його турбота про людей з обмеженими можливостями. Це чуйне, глибоко людське, не показове, а справжнє активне співпереживання за людей, до яких доля не завжди милостива й милосердна. Директор ПП «Сазан» Юрій Кравчук… кожного ветерана-інваліда відвідує вдома не лише у святкові дні, а й у будні, допомагає хворим. До нього зі своїми бідами, турботами, проблемами звертаються сотні людей, і всім їм він прагне допомогти».
З власної ініціативи Юрій Георгійович опікується і відомими вихідцями з Лановеччини. Святкували в Москалівці ювілей Івана Марчука — без його допомоги не обійшлося. Отримував премію братів Лепких Василь Фольварочний, привіз його в Тернопіль і вніс свою лепту в преміальний фонд. Коли на хуторі, де народився відомий астроном Іван Климишин і куди він приїжджає щоліта, обрізали світло, я була свідком, як Юрій Георгійович підняв на ноги не тільки керівників району, а й області — і світло таки підключили. А потім усеньке літо возив на хутір воду, бо батьківська криниця Климишиних пересохла… Я запитувала, навіщо йому ці клопоти? Відповів: «Це унікальні люди. Я вчусь у них жити. Як же не допомогти їм, коли це в моїх силах?»
Про визнання Юрія Георгійовича «Людиною року-2016» конкурсну комісію просила обласна організація Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Виявляється, він багато років допомагає їй. Його підприємство є засновником всеукраїнської молодіжної премії в галузі народного мистецтва імені К. Широцького. «Завдяки його підтримці, — йдеться в поданні, — спілка розвивається, проводить огляди зробленого, вручає премії кращим своїм членам… Він з породи тих людей, котрі роблять свої добрі справи, не афішуючи їх. Але громадськість повинна їх бачити і винагороджувати своїм визнанням». Ця скромність справді вражає. Інші копійку дадуть, а роздзвонюють в усіх засобах масової інформації. А коли я рік тому просила Юрія Георгійовича розповісти про свої доброчинні справи, він здивувався: «А навіщо? Добро має бути тихим». І якби не це лауреатство та не мої спостереження, ми, мабуть, і не дізналися б про масштаби добрих діянь цього чоловіка.
Не торкатимусь його перебування в АТО, бо вже якось про це розповідала. Але ще кілька штрихів для повноти портрета. Будинок для своєї сім’ї він збудував під Ланівцями на колишньому пустирі, що перетворювався у смітник. Водночас очистив від сміття і ліс, що прилягав до будинку, взяв його в оренду (і платить за неї, до речі, удвічі більше, ніж сусіди за оренду орних земель) та розвів там… зоопарк. Під його будинком вільно розгулюють козулі, кабани, муфлони (дикі барани), павичі… Кролі живуть не в клітках, а в норах, виживаючи в природі. Піддашшя його дерев’яного будинку буквально обліплене ластів’ячими гніздами. А лісове птаство виспівує, наче в раю. «Ніде так не відпочиваю, як серед природи», — каже Юрій Георгійович. Він переконаний, що людина має жити поближче до неї, відчувати себе її частинкою, вчитись у неї мудрості, злагоди, доброти.
А от у суспільному середовищі йому не завжди комфортно. Політики дратують своїми чварами, розбірками, огульною критикою. Журналісти, каже, також чомусь полюбляють писати більше про недоліки, замість того, щоб шукати щось добре — і пропагувати його. На критиці та суцільному негативі, переконаний, нічого доброго не виросте. Більше того, можемо втратити й те, що маємо. Зайшла розмова про погіршення польсько-українських відносин. Юрій Кравчук категоричний: «Маємо стерпіти. Ми не можемо нині відкривати ще й західний фронт. У нас головний ворог — Росія. Там треба давати відсіч».
І вже зовсім наостанок. Його покохала і розділила з ним долю молода жінка. В них дружня сім’я, росте допитлива донечка Настуня. Коли вони приїздили до нього у військову частину, дівчатко серйозно запитувало: «Тату, а ти вже впіймав Путіна?», чим дуже потішило його побратимів. Із війни повернувся у важких думах і запитав дружину: якщо станеться біда, чи житиме вона з ним у підвалі. «Звичайно», — відповіла Тетяна, дивлячись чоловікові в очі. Отже, є для кого жити, подумав він тоді. Хоч зізнався мені: дуже заборгував перед дружиною, бо ніяк не збереться виконати дану їй обіцянку — поїхати утрьох до теплого, теплого моря…
Можна мати успішний бізнес, їздити на «Хаммері», жити в гарному будинку серед природи — і залишатись при цьому людиною доброю, щедрою і совісною. Таке інколи ще трапляється.
Галина САДОВСЬКА.
На фото Василя БУРМИ: Юрій КРАВЧУК із дружиною та донькою.