НІЖНІ ПРОМЕНІ ВЕСНЯНОГО СОНЕЧКА ГРАЙЛИВО ПЕРЕЛИВАЛИСЯ НА СВІТЛИХ СТІНАХ ЦЕРКВИ, НЕМОВБИ ВКРИВАЮЧИ ЇХ ЛЕГКОЮ ПОЗОЛОТОЮ. УСМІХНЕНИЙ РАНОК, УМИТИЙ ЧИСТИМИ РОСАМИ, ВРОЧИСТО ЗУСТРІЧАВ ЛЮДЕЙ НА ПОРОЗІ ХРАМУ І ЛАСКАВО ЗАПРОШУВАВ У СВЯТКОВО ПРИБРАНЕ ПРИМІЩЕННЯ. ПАРАФІЯНИ ПРОХОДИЛИ І РОЗСІДАЛИСЯ НА ЛАВАХ. СТИХА ГОМОНІЛИ МІЖ СОБОЮ, ОЧІКУЮЧИ НА МОЛОДУ ПАРУ, КОТРА ТОГО ДНЯ МАЛА ВІНЧАТИСЯ.
Священик уважно спостерігав за людьми. Він намагався вловити їхній настрій, відчути їхні почуття і переживання. Але мимоволі його погляд із ледь помітними для сторонніх іскорками суму знову й знову ковзав по тому ряду, де на зручній лаві сиділа його дружина з маленькою незрячою донечкою. Крихітка притулилася до мами, а та, ніжно пестячи світлі пасма доньчиного волосся, щось тихо весь час нашіптувала їй на вушко.
«Знову відтворює для нашого ангелятка картинку того, що їх оточує», — із гіркуватим щемом у серці подумав священик і, погладивши теплим поглядом своїх найдорожчих, найрідніших у світі людей, знову почав спостерігати за парафіянами.
Раптом хтось навстіж одчинив важкі дубові двері храму — і на порозі, злегка опираючись на надійну натруджену руку батька, з’явилася винуватиця урочистостей — незвичайної вроди наречена. Сонячні промінці відразу заплуталися у складках її білої сукні, додаючи нареченій іще більшої чарівності та якогось незбагненного таємничого сяйва, що, здавалося, променіло з глибин її чистої, юної душі.
Обережно ступаючи, батько з урочистим піднесенням, вітцівською гордістю і неприхованою радістю вів доньку до вівтаря, щоби віднині вручити її нареченому.
Усміхаючись, проте з легкою задумою на обличчі, священнослужитель вийшов назустріч молодій парі. Ледь помітно для сторонніх укотре обійняв поглядом своїх дружину з донькою. І болюче запитання, яке він старанно ховав од світу на дні серця, мимоволі спливло йому на думку: чи поведе він коли-небудь до вівтаря свою незрячу донечку?
Та запитання так і залишилося без відповіді. Лише грайливі сонячні промінчики обціловували покриті першою памороззю сивини скроні священика, немовби намагалися обігріти його зболену переживаннями душу і вселити бодай ледь жевріючий промінчик надії. Адже кожен із нас усе-таки створений для щастя…
Оксана ГУДЗЬ.
с. Огризківці Лановецького району.
Фото з вільних джерел