28 ЧЕРВНЯ 1996 РОКУ ДЕПУТАТИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УХВАЛИЛИ НАЙГОЛОВНІШИЙ ЗАКОН КРАЇНИ — ПЕРШУ КОНСТИТУЦІЮ СУВЕРЕННОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, Й ВОНА ЦІЛКОМ ВІДПОВІДАЄ ЄВРОПЕЙСЬКИМ СТАНДАРТАМ. АЛЕ ПРОТЯГОМ 21 РОКУ КОЖЕН, ХТО ДІСТАВАВСЯ ДО ВЕРШИНИ ВЛАДИ, ПРОБУВАВ ПЕРЕПИСАТИ КОНСТИТУЦІЮ ПІД СЕБЕ. ЇЇ СТІЛЬКИ РАЗІВ ЗМІНЮВАЛИ, ПОВЕРТАЛИ НАЗАД І ПОРУШУВАЛИ, ЩО НИНІ ЦЕ СКОРІШЕ СВЯЩЕННА КНИГА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ.
Отже, досі найскладнішим залишається питання, як навчити суспільство та його політичну еліту тлумачити і застосовувати Конституцію, керуючись принципом верховенства права та національними інтересами. Наш обов’язок — домогтися, щоби Конституція була підкріплена реальним правом влади народу в державі. Бо лише дотримання закону робить людей вільними, тому що свобода вимагає певних рамок, меж, тож права найтіснішим чином пов’язані з обов’язками. Тобто Конституція є фундаментом свободи.
…У людства є десять основних заповідей, які, згідно з П’ятикнижжям, були дані Мойсеєві самим Богом на горі Синай. Але ці заповіді не завжди виконуються. З Конституцією України так само. Про неї знають, але її часто не виконують. Свідомо порушують Конституцію Президент, Верховна Рада та Конституційний Суд. Україна живе в правовому та політичному невігластві, що на руку існуючим політичним елітам.
Згідно із статтею 2 розділу I Конституції, Україна є унітарною державою. Це означає, що її територія в межах існуючих кордонів цілісна і недоторканна, що її складові частини перебувають у нерозривному взаємозв’язку, відзначаються внутрішньою єдністю і не мають ознак державності, як це властиво складовим частинам, скажімо, федеративної держави. Проте певні політичні сили нав’язують українцям федеративний устрій, за яким чітко простежуються корпоративні й особисті інтереси окремих політиків, олігархів, які хотіли би закріпити за собою князівські володіння.
У статті 5 чітко заявлено, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Ця стаття фактично не працює! А треба, щоби прості люди брали найактивнішу участь у формуванні влади, щоби кожен громадянин бачив, що він реально керує виконавчою владою через вибори до місцевих рад. Влада має розуміти, що вона прийде й піде, а народ буде завжди.
…Складається враження, що за роки незалежності більшість із нас так і не зрозуміла, що вибори — це не просто формальний акт опускання бюлетеня в урну для голосування, а процедура визначення свого майбутнього щонайменше на п’ять років. Бо якби це розуміння було, не було б фальсифікацій під час виборчих кампаній. Чому виборчий фальсифікат не зустрічає тотального спротиву суспільства? Чому громадяни в поліцейській чи прокурорській формі й суддівських мантіях захищають фальсифікаторів?
Хтось скаже, що люди зневірилися в можливості щось змінити. Хтось не бачить у політиків чіткої суспільної пропозиції тощо. Але в нас уже є така пропозиція — і вона чітко сформульована в розділі ІІ чинної Конституції «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».
Тепер проаналізуймо деякі статті Конституції. Наприклад, стаття 10 гласить, що «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Проте в державі уже п’ять років застосовується юридично нікчемний скандальний закон «Про засади державної мовної політики» Ківалова-Колесніченка, який надав російській мові офіційний статус у певних регіонах України, слугує інструментом русифікації, а отже, загрожує національній безпеці України.
Конституційним статусом української мови нехтують щораз більше державних службовців і політиків найвищого рангу. Теперішній міністр внутрішніх справ України, навіть програвши суди, і далі публічно виступає російською, хоча під час виконання службових повноважень зобов’язаний послуговуватися українською мовою.
У статті 19 Конституції зазначено, що «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Складаючи присягу народного депутата України, кожен обранець зобов’язується «дотримуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників». Проте за останні чотири роки в Україні тричі змінювався голова парламенту, але стиль його роботи не змінився: закриті засідання без стенограми, кнопкодавство, порушення Конституції та регламенту… Слідкуючи за законотворчою діяльністю українського парламенту, усе частіше доводиться згадувати вислів колишнього голови Верховної Ради України Олександра Мороза, що з часом став пророчим: «Верховна Рада може все». Однак цей талант виявляється переважно в систематичному нехтуванні вимогами конституційних приписів.
Стаття 24 Конституції визначає: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». Проте в нас насправді існують «рівні й рівніші». Окремі категорії громадян, наприклад, судді, народні депутати, Президент, мають гарантовану Конституцією недоторканність під час виконання своїх обов’язків.
Не виконується також стаття 49 Конституції стосовно надання безкоштовної медичної допомоги і заборони скорочувати існуючі державні та комунальні лікарні. Всі ми знаємо, якими темпами закриваються лікарні в районах та селах і наскільки «безкоштовна» наша медицина.
Давно вже не виконується стаття 53 Основного закону про забезпечення державою безкоштовної дошкільної, повної середньої, професійно-технічної та вищої освіти. Навчальні заклади не забезпечуються з держбюджету найнеобхіднішим. Увесь тягар їх матеріально-технічного забезпечення ліг на плечі батьків. Профільне міністерство щороку скорочує кількість державних замовлень у вищих навчальних закладах, що зменшує шанси молоді на отримання безкоштовної вищої освіти.
Основний закон гарантує кожному громадянинові те, що тепер називають «європейськими цінностями». Інша річ, що вони поки ще не стали нормою нашого повсякденного життя. Але при тому слід чітко бачити і розуміти, хто саме ці норми права не виконує. І виявляється, що це саме ті особи, які, вступаючи на посаду, присягали нам виконувати свої обов’язки, суворо дотримуватися Конституції і законів. Щоби виправдати себе, кажуть, що закони погані. І це вже проблема не Конституції, а громадянського суспільства, яке має примусити посадовців жити за законом. Єдиним для всіх.
Конституція на те і Конституція, щоби бути недоторканною. Візьмімо, для прикладу, Конституцію Сполучених Штатів Америки, яка є однією з найстаріших, проте діє донині й для багатьох є взірцем. Її ніхто не змінював уже 230 років. До неї лише обережно вносили доповнення і поправки.
Конституція України — одна з найкращих у світі, але сформована в дусі радянських часів. Тепер нагальне питання змін, але їх важко спрогнозувати. Розробка нової Конституції України стане можливою і необхідною тоді, коли в Україні настане стійкий мир. І не варто тиражувати помилки президентів Л. Кучми та В. Ющенка, інших політиків, які мали намір і робили спроби змінити Конституцію за своїми уявленнями і під себе.
Нині ж ми живемо за умов, коли Конституцію, наші права і свободи потрібно боронити від зазіхань.
Григорій ЖУК.
м. Тернопіль.
Фото з вільних джерел