Згідно з переказом, записаним у хроніці Поморян, Ян Собеський, тоді ще гетьман, часто перебував у Поморянах і полював у лісах, де було багато звірини і дикої птиці. Одного разу взимку він, полюючи, заблукав. Йдучи слідом за сарною, натрапив у лісі на хатинку, в якій жив самітній пустельник. Гнана Собеським сарна відчинила собі двері хати і вбігла до середини. (Пустельник колись її вилікував від ран.) За нею прийшов і Собеський. Пустельник впав на коліна і поклонився. Гетьман запитав його, чому він віддає йому такий поклін, який належиться тільки королеві. «Бо я бачу на вашій голові корону і, якщо ви ще не є королем, то, певно, ним будете», — відповів пустельник. Коли Собеський став королем Польщі, то побудував на тому місці церкву і монастир, на утримання якого подарував 500 моргів букового лісу. Пізніше монахи викорчували 300 моргів лісу під орну землю.
Така ось гарна легенда. Насправді монастир започаткували ченці Варлаам і Теодозій з дозволу і благословення Львівського владики єпископа Атанасія Желиборського. 1665 року Собеський наділив їм «фундацію» 1000 моргів землі під монастир, який побудовано в долині, оточеній з трьох сторін горами і лісами, за півкілометра від малого сільця Краснопущі.
Перша церква тут була дерев’яною, а біля неї стояла дзвіниця з великими дзвонами, вилитими з гармат, здобутими на турках під Віднем. Та церква згоріла в 1889 році. Із неї врятували тільки Царські врата та колонки іконостасу.
Під час пожежі дерев’яної церкви пропав і чудотворний образ Божої Матері. Всі були певні, що він згорів, але за кілька років перед Другою світовою війною селянин виорав цей образ із землі зовсім неушкодженим і його знову повернули до церкви. Ця ікона — найбільша цінність монастиря. Протягом тривалого часу вона перебувала в монашій обителі у с. Віцень Перемишлянського району, де прославилась багатьма чудами. 1934 року її урочисто перенесли до монастирської церкви в Краснопущі Бережанського району. Від 1947-го церква (як і монастир) була закрита і відновила діяльність лише на початку 1990-х. Усі ці роки ікона зберігалася у Краснопущі в оселі Марії Лещук.
Краснопущанський монастир провадив зразкове багатогалузеве господарство, яке перед Другою світовою війною відбудували. Монастир мав близько 200 моргів лісу, сад, поле, велику пасіку, штучний зариблений ставок і водяний млин. Монахи заклали велику шкілку плодових дерев, які потім роздавали людям з навколишніх сіл.
Тут здійснювали культурно-освітню та виховну роботу серед населення, створили (1902 р.) і відновили (1929 р.) «Просвіту». Було також створено хор, оркестр щипкових інструментів, драмгурток. Тут була велика колекція церковного одягу, унікальний іконостас, ляльковий вертеп із фаянсових фігур «шопка», а багатою бібліотекою, якою користувалась вся навколишня інтелігенція (родини Сельвестра Лепкого, Андрія Чайковського, священича родина Глібовицьких, Купчинських, письменниці Ірина-Ольга Лаврівська, Леся Лисак-Тивонюк (її батько родом з Краснопущі, а мама — з Розгадова), родина Тимутея Старуха, Іван Франко, Мирослав Лабунька — науковий і церковний діяч, величезна родина Маркіяна Шашкевича.
Саме церква в Галичині виховувала нову генерацію борців за волю народу. Не було жодної ділянки національно-культурної праці, де не прикладали б своїх рук священики. І народ покладав на них своє повне довір’я. Наприклад, в час своїх перших безпосередніх виборів парламенту у Відні 1873 року із 15 українських мандатів з Галичини — 11 отримали священики. А від 1868-го до 1873 року послом до Відня був обраний дідусь монаха з Краснопущанського монастиря Петра Боднара — Іван Боднар, простий гречкосій, статечний господар, шанована і провідна людина не тільки в Торгові, а й у всій окрузі Зборова, Бережан, Золочева.
З вибухом Першої світової війни московський солдат прийшов на Галицьку землю, а цар благословив нищення «мазепинства» та руйнування української церкви. В одному лише 1914 році було вивезено вглиб Московії 12 тисяч українських патріотів. А як московські «місіонери» почали навертати галичан на московське православ’я, то близько 200 українських священиків було вивезено з парафій, а на їхнє місце спроваджено московських «батюшок». «Ти бачив, Боже, тії каравани, що на Сибір тягнули. У серцю біль, а на руках кайдани… Так за Христа терпіли християни тому, бо вірнії були» (Б. Лепкий).
Сьомого липня 1947 року в Краснопущанському монастирі відбувся останній велелюдний відпуст. Відтоді у приміщенні монастиря перебуває психо-неврологічний інтернат. І так уже 70 років.
Монастир — це місце, де земля зустрічається з небом, як твердив світлої пам’яті Любомир Гузар. Монашество від самих початків було, є і буде немовби серцем християнського життя. Служачи Всемогутньому Господу, воно служить ближнім, тим, посеред кого зволив Творець йому народитися. Невтомна праця задля свого народу, передовсім піднесення його свідомості, освітнього та інтелектуального рівня — такими споконвіків були основні завдання українського чернецтва.
Народна владо! Від тебе бракує тільки аркуша паперу з печаткою і реченням: «Боже віддаємо Богові і людям». І знову, як 70 років тому, на храм Івана Хрестителя сьомого липня 2017 року (сакральна дата) зійдуться люди до цього священного місця. Вони будуть молитися, щиро просити Господа, щоб люди не втрачали віри в Бога, дотримувались заповідей Господніх, не грішили, допомагали одне одному, не кривдили ближніх. Будуть молитися, щоб з ними не траплялися нещастя, біди і хвороби, щоб не потерпали вони від стихійних лих, катастроф, воєн. Будуть просити у Господа добра та благодаті для свої дітей, своїх родин, для України та цілого світу. «Щоднини чекаємо миру і весни, одні одних питаємо, коли прийдуть вони?!» (Б. Лепкий).
Зеновія ЮРКЕВИЧ
(з дому БОДНАР).
м. Зборів.
ВІД РЕДАКЦІЇ. Уже десять років незмінним настоятелем монастиря Різдва Івана Хрестителя у Краснопущі є Стефан Романик. Людина — надзвичайно порядна, справедлива й чесна. Від часу служіння Господу в цій святині отець намагається віднайти справедливість і повернути храм законним власникам. Ми писали про ці перипетії не раз, але, на жаль, віз і далі там. Сподіваємося, що правда таки переможе.
Нещодавно отець Стефан відсвяткував день народження. Колектив редакції щиро вітає священнослужителя й бажає міцного здоров’я, духовної радості, Божого благословення для подальшої плідної праці.
Фото з вільних джерел