Вільне життя

Непотрібна

ЯКБИ ЦІЄЇ МИТІ В ЖЕНІ ЗАПИТАЛИ, ЧОГО ЇЙ НЕ ВИСТАЧАЄ ДЛЯ ПОВНОГО ЩАСТЯ, ВОНА, НЕ ВАГАЮЧИСЬ, ВІДПОВІЛА Б, ЩО НЕМАЄ В СВІТІ ЩАСЛИВІШОЇ ВІД НЕЇ. ХОЧА СТРАЖДАНЬ І ПОНЕВІРЯНЬ, ЯКИХ ЇЙ ДОВЕЛОСЯ ЗАЗНАТИ СВОГО ЧАСУ, ВИСТАЧИЛО Б НА КІЛЬКА ДОЛЬ…

Без мами

Легківка, розсікши фарами вечірню темряву, зупинилася біля воріт однієї оселі. З машини вийшов чоловік у спортивному костюмі, зайшов у двір і постукав у вікно будинку. Невдовзі з нього вийшла немолода жінка. Видно було, що підняли її з ліжка, і гостей вона не чекала.

— Не міг привезти зранку? Де вона? — спитала жінка.

— Значить, не міг. Заснула дорогою, — тихо буркнув чоловік.

— Не буди її. Перенеси на руках. Ой лихо нам усім… Бідна дівчинка, — бідкалася господиня, стоячи у дверях.

Чоловік заніс сплячу дитину в будинок, а відтак сів у машину і рвонув з місця, додаючи газу, ніби за ним хтось гнався. А тим часом жінка, щоби не розбудити малу, продовжувала бідкатися пошепки:

— Ой горе мені на старості. Хоч би не померти завчасу, ще на ноги тебе поставити…

Потім погладила дівчинку по голівці, перехрестила, вимкнула світло і лягла спати.

…Женя з’явилася на світ Божий у гарній молодій сім’ї. Мама й тато, наче двоє ширококрилих ангелів, стояли над колискою і не могли надивитися на свою дівчинку. Обоє батьків любили кожен по-своєму, віддавали дитинці всі душевні сили.

…Маленька тріщинка появилася в сімейному гніздечку через гроші, точніше, через їхню відсутність. Коли Жені виповнилося п’ять років, мама з подружкою поїхала на заробітки у Францію. Відтоді тато готував їжу, заплітав Жені косички, дозволяв їй дивитися допізна мультики… За відсутності мами для дівчинки вдома не існувало заборон. Мама часто писала листи, висилала гроші. Тато радів кожній вісточці й перед сном замість казки перечитував Жені вголос мамині листи. Дівчинка не все розуміла, але раділа за тата, а сама ночами плакала за мамою, бо зв’язок між ними був хоч невидимий, але міцний.

Однієї ночі дівчинку розбудили крики. Вона зістрибнула з ліжка й босоніж побігла подивитися, що діється. Тато з сусідом сиділи в хмарі диму. Тато стукав кулаком по столу — і пляшки падали на підлогу. Дівчинка, стоячи у дверях, завмерла з переляку. Таким тата вона ще не бачила.

— Ти чого встала?! — гаркнув він. — Ану спати пішла! Від гнилої яблуні таке саме яблуко… Марш я сказав!

Женя лежала в ліжку й від страху не могла зімкнути очей. І з цієї ночі її життя покотилося в прірву. Бо невдовзі плітки підтвердилися. Мама написала листа — і в ньому були не зовсім ті слова, яких чекав тато. Він читав той лист по кілька разів і запивав своє горе горілкою. Тепер дівчинка боялася за тата і старалася опікуватися ним. Та він просто не помічав її. Вона з ранку до ночі тинялася на вулиці. Сусіди жаліли дитину, годували. Гірше було вночі, коли порожній дім заливала темрява. Тоді Женя тремтіла від страху і чекала, поки прийде тато.

А він, вибитий із колії життя, не бачив майбутнього. Закинув роботу, дім… Згодом Женя напише у своєму щоденнику: «Дві події змінили моє життя: від’їзд мами і друге одруження тата. Була би мама, я б не стала сиротою і не втратила б дитинство. Тато намагався створити нову сім’ю, але щасливим так і не став».

Одного вечора тато, цілком тверезий, вимив дівчинці волосся, прибрав у хаті, накупив багато їжі. Женя до останньої миті думала, що приїде мама, але прийшла незнайома тітонька. Весь вечір сиділа за столом, їла, пила і сміялася якось по-дурному. Ще через кілька днів тато сказав, що вона залишиться у них жити і скоро в Жені народиться братик. Дівчинка була у відчаї. Такого вона не чекала.

«Як місце моєї красивої мами може зайняти якась страшна тьотя? — думала вона. — Чи тато сліпий? Що діється?» І дівчина почала свою тиху війну проти всіх. Та коли народився маленький, Жені стало зовсім погано. Мачуха змушувала бавити плаксивого малюка. Тому старша сестра частенько тікала на вулицю і ганяла з хлопцями на велосипеді до вечора. За такі вибрики тато суворо карав її: змушував прати свій брудний одяг руками або мити посуд упродовж тижня. Але це не допомагало — Женя продовжувала робити пакості, лиш би розсварити мачуху й тата.

Від дядька — до бабусі

Одного літа Женю завезли на канікули в інше село до маминого брата. Начебто на тиждень, погостювати, але тато забув про неї. Насправді дорослі про все домовилися. Женя помалу звикала до нової сім’ї. В свої десять років помітно порозумнішала й уже не робила дурниць. Їй усе подобалося. Куточок, де поставили її ліжко, був світлим. Старша сестра не-охоче поділила з нею свій письмовий стіл гострим цвяхом на дві нерівні половини. Женя мовчки прийняла все, бо додому повертатися не хотілося.

Восени почалася школа. Дівчинка старалася добре вчитися, в неї з’явилися нові друзі. Після школи Женя допомагала тітці на кухні, хоча ніхто її не просив, і вважала, що її життя помалу налагоджується, поки не підслухала одну розмову.

— Ну чому ти маєш нею опікуватися? — сварилася із чоловіком тітка. — Твоя сестра в розкоші купається, а ти її дочку годуєш… Гарне кіно. Рідний тато відмовився, а ти що — найдурніший?

— Ну досить, — вуйко стукнув кулаком по столі. — Досить! Закрийся! Нашим дітям вистачає — і для неї кусок хліба знайдеться.

— Ні, ти точно дурний… Одним хлібом збираєшся годувати? То поки маленька. А потім як? А наші діти? Як ти будеш викручуватися, скажи? — тарахкотіла тітка.

Вуйко не хотів продовжувати розмову. Дівчинка стояла за дверима як укопана. Хотілося кричати від болю… Всю ніч Женя не спала. Від стресу в неї підвищилася температура. Дядько з тіткою злякалися і викликали тата. Дівчинка зраділа. Здавалося, від самої його присутності Жені стає краще. За столом вона сиділа в нього на колінах, хвалилася успіхами в школі, вони разом дивилися телевізор — і всі недуги минулися. Вклавши втомлену Женю спати, тато пішов на кухню, де його чекали родичі.

— Ну, що ти вирішив робити з дочкою? — спитала тітка.

— Завтра поїдемо до бабусі. Думаю, нас там приймуть. Додому я її не повезу, — категорично сказав тато.

Бабця Катя була вже не в тому віці, щоб опікуватися дівчинкою, але відмовитися від неї не могла. В бабусі Женя прожила найдовше. І за цей час зрозуміла, що нікому вона не потрібна і нікуди їй іти. У бабусі життя було спокійне, але важке. До школи Женя ходила пішки, долаючи кілометри. Виживали з бабусею на пенсію, з урожаю городу і саду. Женя боялася втратити бабусю. Розуміла, що вона — єдина рідна людина, яка любить її по-справжньому.

Згодом вони помінялися ролями. Дівчинка опікувалася бабусею: навчилася вимірювати артеріальний тиск, знала, які таблетки від серця, всі медикаменти тримала у строгому порядку й стежила, аби бабуся вчасно приймала той чи інший препарат. Женя частенько знаходила час посидіти ввечері з бабусею біля телевізора, переглянути разом із нею старі фотографії.

— Бабусю, я виросту й буду лікувати людей, — казала Женя найріднішій людині, обіймаючи її за плечі. — Бо хочу, аби ти жила довго-довго…

Та якось Женя, повертаючись зі школи, побачила біля свого будинку «швидку». Дівчинка кинула портфель і рвонула до хати. «Померла, — думала, — рідна моя померла».

Але тоді ледь живу Катерину Іванівну поклали в лікарню. А після багатьох обстежень та аналізів медики сказали, що їй потрібна термінова операція. Якщо не оперувати, жінка довго не проживе.

Родичі шукали гроші й сварилися між собою, кому дістанеться Женя.

— Нехай до мами їде, — сказала тітка.

— А що? Нехай їде, — не заперечував тато.

Дикунка з України

Так Женя опинилася в місті Монпельє у Франції. Її зустріла жінка у світлому костюмі, великих темних окулярах, з довгим каштановим волоссям. Вони стояли і дивилися одна на одну. На фотографіях, які вона довгий час ховала під подушку, була зовсім інша жінка.

Першою підійшла до матері Женя, обійняла її за талію і притулилася до неї всім своїм тендітним тілом.

— Я теж скучила за тобою, — сухо відповіла мама. — Давай свій багаж і підемо додому. У мене мало часу. Спішу на роботу.

Мама, її чоловік Жермен і дворічний син Нік жили у великому будинку з басейном і садом. Жермен сприйняв Женю в старомодному одязі й із протертою валізою за дикунку. Їй виділили окрему простору кімнату, згодом купили нове вбрання і оформили до школи. Все було так добре, як ніколи, але дівчинка скучала за подружками, переживала за бабусю і найбільше їй не вистачало спілкування рідною мовою.

Тож, попри найкращі умови, серце дівчинки стискалося від самотності. І вона, дивлячись у небо, розказувала Господу про те, що їй боліло, чого нікому не могла розповісти, просила вибачення, що звертається до Нього зі своїми дрібницями. Просила здоров’я для всієї родини, аби бабуся дочекалася її повернення. І на завершення просила маленького щастя для себе.

Через півроку проживання у Франції Женя вже майже вільно говорила французькою і від колишньої дикунки в ній не залишилося нічого. Проте вітчим продовжував насміхатися з неї. Із самого початку між ними склалися неприязні стосунки. А останнім часом він ще й приходив напідпитку і починав сваритися з мамою. Втручатися в розбірки дорослих Женя не хотіла.

Так минали дні, місяці, роки… І в день свого вісімнадцятиріччя дівчина зауважила, що з дзеркала на неї дивиться юна красуня з довгим волоссям кольору стиглої пшениці. Висока, тендітна, струнка, з красивою жіночною фігурою. А в зелених очах блискотить живий вогник.

— Справжня красуня, — мовила, дивлячись на дочку, мама й додала: — Проте цього недостатньо, щоби досягнути чогось у житті. Ти повинна вчитися. І я дарую тобі оплачений сертифікат на навчання в юридичний університет у Парижі.

Женя обняла маму й подякувала їй, а про себе подумала: головне заробити гроші й стати незалежною.

Подружками донька з матір’ю не стали, однак любили одна одну. Вітчима це бісило щораз більше. Того вечора всі зібралися на святкову вечерю, але до торта зі свічками не дійшло. Захмелілий вітчим дізнався про кругленьку суму, яку дружина виклала за навчання дикунки з України — він тільки так називав Женю. За столом затіяв сварку. І вже ніхто нічого не приховував. Женя висловила йому все, що накипіло. Вітчим ображав її нецензурними словами. Малий Нік зі страху плакав. Мама мовчала. Його ще більше це розлютило. Однієї миті він схопив зі столу ніж і приставив мамі до горла.

— Відпусти маму, старий козел! Інакше я тебе приріжу, — вигукнула, сама не впізнавши свого голосу. І вітчим пішов спати.

— Розлучися із цим покидьком, — попросила Женя маму. — Будемо жити тільки втрьох.

— Він мені сина ніколи не віддасть, — тихо плакала жінка. — І закон буде на його боці. В нього дім, гроші… А я що маю? І тобі треба вчитися.

— Я влаштуюся на роботу, ми орендуємо квартиру й житимемо вдвох. А Нік — наш хлопець: підросте, у всьому сам розбереться і точно прийде до нас. А вчитись я буду, лише трошки пізніше.

— Не говори про Жермена погано. Він завжди був добрим до мене. То відколи ти приїхала — його як підмінили.

— Мамо, мамочко, — Женя обняла матір за плечі й поцілувала. — Тато так тебе любив… І досі, напевно, любить. Чому ти не приїхала до нас? Поговорили б… Як би там не було, але тато ніколи на тебе руку не піднімав.

— То мій гріх, доню, мій гріх і мені з ним жити, — тихо говорила мама, і сльози спадали їй на руки. — А ти йди. Винаймеш кімнату і якось будеш жити.

«Мамочко, ну що ти кажеш?! — волала Женина душа. — Я твоя дочка! Ну куди я піду?» А вночі, зібравши речі, Женя таки пішла з дому. Довго вешталася освітленими вулицями Монпельє, промерзла до кісток. Тоді зайшла в якийсь нічний клуб і замовила гарячого шоколаду. Там познайомилася з юними нічними метеликами — повіями…

* * *

Женя крутилася перед дзеркалом у весільній сукні. До кімнати увійшов наречений.

— Вау, я навіть не підозрював, що ти така красива.

— Не можна тобі підглядати за нареченою до вінчання. Дай мені ще п’ять хвилин — і я вийду.

Проте хлопець не стримався, притулив кохану до себе й палко поцілував.

…Біля церкви зібралося багато людей. З одного боку стояли мама з родиною, з іншого — тато зі своїми родичами. Прийшли друзі.
«Так буває лише в казці, — подумала Женя, оглядаючи всіх, і сльози щастя виступили їй на очі. — У моєму житті, наче в казці, всі мрії збуваються».

Оксана ПЕТРИЧЕНКО-ТРАЧ.

смт Микулинці Теребовлянського району.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини