Вільне життя

ОЛЕКСАНДР БАРВІНСЬКИЙ — ПРОВІДНИЙ ГАЛИЦЬКИЙ ДІЯЧ ОСВІТИ І КУЛЬТУРИ

8 червня виповнилося 170 років із дня народження нашого знаменитого земляка Олександра Григоровича Барвінського. Все своє свідоме життя він присвятив боротьбі за самостійність українського народу, за належне йому місце в Європі, за рівні права з іншими національностями Австро-Угорської імперії.

Історик, літературознавець, публіцист, педагог, громадський діяч О. Барвінський народився 1847 року в с. Шляхтинцях Тернопільського повіту. Його сім’я належить до найдавніших українських родів русинсько-лемківського чи польського походження. Згідно з дослідженнями біографів, рід «Барва» з’явився у XIV столітті і з XVІ століття належав до гербу «Ястжембець» (яструб). У XVII столітті після битви під Віднем 1683 року його представник отримав другий герб — «Айхінгер» (дуб) і саме з цього часу, згідно із «Хронікою роду Барвінських», яку почав писати найстарший брат Олександра Іполит, а закінчив його син Богдан, він уже значиться русинським (українським). У наступні періоди вихідці із цього роду відзначилися на ниві духовній та культурно-освітній, оскільки були здебільшого священиками. Один із близьких предків батька Олександра Мартин Барвінський став священиком високого сану і першим ректором-українцем Львівського університету. Також він був доктором теології і професором, папським прелатом, архіпресвітером і генеральним вікарієм Львівської греко-католицької митрополичої капітули, членом галицьких крайових станів, консисторським радником та лицарем Залізної корони. Старші брати Осип і Володимир теж проводили активну громадську та культурно-просвітницьку роботу і були досить відомими серед галицької інтелігенції. Осип — священик, автор драм та повістей з української історії. Володимир (за освітою юрист) — засновник і перший редактор найпопулярнішої української газети «Діло», один із творців «Просвіти» та «Рідної школи», автор низки новел і оповідань, редактор та видавець «Бібліотеки найзнаменитіших повістей», організатор першого у Львові національного віча.

Маючи такий приклад, юний Олександр під час навчання в Тернопільській гімназії стає учасником літературно-наукового гуртка «Громада» та починає друкуватися в часописі «Письмо до Громади», який виходив у Львові. Закінчивши у 1865 році Тернопільську гімназію, вступає на філософський факультет Львівського університету і бере участь в діяльності львівської «Громади», спілкується із сином Маркіяна Шашкевича Володимиром та іншими прогресивними молодими людьми. Під час студіювання особливу увагу приділяв таким предметам, як загальна історія та руська (українська) література. Також вивчав російську, сербську і чеську мови, польську літературу та старослов’янську граматику.

ОТРИМАВШИ ВИЩУ ОСВІТУ, з 1868 року працює учителем у Бережанах і Тернополі, з 1888-го — професором учительської семінарії у Львові. Маючи потужний педагогічний потенціал, він пише і публікує читанки для початкових шкіл та гімназій, історичні і літературні посібники українською мовою. Завдяки саме його старанням у школах була впроваджена українська мова, у шкільні підручники введений термін «українсько-руський» замість «руський», а існуючий до того етимологічний правопис, який завзято обстоювали москвофіли, був замінений на фонетичний. Протягом п’яти років (1891—1896) очолював Українське педагогічне товариство. Від 1893-го до 1918 року — член Шкільної крайової ради.

З ініціативи Олександра Григоровича в 1892 році Товариство ім. Т. Шевченка стало науковим, і він був його головою протягом 1893—1897 років. Переобтяжений культурно-освітньою та громадською діяльністю, Олександр Барвінський, на жаль, не мав змоги докладно займатися науковими дослідженнями, проте як популяризатор історичних знань проявляв виняткову цілеспрямованість. Передусім він відомий як видавець серії історичних монографій під назвою «Руська історична бібліотека». Це видання мало науково обгрунтувати тезу про єдність історичного процесу в Галичині та в Наддніпрянщині і започаткувати друк наукової фахової літератури українською мовою. Факт видання грунтовних україномовних історичних праць сприяв піднесенню української національної свідомості на наших теренах і викликав негативну реакцію з боку русофілів та поляків, які вважали українську мову непридатною для наукового вжитку. Протягом 1886—1904 років вийшло 24 томи цього видання, з яких І—VІ та ІX—XVIII томи редагував сам О. Барвінський. Сюди ввійшли праці багатьох істориків Наддніпрянської України, зокрема В. Антоновича, Д. Іловайського, М. Костомарова.

У 1890 році Барвінський видав свою працю «Ілюстрована історія Русі від найдавніших до нинішніх часів», яку можна назвати найбільшим досягненням української історіографії Галичини ХІХ ст. Вона була доступно написана і призначалась для широкої читацької аудиторії. Актуальним для сьогодення є той факт, що Олександр Григорович, на відміну від істориків-русофілів, всіляко підкреслював непричетність Росії (Московщини) до давньоруської спадщини, а єдиним правонаступником княжої Русі, носієм її історичної традиції вважав «руський» (український) народ. Саме наш земляк першим серед істориків чітко й однозначно відокремив український та російський історичні процеси.

ДОСИТЬ ЦІКАВОЮ для нас є його мемуарна спадщина, оскільки «Спомини з мого життя» по суті є описом українського національного руху Східної Галичини ХІХ ст. Також він написав низку праць із етнографії і літературознавства, серед яких — два томи «Історії української літератури». Крім того, плідно працював у періодичній пресі, був співробітником журналу «Правда», газети «Діло», редагував журнали «Руслан», «Учитель», «Дзвінок». Багато його статей на різноманітні теми були опубліковані в польській, чеській та німецькій пресі.

Восени 1875 року Олександр Барвінський організував у Тернополі філію Товариства «Просвіта», яка була офіційно зареєстрована через рік. Разом з іншими громадськими діячами відкривав читальні в селах Тернопільського повіту та брав участь у читанні популярних лекцій. Відіграв важливу роль у заснуванні «Руської Бесіди» (1884), української «Бурси» в нашому місті, у приміщенні якої проживав із сім’єю протягом дев’ять років. Його друга дружина Євгенія також працювала у «Просвіті», «Руській Бесіді», з Амвросієм Крушельницьким організувала в Тернополі чоловічі і жіночі хори, а на початку 90-х років ХІХ ст. разом із Вахнянином була диригентом Львівського музично-хорового товариства «Боян».

У ЖОВТНІ 1885 РОКУ Барвінського обрали членом міської ради Тернополя. Із 36-ти її членів лише п’ятеро були українцями, проте Олександр Григорович не лише сам виступав під час засідань українською мовою, а й зобов’язав інших міських радників-українців завжди виступати рідною мовою. У 1887 році він був членом комітету знаменитої Етнографічної виставки, яка відбулася 6—7 липня того ж року на честь приїзду архікнязя Рудольфа до тодішнього Тарнополя.

Наш земляк представляв русинів-українців у Габсбурзькій імперії: протягом 16 років (із 1891-го) був депутатом у віденському парламенті, із 1894-го по 1904 рік — у Галицькому сеймі; у 1917 році пожиттєво іменований членом австрійського сенату. В уряді ЗУНР у 1918 році займав пости двох секретарів: освіти та віросповідань. Проводячи активну політичну діяльність, Олександр Барвінський ніколи не зраджував українських інтересів, завжди засуджував польську експансію на Західну Україну. Проте одночасно він намагався знайти компроміс із поляками для досягнення українсько-польської рівноправності, за що його критикували більш радикально налаштовані громадсько-політичні діячі.

Він часто відвідував Наддніпрянську Україну, де зустрічався з В. Антоновичем, Т. Рильським, О. Кониським, І. Нечуєм-Левицьким, М. Лисенком, П. Кулішем, М. Старицьким. Контактував із буковинськими письменниками та культурно-громадськими діячами Ю. Федьковичем, С. Воробкевичем, О. Маковеєм, С. Смаль-Стоцьким. Був ініціатором перепоховання у Львові останків Маркіяна Шашкевича. Налагоджені зв’язки дали йому можливість організувати дві нові українські кафедри у Львівському університеті, одну з яких очолив М. Грушевський, заснувати декілька українських гімназій, добитися двомовності учительських семінарій, створити тиск проти москвофільства у Східній Галичині. Олег Романів, колишній голова сучасного Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, вважав, що всі ці здобутки врешті-решт мали історичне значення як складові, що формували націю, її західноукраїнське крило, без якого сьогодні не було б України.

ОЛЕКСАНДР БАРВІНСЬКИЙ належить до складних постатей, які сьогодні ще не отримали належної історичної оцінки. Проте, за словами Богдана Лепкого, його заслуги на полі української культури величезні і безсумнівні. У важкий для нашої нації час він був визначним українським лідером, патріотом, провадив державотворчу працю в галузях освіти, науки і політики.

Для вшанування пам’яті нашого відомого земляка одна з вулиць Тернополя названа на честь родини Барвінських. У селі Шляхтинцях поблизу Тернополя, де народився Олександр Григорович, встановлений його бюст. У експозиції Тернопільського обласного краєзнавчого музею у відділі нової історії представлені чотири томи із серії «Руської історичної бібліотеки», які були надруковані наприкінці ХІХ ст. у Тернополі. А саме: праці Миколи Костомарова і Дмитра Іловайського, присвячені історії України-Руси, Богданові Хмельницькому, Іванові Виговському, Руїні.

Олег ГАВРИЛЮК,
історик, завідуючий відділом Тернопільського обласного краєзнавчого музею.

Віра ШУМСЬКА,
історик, завідуюча сектором Тернопільського обласного краєзнавчого музею.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини