Вільне життя

ПОГАНСЬКИЙ РЕНЕСАНС

ТЕМНО-ЗЕЛЕНОЮ СМУГОЮ ТЯГНУТЬСЯ УЗДОВЖ НЕБОСХИЛУ МЕДОБОРИ. ТАМ, ДЕ ВОНИ ЗДІЙМАЮТЬСЯ В НЕБО НАЙВИЩИМ ГОРБОМ, ГОРА БОХІТ (БОГІТ, БОГУТ). ЯКИМ ЖЕ ШЛЯХОМ СХОДИЛИ НА НЕЇ ЛЮДИ В ТУ ДАЛЕКУ ПОРУ XII—XIII СТОЛІТЬ? МОЖЛИВО, ЩО САМЕ ЦІЄЮ, НИНІШНЬОЮ ДОРОГОЮ. ВІДРАЗУ ЗА РІЧКОЮ ГНИЛОЮ ПОПРИ КОЛИШНІЙ ПАНСЬКИЙ БУДИНОК І ПИВНИЦІ, ЩО ЛІВОРУЧ.

Гора Бохіт споконвіку привертала увагу людей, бо на ній у давнину було слов’янське городище-святилище. Особливий інтерес до неї викликала видатна для науки знахідка — скульптура язичницького ідола. Її виявили прикордонники у водах Збруча, який розділяв володіння Австро-Угорської і Російської імперій. Цей чотиригранний стовп з місцевого вапнякового каменю заввишки 2,67 м стояв у річці. Зауважу, не лежав, скинутий з крутого берега. Значить був обережно схований, мабуть, до кращої пори. Та з плином часу ріка обміліла і шапка божества з’явилася над водою. Було це, мабуть, біля урочища Соколиха чи Збігла при Трибухівцях неподалік Личківців. Щоб витягнути ідола з намулу, знадобилося три пари волів. Тодішній власник Личківців Костянтин Заборовський поступився знахідкою Мечиславу Потоцькому, панові з Коцюбинчиків, який кохався на старожитностях. Мабуть, саме йому прийшла в голову ідея встановити старовинну скульптуру на панівній висоті між кількома селами — нехай, мовляв, люди дивляться на свідка історії минулих часів. Та священнослужителі зчинили лемент: як це можна звеличувати противного християнству поганського божка? Підбурені ними віряни почали ремствувати. Так виняткова історична знахідка опинилася в Краківському археологічному музеї.

Ще Потоцький припустив, що ідол у давнину мав би стояти на горі Бохіт. Подальші дослідження породили серед учених багато думок і тверджень. Спочатку назвали його Світовитом — чотириголовим божеством західних слов’ян, одначе в Збруцького ідола були свої характерні риси, наприклад, замість голів — чотири площини із зображеннями під спільною ніби отороченою пушком шапкою. Дехто сумнівався, чи стояв ідол на Бохіті, адже знайшли його в іншому місці, та й вік боввана визначити з переконливою точністю неможливо. Припускали, що це матеріальний залишок вірувань древніх кельтів, які колись освоювали басейн Дністра з його притоками. Бо у східних слов’ян буцімто були більш примітивні ідоли, а тут довершена скульптура, де панує повна узгодженість і завершеність кожного зображення. І все це підпорядковується єдиній композиції та загальному задуму скульптури. Багато світла на утаємничену сутність гори і сакральної скульптури пролили археологічні розкопки, проведені Борисом Тимощуком, Іриною Русановою і Мариною Ягодинською в 1980 році. Учені реконструювали святилище, знайшли навіть постамент, на якому стояв ідол.

Про що ж свідчать рельєфні зображення на чотирьох його площинах? Оскільки скульптура є трьохярусною, то вона свідчить про древнє уявлення поділу всесвіту на три зони: небо, земля, підземний світ. Чому чотири грані? Щоб убезпечити себе захистом божественних сил зі всіх сторін світу. Верхній, небесний — верховні боги, обведені спільним пояском. Це, швидше за все, Перун, володар неба і грому, бог війни із шаблею і конем. Мокош із рогом достатку — та, що володіє сонцем і дощем, покровителька породіль. Третя грань прославляє Ладу з обручкою в руці, богиню щастя і краси, кохання та всієї природи. На тильній площині — безіменне зображення, мабуть, Велеса, що дає людям достаток, гроші, регулює тогівлю.

Середній ярус об’єднує земні зображення — це ніби хоровод чоловіків і жінок, що взялися за руки, які унаочнюють поклоніння богам, символізують парне, невпинне життя. Біля плеча жінки на лівій грані проглядається фігурка дитинки, що підкреслює ідею родючості. Підземний світ скульптор показав так, що бог стоїть на колінах і підтримує руками площину землі зі всім на ній сущим. При чому зображений він не лише на лицевій, а й на бокових площинах: тулуб — у профіль, а голова — у фас. Так що в загальному вийшов бог-триголов. Хто він, встановити важко.

Археологічна експедиція на горі Бохіт кинула промінчик світла на ще давніші часи, коли тут перебували скіфи і теж виконували свої ритуальні дійства. Уявляєте, яка енергетика намоленості цієї невеличкої місцини Медоборів? Мабуть, від скіфської доби залишилася рукотворна споруда із циклопічних брил — своєрідні ворота, які називають кромлехом, або ж дольменом. Він міститься на схилі гори поза кільцевим валом старослов’янського святилища. Неподалік, при вході до святилища стояла подовжена споруда, може, для ритуальних зібрань, банкетів. Друга, схожа, містилася в межах святилища перед поперечним валом, який відділяв капище із жертовними ямами від основної території святилища і тягнувся кривою лінією в межах кільцевого валу майже до входу. На центральній частині території археологи розкопали три поглиблених житла, в яких, можна судити, мешкали жерці та прочани. Далі на південь біля кільцевого валу був ритуальний сухий колодязь. Для жертовника (требища) і капища, де стояв сам Збруцький ідол, місце відвели майже на мисі подовженого овалоподібного святилища.

Комплекс цей виник після того, як князь Володимир державною релігією зробив християнство. Він наказав стягти зображення всіх язичницьких богів до одного пантеону, за нинішніми поняттями, музею. Важкими були перші кроки нової віри на руських землях. Релігія — найконсервативніший вияв людської духовної сутності. Навіть під вогнем і мечем люди трималися віри своїх предків. Тож, рятуючись від державницького релігійного насилля, віряни, і передусім волхви, втікали з Києва та інших великих центрів Русі у віддалені куточки, куди не діставалися княжі дружинники. Одним з таких сховків стала заліснена місцина в середній течії на правому березі Збруча нинішньої Тернопільщини. Тут діяла ціла система язичницьких святилищ. Неподалік Бохіта, де нинішня Постолівка, в урочищі Говда було своє капище. Поблизу теперішнього Крутилова на схилах Сліпої балки в урочищі Звенигород вищезгадані дослідники розкопали найбільший із дохристиянських сакральних комплексів з капищами, поселеннями ремісників і землеробів. Київська Русь добру сотню років жила з двоєвірством. Спочатку пригнічене, язичництво почало своє відродження, своєрідний поганський Ренесанс.

Але цивілізація невпинно рухалася своєю параболою. Архаїчна релігія ставала гальмом її поступу. Особливо жертвоприношення численним богам. Вищі сили задобрювали не лише плодами землі, якимись предметами, виробами, а й живими істотами. Жертовні камені обагрялися кров’ю не тільки тварин, а, траплялося, й людей. Це підтвердили знахідки археологів на тому та інших капищах.

Найцікавішим для нас є, звичайно, те, що за кільцевим валом слов’янського святилища — дольмен. До цього часу ніхто переконливо не пояснив, хто творив ці споруди і то на один лад по всій земній кулі. У добу, коли люди, як би не хотіли, не могли спілкуватися між собою на величезних відстанях, раптом мегаліти з’являються на території нинішніх Португалії, Кореї, Ізраїлю, в Індії, на Кавказі, в Росії, Скандинавії, на Британських островах (Стоунхендж), Тайвані і ось у нас, на вершині гори Бохіт. Дивуємося, хто ж носив, підіймав ці величезні брили? Припускали, що тут працювали якісь невідомі нам велетні.

У дольменів є одна спільна прикмета: майже всюди є круглий отвір, просвердлений не знати яким чином, але з гідною захоплення точністю і чистотою обробки. У нашого медоборівського кромлеха аж дві таких свердловини. Учені стверджують, що головне призначення цих споруд — поховання. Але на них покладалися ще якісь інші функції. Бо навіщо тоді строга орієнтація щодо небесних світил, відмітки точок сходу і заходу сонця у дні сонцестояння і рівнодення?

О, Бохіт, Бохіт, твої утаємничені древні загадки для місцевого люду стають приводом, на кого б звернути вину за недорід, посуху чи надмірно мокре літо. Мовляв, он гора Бохіт поруч, чого ви хочете… Ті, хто побував на її славетній вершині, почуваються по-різному. Одним відлягло від серця, голова посвітлішала, душевний тонус піднісся. Іншим — навпаки. У неділю я приїхав до Збаража на свято міста. До мене відразу підійшов молодик: «А я бачив вас у четвер на Бохіті з фотокамерою!» Тоді моєму провідникові з Городницького лісництва Ярославові Ігоревичу увесь час постійно надзвонювали, мовляв, за вами на гору ідуть якісь двоє, і ще один у всіх допитувався… Тут так заведено — зона заповідна, вештатися без нагляду стороннім не слід, дивись, ще багаття розпалять… У лісі стільки сухих стовбурів… «Це я ніяк не міг второпати, куди йти. А кілька тижнів тому ж був тут, у пору молодого місяця. Усе ніби ясно та просто і заблукати ніде. Ой, заморочила мене Бохіт! І знаєте чому? Бо став помолитися перед капличкою, що при лісовій дорозі. Вийшло, молився одному Богу, а пішов за допомогою до інших. Ось і вчепилася мана. У моєму житті чомусь усе пішло шкереберть. Один астролог порадив: пройди через ворота того дольмена, може, все переміниться. Пройшов раз, думав повторити, а тут тобі така морока…»

Пригадалося, як і мені одного разу Бохіт вивернула кожуха. Давно, на початку сімдесятих, ми йшли пішки Медоборським кряжем від Підкаменя до Кам’янця-Подільського. Збирали матеріал для книжечки, яку потім і видрукували у видавництві «Каменяр». Щоб раціональніше розподілити працю, вирішили розбрестись по різних об’єктах. Володя Радзієвський узявся досліджувати місцину, де колись стояв овіяний легендами Дівич-монастир і Соколині скелі над Збручем. А я поплентався на Бохіт, але з іншого, від Сатанова, боку. Було це за сім років до того, як тут працювала вищезгадана археологічна експедиція. Тож блукав я в темряві необізнаності. Знав лише, що тут було поганське капище і стояв на ньому Збруцький ідол. Після довгих манівців пересіченою, перетятою яругами та каменюками і колодами впалих дерев місцевістю я вибився із сил і присів на одній з нагромаджених купою брил, де мох був найгустішим. Та й поринув у дрімоту. Верзлося щось неймовірне. Розбудив мене якийсь шалений тріск. Але остаточно прокинутися не міг. Таке зі мною вже раз було, в дитинстві. Я пас корову на покинутому хуторі. На давно неїждженій дорозі ріс густий спориш, на ньому я і заснув. Але в підсвідомості чатувала тривога: де ж корова, може, подалася в шкоду? Я вже й ніби збудився, але розтулити не міг повіки, руки й ноги теж були неслухняними, дихання сперло — якийсь стан між сном і реальністю. Це було страшно. Врешті я якось-таки прийшов до тями, мокрий, бо сонце нещадно пекло мені в обличчя. Коли вдома розповів бабусі про свою пригоду, та сплеснула руками: «Сину, не можна спати, та ще й горілиць, на сирій землі, вона ж притягує!» Тепер мене притягнула Бохіт. Нарешті я вирвався із сонного потойбіччя. Наді мною за верхів’ями дерев Перун-громовержець з усіх боків розривав у гніві небо блискавицями. Лише над горою через крихітне блакитне віконце усміхалася ясним промінчиком сонця богиня Мокош.

…Я знайшов брилу, де колись мав неприємне дочиніння — то був крайній камінь дольмена. Показав своєму супутникові лісівнику Славкові Бевському. Той не здивувався: «А що ви хочете, тут же якраз пролягає аномальна лінія. Ось дивіться її ознаки…» І ми пішли тим напрямком. Химерний стовбур з кореневищем таким, ніби по ньому гупали велетенським молотом, розколений навпіл камінь, далі — один за одним два великих мурашники. У мурах своє сприйняття магнетизму землі, вони знають щось таке, що нам зась, і будують свої житла не де довелось. А далі, вже біля кільцевого валу, сухий ритуальний поганський колодязь…

Я повертався лісовою дорогою з відчуттям задоволення. Не від магічної сили, а від усвідомлення того, що центр язичницького Ренесансу — саме тут, у Медоборах. Яка ж усе-таки багата наша Тернопільщина і подіями історії, і неповторними дивами природи.

Василь БУРМА.

Фото автора

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини