Вільне життя

Послана янголами

НА ВУЛИЦІ ПІЗНЯ ПОРА. НАВКОЛО ЗАПАНУВАЛА ТИША. ЛИШ МАЛЕНЬКА ПОСТАТЬ, СИДЯЧИ НА ПІДВІКОННІ, ВДИВЛЯЄТЬСЯ У ТЕМІНЬ НОЧІ, А В ЧОРНИХ ОЧЕНЯТАХ МИГОТЯТЬ ІСКОРКИ НАДІЇ.

Артемко знав, що наближається одне з найпрекрасніших свят весни — День матері. І йому також хотілося б привітати свою маму, прокинутися зранку, обійняти, поцілувати. Так, як зазвичай роблять усі дітки. Але йому, як і всім іншим, хто тепер спить у цій кімнаті, не судилося. У них немає батьків. Від когось відмовилися ще у день їхнього народження, інших забрали від мами й тата через неналежний догляд, а ще інші залишилися без рідних через трагічні випадки долі. Багато з них змирилося, але не він. Семирічний хлопчик не міг прийняти усієї жорстокості життя, він вірив, що десь ходить його мама, яка неодмінно забере його додому.

Артемко не знав, а може, просто не хотів знати й вірити, що матуся, яку він так чекав, померла при його народженні. Немовлятко нікому було забрати на виховання, тож уже сьомий рік поспіль хлопчик перебував у сиротинці.

…У цей час завідувачка дитячого будинку Анна Мирославівна саме проводила обхід. Відчинила двері кімнати, де в задумі сидів Артемко. Спершу не впізнала, хто це, а підійшовши ближче, побачила хлопчика, який навіть не помітив, що вона ввійшла.

— Артемку, чому ж ти не спиш?

Хлопчик стрепенувся.

— Я вже лягаю, Анно Мирославівно, — пробурмотів Артем.

— Але ж я бачу, що ти засмучений. Що сталося?

Артемко не відповів нічого. Очима, сповненими смутку, глянув на завідувачку, яка в сиротинці усім старалася замінити матір, і простягнув фото. На ньому — молода світловолоса дівчина, років двадцяти восьми, із привітною та ласкавою усмішкою.

— Хто це? — здивовано запитала Анна Мирославівна.

— Моя мама.

Жінка не стала перечити. Вона одразу впізнала дівчину, яка ще рік тому приходила в сиротинець із групою волонтерів. Відтоді вона оббивала пороги державних установ з надією всиновити дитину. Але, на жаль, навіть добрі справи в бюрократичному суспільстві зробити не так легко. Усюди Наді відповідали, що вона не може всиновити дитину, оскільки незаміжня.

Анна Мирославівна запитала хлопчика, де він взяв цю фотографію. Артемко відповів, що знайшов її неподалік кабінету завідувачки. Напевно, Надя загубила її, коли учергове приходила в сиротинець.

Уже наступного ранку Анна Мирославівна знайшла контактний телефон дівчини. Зателефонувала й попросила прийти. Надія, відклавши усі справи, примчала в дитячий будинок. Жінка розповіла Наді історію, що трапилася минулої ночі. Сказала, що допоможе дівчині з усиновленням.

— Збирайте усі документи, і щойно вони будуть готові, приходьте сюди. А тепер, можливо, ви хочете глянути на дітей?

— Навіщо? — здивувалася Надя.

— Щоб вибрати дитину.

— А як же Артемко?

— Ви не зобов’язані всиновлювати саме його. Я ж чудово розумію, наскільки це відповідально. І який важливий вибір потрібно зробити.

— Вибір вже зроблено. Недаремно мою фотографію знайшов саме Артем. Його ангел-охоронець прислав йому мене. Так вирішили вищі сили.

— Але, можливо, ви хоч глянете на хлопчика, — продовжувала спантеличена Анна Мирославівна.

— Звісно. Коли забиратиму його додому. А поки мені не дали дозволу на усиновлення, боюся марно обнадіяти Артемка.

…Дозвіл Наді все-таки дали. І вже через місяць вона прийшла в сиротинець. Артемко, котрий через вікно побачив знайоме обличчя, у яке вглядався щовечора перед сном, вибіг з кімнати назустріч Наді.

— Мамо, ти все-таки прийшла.

Маленький хлопчик міцно обійняв Надю. Вона відчула, як труситься все його тіло, пригорнула до себе.

— Сину, синочку. Я з тобою, — прошепотіла дівчина.

…Надя та її синочок швидко звикли одне до одного. І вже через рік, у другу неділю травня, Артемко мав кого привітати вранці.

Марта ГОЛОВАЦЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини