Вільне життя

ЦЕРКВА ВТРАЧАЄ ВІРУЮЧИХ

Українське суспільство загалом відзначається високим ступенем релігійності. Це можна побачити й візуально. За роки незалежності збудовано тисячі нових храмів, до них тягнеться християнський люд. У великі свята служби Божі відвідують мільйони українців. Та й різноманітні соціологічні дослідження підтверджували незмінно високий рівень віруючих людей в Україні. Але останнє з них, проведене соціологічною службою Центру Разумкова й оприлюднене нещодавно, засвідчило неприємну тенденцію: кількість віруючих останніми роками зменшується. Якщо у 2014-му вони становили 76 відсотків від усього населення України, то 2016-го — 70%, а цьогоріч ще менше — 67%. При цьому, як зазначають соціологи, не зростає рівень атеїзму. Тобто великому прошарку населення України релігійні питання стають або нецікавими, або ж вони не визначили свого ставлення до них.

Традиційно високу релігійність декларують жителі Західної України: у нас таких 91 відсоток. А от найменше — на півдні країни: лише 42,7%. І це абсолютний мінімум за всі роки досліджень Центру Разумкова релігійної ситуації в Україні. Понад дві третини опитаних вважають себе православними, майже вісім відсотків — греко-католиками, по одному проценту маємо римо-католиків, протестантів та юдеїв. 12,6% опитаних не відносять себе до жодної релігії, а кожен тринадцятий вважає себе просто християнином. Понад 38 відсотків православних відносять себе до Української православної церкви Київського патріархату, а до УПЦ Московського патріархату — лише 17,4%. Прихильників УАПЦ маємо 1,5 відсотка, а от «просто православними» назвали себе більше третини респондентів (35,7%). Київський патріархат домінує над Московським в усіх регіонах, окрім півдня України, де їхні позиції рівні — по 22,1%. Тут, а також на сході найбільше «просто православних»: 50 і 47 відсотків відповідно.

Майже третина українців (29,2%) вважає, що треба згуртуватися навколо Київського патріархату. Цікаво, що цю ідею підтримують і 14% вірних УПЦ (МП). Кожен п’ятий підтримує ідею об’єднання усіх в єдину помісну церкву. Такої ж думки і 15% послідовників УПЦ (МП). І тільки 7,7 відсотка опитаних вважають, що Українська православна церква Московського патріархату має залишатися невід’ємною частиною РПЦ.

Соціологи цікавились і довірою українців до церковних ієрархів. З українських — найвища вона у предстоятеля УПЦ Київського патріархату Філарета (35,9%). Митрополитові Онуфрію (УПЦ (МП) довіряють на п’ять відсотків менше респондентів (30,9%), главі Української греко-католицької церкви Святославу довіряють 23,8%, митрополитові Макарію (УАПЦ) — 21,5%. Цього року соціологи Центру Разумкова вперше включили до списку Папу Римського Франциска, і в нього виявився найвищий рівень довіри — 37,7%. А от лідером антипатій залишається патріарх Московський Кирило (Гундяєв), якому довіряють лише 14,8% українців, а не довіряють 42%. І ще одну цікаву тенденцію засвідчило опитування: українці не хочуть, щоб можновладці публічно демонстрували свою релігійність. Так, якщо у 2010 році позитивне ставлення до таких проявів засвідчував 21% опитаних, то цьогоріч — лише 13%. Натомість негативне ставлення до таких проявів зросло із 40 до 47 відсотків. До слова, опитування проводилось в усіх регіонах України, окрім анексованого Криму та окупованої частини Донбасу.

Напевно, релігієзнавці ще проаналізують, чому падає релігійність українців та зменшується відсоток довіри до церкви. Хоча перші оцінки уже є. Так керівник Департаменту з питань релігій та національностей при Мінкульті Андрій Юраш припускає, що церква втрачає моральний авторитет через інформаційні маніпуляції окремих релігійних діячів. І посилається, зокрема, на УПЦ (МП). Для останньої результати цього соціологічного дослідження приємними не назвеш. Тому-то й лунають з її середовища заяви про «компроментацію церкви», «інформаційні вкиди проти УПЦ». Але будьмо відвертими: ця церква сама протиставляє себе українському суспільству. Скажімо, у лютому Міністерство культури України звернулося до УПЦ (МП) та її вірних з пропозицією публічно засудити військову агресію Росії проти України. І що ж? Жодної серйозної реакції, тільки глузливий коментар на церковному сайті одного з її апологетів. Не чути потужного голосу УПЦ (МП) щодо звільнення українських полонених — і на окупованих територіях Донбасу, і в Росії, хоч про це її просила Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій. Одного, щоправда, повернули, попозували з ним перед телекамерами. Але ж від цієї церкви чекали більшого, зважаючи на її можливості. А оте демонстративне сидіння митрополита Онуфрія та його підлеглого у Верховній Раді, коли та стоячи вшановувала загиблих в АТО, хіба додало церкві довіри? Чи такий парадокс: УПЦ називає себе українською, а її предстоятель забороняє відправляти літургії українською мовою (до речі, за покійного митрополита Володимира (Сабодана), за бажанням громад, це можна було робити).

А як дратує її служителів, коли до назви УПЦ доставляють оте МП. Мовляв, в офіційній назві його немає. І що взагалі УПЦ — церква незалежна, самокерована в управлінні, а з РПЦ у неї тільки молитовне єднання. Але де сидить її патріарх? У Москві. Саме він і затверджує вибраного в Києві предстоятеля УПЦ. Більше того, у Росії її називають «Російською православною церквою на Україні». Так, нещодавно прес-секретар президента РФ Д. Пєсков, коментуючи внесення у Верховну Раду «релігійних» законопроектів, сказав: «Безумовно, це надзвичайно болюче питання для прихожан Російської православної церкви, і безумовно ми вважаємо неприпустимими будь-які дії, які порушували б інтереси Російської православної церкви на Україні». Виходить, не такі вже й безпідставні вимоги деякої частини українців, зокрема й самих вірних УПЦ (МП), про перейменування цієї церкви у РПЦ в Україні.

Проте й церковники прозахідного спрямування теж моментами викликають подив. Так, українську спільноту збурила заява Львівського архієпископа — митрополита Римо-католицької церкви Мечислава Мокшицького. В інтерв’ю польському католицькому тижневику Niedziela він сказав таке: «Україна повинна задуматися, чому так відбувається (йдеться про війну на Донбасі. — Г. Я.)… На українському народі надалі висить гріх геноциду, до якого йому важко донині признатися і з якого важко очиститися». З огляду на резонансність цього висловлювання й відвертих коментарів в українських засобах масової інформації слова митрополита взявся розтлумачувати його секретаріат. Мовляв, їхнього владику не так зрозуміли. Проте, так видається, що львівський архієрей зовсім не шкодує за сказаним. Інтернет-видання CREDO запитало його: «Чи зараз насправді відповідний час, аби роздряпувати старі рани, що й так зле гояться? В Україні триває війна. Навіщо ви порушили тему Волині». «Про це ми завжди будемо говорити. Бо це рана, якою скалічено також і церкву, — відповів архіпастир. — Це також обов’язок пастиря: зло назвати злом, а добро — добром… Теперішні події на сході нагадують нам про Волинську трагедію, де багато людей втратили життя, були вбиті… Спочатку була Друга світова війна, потім Волинська трагедія, потім анексія Криму і війна на сході. Замовчування одного зла породжує наступне. Саме тому ми не можемо мовчати».

Грунтовну статтю із цього приводу написала Катерина Щоткіна в «Деловой столице». Вона запитує архієпископа: якщо війна на Донбасі — результат нерозкаяного гріха українців за геноцид поляків, то чим був поділ Польщі в 1939-му? За які гріхи відповідали поляки, яких намотували на гусениці танків міцні хлопці з написом Gott mit uns («З нами Бог») на пряжках? Може, за пацифікацію українців на «кресах»?.. «Інтерпретувати вчинки Бога у кожному конкретному історичному чи людському випадку — Його замисли, Його кари, Його прагнення — взагалі заняття… спекулятивне. Чи це говорить митрополит Онуфрій про те, що голодомор був карою українцям за руйнування храмів, чи говорить митрополит Мечислав про Волинь і Донбас», — вважає Катерина Щоткіна. І робить висновок: церковна ситуація повністю відображає ситуацію політичну. Україна і надалі затиснута між двома колишніми митрополіями. І якщо про дерусифікацію українського православ’я ми вже говоримо вголос, то про деполонізацію українського католицизму якось не дуже.

Тож не дивуймось, що кількість віруючих в Україні зменшується. Війна на Донбасі оголила не тільки правдиві стосунки між країнами-сусідами, а й політичну заангажованість їхніх церков. Одна не втомлюється повторювати мантру, що всі, хто не з нею (а отже, не з Росією), то «розкольники», «неблагодатні» та «неблагословенні» і Господь їх за це карає. Інша карою за «гріх геноциду» називає мужній захист українцями своєї територіальної цілісності і незалежності та болючі жертви за них. А українці теж діти Божі. І не найгірші. Ні на кого не нападають, нікого не поневолюють, на чуже не зазіхають. Працьовиті, толерантні, богобоязливі. Багато моляться і вірять: Господь почує їхню молитву, і за нинішніми випробуваннями (а не карою) неодмінно зійде на них Його ласка. Бо Господь — це Правда, і вона не має ні конфесійного забарвлення, ні політичного. Тільки Боже.

Ганна ЯСІНСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини