Вільне життя

ЧУЖА?

НАДІЙКО, БІЖИ ДОДОМУ, ДОЩ ПОЧИНАЄТЬСЯ! — ДОЛИНУВ ДО ДІВЧИНКИ З-ЗА САДКА ЛАГІДНИЙ МАМИН ГОЛОС.

ТА ВОНА НЕ ВІДГУКНУЛАСЯ, ЯК ЗАЗВИЧАЙ: «УЖЕ БІЖУ, МАМУСЮ!» І НАВІТЬ НЕ ПОВОРУХНУЛАСЯ. ЇЙ НЕ ХОТІЛОСЯ ДОДОМУ. РІЧКА БУЛА ЄДИНОЮ НАДИНОЮ РОЗРАДНИЦЕЮ, НАЙУЛЮБЛЕНІШИМ МІСЦЕМ НА СВІТІ. КОЛИ ДІВЧИНЦІ ПОТРІБНО БУЛО ПОБУТИ НАОДИНЦІ, ЗІБРАТИСЯ З ДУМКАМИ, ТО ЗАВШЕ БІГЛА ДО РІЧКИ. ЦЕ БУЛО ЩАСТЯ — МАТИ РІКУ МАЙЖЕ ЗА ХАТОЮ… БИСТРА ТЕЧІЯ, ЗДАВАЛОСЯ, ЗАБИРАЛА ТРИВОГУ, ВИМИВАЛА З ГОЛОВИ ПОГАНІ ДУМКИ, НАВЕРТАЛА РОЗУМ НА ПРАВИЛЬНІ РІШЕННЯ. АЛЕ СЬОГОДНІ Й ВОНА НЕ ДОПОМАГАЛА НАДІЙЦІ. ДІВЧИНКА СИДІЛА НАД ВОДОЮ І НЕВТІШНО РИДАЛА. СЛЬОЗИ ІЗ ПОЧЕРВОНІЛИХ ОЧЕЙ ТЕКЛИ, НЕ СПИНЯЮЧИСЬ. «ЧУЖА. ЧУЖА…» — ПОВТОРЮВАЛА НАДЯ ЛЕДЬ ЧУТНО. НЕ ХОТІЛА В ЦЕ ВІРИТИ. НЕ ЗНАЛА, ЯК МАЄ З ЦИМ ЖИТИ ДАЛІ…

Надійка навчалася у восьмому класі. Росла кмітливою, розумною дівчинкою. Була відмінницею, улюбленицею вчителів. А як пишалися дочкою батьки! Адже не тільки вчилася сумлінно, а й до різної роботи бралася, всього навчитися хотіла. Мріяла стати лікарем, бо дуже любила піклуватися про хворих. Ось, наприклад, захворіє татко, то Надійка відразу ж у ліжко його вкладе, пледом накриє, молока теплого принесе, спину розітре гусячим жиром. Відтак знову йде допомагати мамі по господарству.

Одного суботнього дня Надійчині батьки поїхали до райцентру на ринок, а вона залишилася вдома — на господарстві, так би мовити. Взялася за прибирання і заходилася наводити лад у шафі, що стояла в спальні батьків. Бо в мами до цієї шафи ніколи руки не доходять. Надя стала на стільчик, аби дістати до верхньої полиці, проте шафа була глибокою. Дівчинка оступилася і, падаючи зі стільчика, вхопилася за поличку. З її найдальшого куточка вивалилася коробка, відкрилася — і з неї випало багато якихось документів.

Надя підвелася і почала неквапливо складати їх на місце. І раптом їй потрапив на очі папірець, в якому йшлося про… всиновлення немовляти. Дівчинка уважно перечитала папір і не повірила своїм очам. «Як же так? — запитувала себе школярка. — Невже в мене є справжні батьки, рідна мама? Чому не вони виховують мене?» Десятки запитань роїлися в дівочій голівці, але на жодне з них відповіді не було.

Надійка не помітила, скільки простояла на колінах, тримаючи в руках маленький аркуш паперу. «Чужа… Чужа…» — боляче пульсувало в її свідомості, аж допоки в коридорі не почувся голос матері. Дівчинка швидко заховала документ у коробку, витерла зі зблідлого личка сльози та, немов нічого не сталося, пішла зустрічати батьків. Звісно, вони помітили, що доня плакала. Але оскільки та не хотіла нічого пояснювати, а мама з татом не любили лізти їй у душу, ситуацію пустили на самоплив. Захоче, мовляв, — сама розповість.

Відтоді в Надійки вже було дві мрії. Перша, як ми уже знаємо, — стати лікарем. Друга — відшукати біологічну матір. Дівчина навіть дала сама собі обітницю, що знайде її.

І щойно Надя стала студенткою медичного університету й вирвалася з-під батьківської опіки, як зайнялася пошуками рідні. Це займало багато часу, потребувало багато зусиль, але Надійці наполегливості не позичати. І за два роки її зусилля увінчалися успіхом — Надя тримала в руках папірець із адресою своєї біологічної матері.

Відразу поїхати до неї дівчина не наважувалася. Довго думала, чи варто. Десятки разів прокручувала в уяві сцену ймовірної зустрічі з тією, котра подарувала їй життя. Надя боялася розчарування. Боялася дізнатися причину відмови матері від неї. Та врешті, зібравшись із силами, все-таки вирушила в дорогу. І, здолавши сотні кілометрів, зазирнула у вічі матері.

Цю мить Надійка пам’ятатиме все життя, хоча воліла б забути. Адже зустріч видалася зовсім не такою, якою вимріювала її собі дівчина. Матір прийняла доньку, котру не бачила майже двадцять років, холодно і байдуже. Не проявила ні цікавості до того, як її дитина жила всі ці роки, чим займається, про що мріє. Не просила вибачення, нічого не пояснила. Не пригостила, навіть не обняла…

І, може, Надине серце й розірвалося б від болю та образи, але вона теж не відчула зв’язку з матір’ю. Перед нею стояла чужа жінка, що не викликала навіть симпатії. «Дивно, — думала Надя. — А як же кровний зв’язок, гени? Невже й справді матір тільки та, котра виховала».

Іще деякий час дівчина підтримувала зв’язок із біологічною мамою. Не з потреби чи бажання, а задля годиться. Та це тривало недовго. Коли зв’язок обірвався, Надя не знала, чи сумувати з цього приводу, чи тішитися. Бо почуття до жінки, котра виносила її в своєму лоні й привела на світ для щастя і радості іншої жінки, у дівчини так і не з’явилися. Яка наївна! А колись вона боялася, що, знайшовши свою маму, вже не зможе покинути її… Переживала, що буде з батьками, котрі виховали її і для яких вона — всенький світ.

Надя тривалий час не приїжджала додому, адже була зайнята пошуками рідної матері… Та, знайшовши її, раптом збагнула, як невимовно любить своїх тата й маму, як щиро скучає за ними, як їй не вистачає їхнього товариства… І якось, не дочекавшись вихідних, Надійка написала в деканат заяву із проханням про кілька вихідних і поїхала додому.

Обійнявши своїх батьків, почувалася так, ніби пережила кількалітню розлуку з ними. Як же вона сміла думати, що зможе покинути їх, що хтось зможе їх для неї замінити?

— Мамусю, я до річки на трошки, можна? Треба подумати… — мовила Надя. — Давно там не була…

— Думай швидше, — всміхнулася мама. — За півгодини будемо обідати…

…І Надійка, вхопивши зі столу шматочок сиру, побігла, як у дитинстві, до своєї подружки річки, аби розвіяти над бистрою водою попіл спалених мостів…

Ольга МИЛИМКА,
студентка ІІ курсу факультету філології і журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини