Вільне життя

Моя бабуся давно померла

СІМ’Ю ВІРИ ТА АНТОНА УСІ ВВАЖАЛИ ІДЕАЛЬНОЮ. ЧОЛОВІК ПРИ ПОСАДІ, НЕ П’Є, НЕ СТРИБАЄ В ГРЕЧКУ. ДРУЖИНА УВЕСЬ СВІЙ ЧАС ПРИСВЯЧУЄ ВИХОВАННЮ ЄДИНОЇ ДОНЬКИ. ТА СТОРОННІ І НЕ ЗДОГАДУВАЛИСЯ, ЯК ВАЖКО ДОВОДИТЬСЯ РІДНИМ ПОРУЧ ІЗ АНТОНОМ, ЯКИЙ ЗВИК, НАЧЕ НА РОБОТІ, КОМАНДУВАТИ НАЙБЛИЖЧИМИ ЛЮДЬМИ.

Без дозволу Антона Віра не мала права і кроку ступити. Він відстежував, з ким вона спілкується, куди ходить, сам виділяв гроші на покупки й контролював витрати. Звичайно, Вірі було нелегко звітувати про кожен свій день, демонструвати чоловікові чеки, мов якась школярка, запитувати дозволу зустрітися з подругою. Якщо ж між ними виникало найменше непорозуміння — Антон влаштовував їй допит з приниженнями. Але під час сварок жінка згадувала слова своєї матері: «Чоловік — глава сім’ї. Любиш — терпи».

І вона покірно схиляла голову, замовкала й прямувала на кухню готувати вечерю. А ось донька Любочка змалку не хотіла коритися татові. Дівчинка на все мала свою думку, росла впертою і незалежною дитиною. Віра, як могла, залагоджувала суперечки між найближчими. Антона така поведінка доньки дуже дратувала. Він намагався поводитися з нею якнайстрогіше. Забороняв Любі готувати уроки в однокласниці, їздити на екскурсії, ходити на шкільні дискотеки. Навіть коли дівчина стала студенткою, батько не дав їй свободи. У вихідні примушував сидіти вдома та читати книжки. Подорослішавши, Люба, уже не боячись, кричала йому в обличчя, що ненавидить його, називала тираном.

З кожним днем в їхній затишній квартирі наростала напруга. Часто Люба, плачучи на плечі в мами, просила її розлучитися з батьком.

«Покинь його! Розпочнемо нове життя! Без тотального контролю і сварок. Без перебування в цій тюрмі не з батьком — з наглядачем», — обіймала неньку.

Але Віра тільки відмовчувалася. За життя вона ніде не працювала, звикла лише готувати їжу, поратися по господарству й коритися волі чоловіка. Жінку розбирав страх. Після однієї з таких розмов Люба образилася на матір і замкнулася в собі. В оселі жило троє рідних, але таких чужих людей.

Та одного дня Люба повернулася з пар надзвичайно радісною.

«Мамо, тату, привітайте мене! Я виходжу заміж», — всміхнулася щасливо.

Антон спохмурнів і поцікавився, хто ж став обранцем його доньки. Та лише почув про одногрупника Люби Павла, хлопця з простої родини, що підробляв ремонтом машин, різко рубанув рукою повітря: «Цього весілля ніколи не буде! Іди у свою кімнату й не думай про дурниці».

Люба почала плакати, просити підтримки в мами, але перелякана Віра боялася і слово мовити. Між Любою і батьком розгорівся страшний скандал. Зрештою Антон кинув доньці: «Хочеш жити з Павлом — забирайся з моєї квартири, щоби мої очі тебе більше ніколи не бачили». Через півгодини Люба зібрала речі й переступила поріг рідного дому. Матір намагалася зупинити доньку, але Антон відсторонив дружину: «У нас більше немає дітей. Наша донька померла, ти чуєш?!» Люба вражено подивилася на нього, а тоді щосили грюкнула вхідними дверима.

Відтоді дівчина перестала спілкуватися із батьками. Не запросила їх навіть на власне весілля. Любина подружка, з якою зрідка спілкувалася Віра, поділилася з нею: всім чоловіковим родичам наречена розповідала, що вона — сирота. Дівчина показала Любиній мамі фото її доньки у весільному розкішному платті. В обіймах Павла вона була справжньою красунею. Та жінка тільки змахнула зі щік гіркі сльози — Антон заборонив їй спілкуватися з Любою. Він не дозволив привітати молодят з одруженням, познайомитися зі сватами. Та й узагалі поводився так, ніби в них ніколи не було дітей.

Віра надіялася, що із часом чоловікове серце зм’якне. Думала, його з Любою примирить народження внука. Та де там! Антон і чути не хотів про те, що став дідом. На фото, яке подарувала Вірі Любина подруга, не глянув: «Хай плодить бідосю з ким хоче, мене це не стосується!»

Та Люба з Павлом жили заможно. Зять відкрив власну автомайстерню і заробляв немалі гроші. Усією сім’єю молоді їздили відпочивати за кордон, маленький Віталик ходив у приватний дитячий садочок. Інколи, тихцем від чоловіка, Віра передавала внуку подарунки: машинки, книжечки, цукерки. Але Любина подруга завжди повертала їх назад — донька відмовлялася брати гостинці від матері.

А потім помер Антон. Швидко й неочікувано — інсульт. Віра надіялася, що Люба прийде на похорон, обійме її і скаже, як колись: «Заспокойся, мамусю, я поруч». Але ні Люби, ні ще когось із доньчиної рідні на прощанні із чоловіком не було. Повернувшись із кладовища, жінка наодинці довго оплакувала втрату і свою невтішну долю. Вона кілька разів намагалася помиритися з донькою, але Люба не відповідала на її дзвінки, а якось випадково зустрівши матір на вулиці, одразу зайшла в найближчу крамницю. Щоб не збожеволіти від гнітючих думок, Віра завела собаку — єдине створіння, яке втішало її.

З часом бажання помиритися з Любою просто заволоділо Вірою. Одного ранку вона пішла прямо до будинку, де жила донька із зятем і внуком. Присіла на лавочку на дитячому майданчику й почала розглядати вікна: цікаво, за якими з них — оселя її найрідніших? Згодом роззирнувшись, помітила хлопчика, що грався із дітьми. Приглянувшись, зрозуміла: та то ж Віталик! Недавно її внукові виповнилося сім років, уже школяр.

За деякий час хлопці зацікавились Віриним Дружком і попросили дозволу погладити пса. Затаївши подих, жінка стежила за Віталиком. Як же він був схожий на Любу!

«У нас теж є Дружок! Але він живе у бабусі в селі, — сказав хлопчик, коли помітив, що Віра до нього всміхається. — Ми часто їздимо до неї, і я з ним граюся. Разом ходимо на річку, допомагаємо бабусі Галі пасти корову».

«А як звати твою другу бабусю?» — спитала Віра, а самій аж серце зайшлося в грудях.

Віталик задумався, потерши чоло.

«Не знаю. Мама каже, що вона давно померла».

Віра дійшла додому наче у напівсні. Ледве відчинила двері. Немилосердно пекло серце, тож накрапала собі ліків і вирішила викликати «швидку», бо дихати ставало щораз важче. Та за мить рішуче відійшла від телефону. Для рідних доньки та внука, яких вона сама відреклася, на цім світі її давно не існує. То чи варто їй жити далі?

Ілона АНДРОЩУК.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини