Як відомо, 27 квітня 2010-го ВР України з порушеннями Конституції України та регламенту ратифікувала укладену на початку правління Віктора Януковича так звану Харківську угоду щодо подовження (в обмін на здешевлення газу) терміну перебування ЧФ РФ на території України ще на 25 років. Згодом, практично одразу після анексії Криму, держдума РФ в односторонньому порядку денонсувала цю угоду, тішачись думкою про вічне володіння Кримом, а насправді підкресливши істинний статус ЧФ РФ як окупаційних військ країни-агресора.
Анонсуючи прес-конференцію в агенції УНІАН з питання харківських домовленостей, організатори справедливо схарактеризували їх як гігантський крок у бік втрати суверенітету Україною та подальшої анексії Криму. Та чи збиралася РФ взагалі колись залишити Крим? Щоб відповісти на це питання, варто пригадати одну сторінку пострадянських російсько-грузинських відносин. 30 травня 2005 року представник президента Грузії Гела Чарквіані заявив: «Сьогодні успішно завершився процес переговорів щодо виведення баз, який тривав майже десять років». Ішлося про виведення з території Грузії двох російських військових баз. Кінцевою датою виведення, згідно зі спільною заявою міністрів закордонних справ двох країн, мав стати 2008 рік. Натомість Грузія у 2008-му одержала від Росії збройну агресію та анексію частини території.
Чи вірило державне керівництво Грузії, що РФ дотримуватиметься взятих на себе зобов’язань? Мабуть, вірило, всупереч давньому застереженню Бісмарка про те, що укладена з Росією угода не варта паперу, на якому вона написана. Вище керівництво України впродовж багатьох років, мабуть, теж вірило та ще й тішило себе тезою про нібито «стратегічне партнерство» з Росією.
Але про яке стратегічне партнерство може йтися, коли цілі двох країн не просто різні, а протилежні, антагоністичні, несумісні: адже мета Росії — відродити імперію і свою панівну роль на пострадянському просторі, а мета України — побудувати незалежну державу.
Отже, урок перший, найголовніший: Росії вірити не можна ніколи й за жодних обставин.
З чого насправді почалася анексія Криму? Як відомо, 12 лютого 1991 року (за підсумками так званого «всекримського референдуму» 20 січня того ж року), тобто коли СРСР уже дихав на ладан, Кримську область у складі УРСР було перетворено на Кримську АРСР. Юридична ціна того «референдуму» така сама, як і проведеного окупантами «всенародного референдуму» 16 березня 2014-го — оскільки питання адміністративно-територіального устрою країни не вирішуються місцевими референдумами — це один бік медалі. Іншим є те, що тоді (в січні-лютому 1991-го) діяла конституція СРСР у редакції від 26 грудня 1990 року, глава 10 якої містила перелік автономних РСР (загалом 20, з них 16 у РФ), і всі вони — від Башкирської до Якутської АРСР — були утвореннями національними. Кримська ж автономія — випадок унікальний, бо це автономія… географічна.
Українська влада після проголошення державної Незалежності мала, по суті, два варіанти дій: або визнати «всекримський референдум» 20 січня 1991 року нелегітимним і повернути півострову попередній статус області, або наважитися на перетворення Кримської автономії на Кримськотатарську, і не лише за назвою, а й за змістом. Натомість було обрано третій — як ми пересвідчилися, згубний шлях — закріплення географічного характеру автономії, зорієнтованої не стільки на Київ, скільки на Москву.
Поява на півострові «зелених чоловічків» була останньою фазою багаторічної спецоперації Кремля. А першою масованою атакою на українську державність стало відкриття на півострові в 1990-ті — з дозволу, а отже, потурання української влади — філій навчальних закладів Росії. Водночас тодішньому меру Москви Лужкову було дозволено фінансувати в Криму деякі проекти. Так закладалася бомба уповільненої дії під суверенітет України.
Чи сприймала взагалі колись Росія Україну як суверенну країну? Думаю, ні. Наведу один давній приклад із власного досвіду. Я лише кілька місяців як повернувся з Республіки Куба й працював першим секретарем управління культурних зв’язків МЗС України. І мене — вперше в моїй кар’єрі — включили до складу делегації, яка відбула до Москви на консультації зовнішньополітичних відомств двох країн. Я відповідав за гуманітарні питання. Моїм візаві виявився значно старший чоловік, який, либонь, сподівався приголомшити мене вже першою заготовленою фразою: «ваша політика українізації нагадує мені політику арабізації в Алжирі, коли я був там послом Радянського Союзу». (Якою була тогочасна, за президентства Леоніда Кучми, «українізація» України, можемо судити аж тепер: немарно для атаки Москва обрала найбільш зросійщені регіони — Крим та Донбас.) Російський/радянський посол ще якийсь час розводився на тему українізації/арабізації, а коли надійшла моя черга, я відповів: «Алжир, пане посол, був колонією Франції, тож ваше порівняння слушне в тому разі, якщо ви вважаєте Україну колонією Росії».
З подивом читаю на різних сайтах бадьорі «звіти» посадовців різного рівня про успішне завершення декомунізації на ввіреній їм території. Єдине, про що свідчать такі «звіти», — це глибоко вкорінене радянське мислення самих посадовців. Бо перейменування вулиць та повалення пам’ятників — лише зовнішні прояви цього процесу. Насправді має йтися про деколонізацію, оскільки радянському пануванню в Україні передувало царське, а для ментального звільнення від колоніальної залежності потрібен час. Задача України — виростити покоління молодих громадян, повністю вільних від впливів агресивного сусіда. Не знаю, чи усвідомлюють це наші високопосадовці, але в Кремлі чудово розуміють: із втратою України, з її вивільненням від московського впливу імперія перестане бути імперією. І всіляко цьому перешкоджатимуть.
Зроблена заява Президента України з нагоди Дня Європи про те, що наша країна «назавжди відійшла від радянської та Російської імперій», на жаль, не зовсім відповідає дійсності. В нас викликає ейфорію безвізовий режим з країнами ЄС, і ми з радощів вивішуємо біля установ поруч із державним прапор Євросоюзу, а насправді там мав би висіти прапор… СНД, бо ми досі не спромоглися вийти з цього контрольованого Росією квазіоб’єднання.
Маємо діяти за формулою Миколи Хвильового, який висунув гасла — «Геть від задрипанки Москви! Дайош Європу!» — саме в такій послідовності. Маємо виходити з усвідомлення фундаментальних моментів. У СРСР мовою міжнаціонального спілкування була державна, російська. В багатонаціональній незалежній Україні мовою міжнаціонального спілкування повинна бути також державна, українська. Ті, хто цьому протидіє, свідомо чи несвідомо намагаються зберегти колоніальний стан України.
Мовне питання в Україні — це питання національної безпеки. Україна-колонія століттями жила чужим життям. Через книжку, фільм, пісню нам накидалися чужі реалії. Ми читали романи й дивилися серіали про їхніх розвідників, вояків, мєнтів, аж поки ті вдерлися на нашу територію. Їм мало Криму й Донбасу, вони хочуть окупувати нашу свідомість.
У цьому сенсі заборона соцмереж країни-агресора, хоч і запізнілий, але крок у правильному напрямку. Можна вітати також оприлюднений очільницею МОЗ України намір відмовитися від закупівлі російських ліків, повідомлення про те, що без України російські заводи змушені припинити виробництво літаків Ан-140. Але водночас дізнаємося, що РФ стала найбільшим експортером українського вина. З якого це дива? Нехай би пили свій «глід» («бояришник»).
Політика щодо Росії не повинна бути відомчою, а лише державною. При цьому зрозумілою, виваженою та послідовною. І в цьому контексті хотілося б привернути увагу сьогоднішніх можновладців до деяких моментів.
Ми забороняємо в’їзд до України тим депутатам держдуми РФ, які відвідали анексований Крим. А чому не тим, хто своїм голосуванням підтримав цю анексію, тобто всім, крім єдиної порядної людини в російському парламенті — Іллі Пономарьова, який голосував проти?
Держприкордонслужба України доповіла, що за три роки не пустила на територію нашої країни аж чотири десятки російських гастролерів. А чому не всіх? Чи нашим відповідним структурам невідомо, що ці гастролери сплачують податки в Росії, купують на вивезені з України гроші товари в Росії, і частина цих коштів іде на війну проти України. То доки будемо самі спонсорувати тероризм проти своєї країни? Чи, може, навпаки, нашим відповідним структурам відомі факти гастролей німецьких театрів до Великої Британії в 1942—1943 роках, або продажу в газетних кіосках Лондона нацистської та пронацистської періодики в цей же період?
Засадничим принципом дипломатії є принцип взаємності. На практиці це означає, що видання «КП» в Україні можливе лише за умови видання «УМ» («Україна молода») в Росії. Так-от, єдиний на всю Росію україномовний журнал «Далекосхідна хвиля» видається в Хабаровську коштом видавця. Українських театрів у Росії взагалі немає. Українські класи діють у кількох населених пунктах за принципом недільних шкіл, утримуваних батьками.
На цьому тлі особливо цинічним і злочинним видається рішення колегії Міносвіти України, яка 28 квітня затвердила перелік підручників для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів, що видаватимуться коштом державного бюджету в 2017 році. Під номерами 123—128 та 143 в додатку зазначені підручники російської мови. Загалом їх 7 проти 5 підручників української. Нагадаю, коштом держбюджету, і це лише для 9 класу. Хто в нас зрештою міністр освіти і науки, досі Дмитро Табачник?
І кілька слів про книжки. Російською мовою в Україні повинні виходити лише книжки російськомовних письменників України. Інші — лише в перекладі. І далеко не всі. Це добре розумів Максим Рильський, перекладаючи в зросійщеній Україні «Євгенія Онєгіна». Хочеться сподіватися, що наше Мінкультури, на яке відтепер покладено відповідальність за книжкову галузь, зробить правильні кроки. Передусім, перереєстрацію суб’єктів видавничої діяльності з виключенням із переліку філій російських видавництв і видавництв з російським капіталом, а також запровадження ліцензування друкованої продукції. Це теж питання національної безпеки.
…Навпроти станції метро «Арсенальна» в Києві є роздоріжжя, що може слугувати метафорою сьогоднішньої України — перетин двох вулиць: Івана Мазепи та Московської. На 26-му році Незалежності час уже обрати вірний напрямок.
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ,
експерт Центру дослідження Росії.
Фото з вільних джерел